Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 08 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Поезія

Із книги «Жива і скошена тече в мені трава»

Переглядів: 10704
Додано: 13.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Ця дорога шпарка –
ледь помітна у часі шпарина,
крізь яку проника
вже не осінь, та ще й не зима
і яку затулити
у змозі хіба що перина,
та, на щастя, у тебе
такого нещастя нема.

Тож радій, що тобі
рух зустрічний набився у пори
і податлива далеч,
мов зашпори, в очі зайшла,
й, наче сорок сорок,
на морозі тріщать осокори,
і дорога вібрує,
неначе у леті стріла.

КУХОННА ЕЛЕГІЯ
Ті вірші писались на кухні
під брязкіт кастрюль і мисок.
І пінилось пиво у кухлі.
І пінивсь у вазі бузок.

І серце тобі не давало
варитись у власнім соку.
І друзів у тебе чимало
збиралось, мов на толоку.

І не заїдав тебе побут.
І ти не боявсь недостач.
І мав на поезію попит
духовно голодний читач.

І кухня твоя поетична
була наче перша любов.
І муза твоя симпатична
ще не диктувала умов.

Ти мав лише творчий неспокій.
І муза в сорочці нічній
ходила навшпиньках, допоки
ти не одружився на ній.

***
Ні віри, ні надії, ні любові.
І віра, і надія, і любов
згоріли, наче квіти паперові.
Уже від них і попіл охолов.

Розвій його, щоби в душі від нього
ні сліду не лишилося... Розвій.
Скажи або подумай: \"Слава Богу,
ти не моя і я уже не твій\".

Чого іще бажати? Помилитись
тепер-но ти не зможеш при дільбі,
адже ні з ким не треба вже ділитись
ні хлібом, ні свободою тобі.

Не треба ні покари, ні покори.
Ти сам собі — підсудний і суддя.
\"Якщо вже і рубати — то під корінь\", -
ти вирішив для себе завгодя.

Корінчики – і ті вже відболіли,
і слава Богу. Чом же тобі знов
запік вогонь, в якому спопеліли
і віра, і надія, і любов?..




***
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.

Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.

Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
лишила на серці сліди золоті.

Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі, -
мов листок, на твоєму золотому вогні.

***
З якої такої причини,
з якої такої печалі,
під голову томик Тичини
підклавши, він спить на вокзалі?

Невже це любов злотоцінна
йому переповнила груди?
І панна, так-так, саме Інна,
до нього на ранок прибуде?

Та правда – безжально сувора.
Для нього в нічному тумані
червона зоря семафора –
мов крапка остання в романі.

А хіба краща прикмета –
почути крізь сон свій смиренний:
де сонячні грали кларнети,
звучать міліцейські сирени?

Ця зала чекання, ця лава,
холодна, мов лава підсудних, -
хисткий, мов поетова слава,
останній притулок для блудних.

Душа, находившись по колу,
 
Наші Друзі: Новини Львова