Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 08 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Поезія

Із книги «Жива і скошена тече в мені трава»

Переглядів: 10708
Додано: 13.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
про власний розгардіяш.

***
Балачки припинились. Читаються вірші.
На майдані травинка асфальт протина.
Штукатурка осипалася — і стіна
неймовірно повищала, фреску явивши.

І осипалось листя, явивши плоди,
наче випало в осад. І в люстрі води
лиця ликами стали, і хвиля печальна,
змивши більма з очей, покотилась туди,
де повержених ідолів тліють сліди,
де іще не впадає у Лету Почайна.

Чайна ложечка правди – у морі брехні.
Сигаретний димок — в ролі диму вітчизни.
Підсолоджена істина — в кислім вині,
у гіркому вині запізнілої тризни.

Відгоренили в келихах сльози лози.
Берег Лети — те саме, що берег сльози.
А поети на ньому тому невеселі,
що у натовпі їхні гіркі голоси —
наче голос волаючого у пустелі.

***
Вовче сонце над світом горить.
Мертве сяйво на вітрі земному,
як полова, у вічі курить.
Не розгледіти зерен у ньому.

Це - люстерко в незримій руці,
помутніле від часу, в котре ми
заглядаємо, зрячі сліпці,
після довгої денної дреми.

Це – мідяк, чий орел випада,
щоб надію на решку вмертвити.
Це — Полин, не трава, а звізда,
на яку так і хочеться вити.

Це – на щит переплавлений серп,
що із свистом пройшовся по жилах.
Це — вовками оспіваний герб,
де брат брата тримає на вилах.

***
Пролетіла вона крізь мене,
озирнулася з-над Дніпра
і побачила, що у мене —
там, де серце було, — діра.

Аж заплакала, бідолаха.
Але сльози її сумні,
як в долоні, пробитій цвяхом,
не затрималися в мені.

Я на неї, мій блудний сину,
Зла не маю.
Нехай сія,
повернувшись на Україну,
необачна зоря твоя.

***
В осінніх барвах розкошує око.
Качки з води, мов до-ре-мі-фа-соль,
по висхідній злітають над бароко
плакучих верб, над готику тополь –

над рідні стіни,
найрідніші стіни,
які не перетворяться в руїни,
дарма що з них до решти обліта,
відлущуючись, мазка золота.

А ДОРОГА ЛЕТИТЬ
На сорок сорок,
на морозі тріщать осокори,
і дорога між ними
за далеччю далеч дола,
і пронизливий вітер,
проносячись мимо сороки,
вириває зухвало
пір'їну у неї з крила.

А дорога летить
і згинається на повороті,
і дванадцять копит
не дають розігнутися їй,
і тріпоче душа
у пронизаній сіверком плоті,
і радіє теплу,
що сховалось від холоду в ній.

Не питай, чи замерз,
Не питай – бо не чути, - чи скоро
Цій дорозі настане кінець
І чи буде край.
Наче сорок сорок,
на морозі тріщать осокори,
і свистить у степу,
обганяючи вітер, курай,
і, жахаючи коней,
летить навперейми дорозі,
і три пари очей
проклинають його сірину
і примушують їхній повірити пересторозі
і відчути нутром
хижі позирки із бур'яну.

Дякуй долі, якщо
народився на світ у сорочці.
\"Не від страху, — скажи, —
не дивлюсь тобі в очі, бідо.
Це не вітер — мій погляд
пір'їну вертає сороці,
і вона вже на зиму
утеплює нею гніздо.

Ця дорога шпарка –
 
Наші Друзі: Новини Львова