Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття

Земля у рівновазі. Екологія І Людський Дух :

Пустка

Переглядів: 7301
Додано: 29.09.2009 Додав: Bobua  текстів: 38
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: я :) Джерело: книга: ... К., ІнтелСфера, 2001. — 404 с.
<
1
>



ЗЕМЛЯ
у
РІВНОВАЗІ

ЕКОЛОГІЯ І ЛЮДСЬКИЙ ДУХ
[1993 (2001 — укр видання)]

8
Пустка


Одна з найвиразніших ознак того, що наше ставлення до глобального довкілля перебуває у глибокій кризі — це навала сміття, що викидається з наших міст та фабрик. Те, що хтось назвав «суспільством одноразового користування», базувалося на уявленнях, що нескінченні ресурси дозволять нам виробляти нескінченну кількість товарів і що бездонні сховища (тобто сміттєзвалища на землі та в океані) дозволять нам спекатися нескінченного потоку відходів. Та тепер ми починаємо тонути у ньому. Надто довго ми покладалися на стару стратегію «очі не бачать, серце не болить» і тепер уже не знаємо, як позбутися відходів так, щоб і очі не бачили, і серце не боліло.
Раніше, коли населення Землі і кількість відходів були значно меншими, а високотоксичні форми відходів були рідкісними, можна було вважати, що, прибравши відходи, нам немає потреби знову про них думати. Однак тепер усе змінилося. Раптово нас бентежить і навіть ображає те, що велетенські кількості відходів, яких ми, здавалось, позбулися, знову вимагають нашої уваги, бо звалища переповнюються, повітря забруднюється сміттєспалювальними печами, а сусідні міста та держави намагаються перевалити свої проблеми із сміттям на нас.
В останні роки американський народ втягнувся в обговорення відносних переваг різних способів видалення відходів — від скидання їх в океан до захоронення в сміттєзвалищах, спалювання чи вивезення куди-інде. Однак тепер ми мусимо протистояти стратегічній загрозі нашій здатності позбутися неймовірної кількості нових відходів або навіть переробити їх. Простіше кажучи, наше ставлення до відходів призводить до створення їх у такій кількості, що будь-який метод вирішення проблеми зазнає невдачі. Є лише один [150 / Земля у рівновазі] вихід: ми повинні змінити виробничі процеси, передусім кардинально зменшити кількість створюваних відходів і гарантувати, що ми розглядатимемо грунтовно, заздалегідь, як саме маємо намір переробити чи ізолювати те, що неминуче залишиться. Та спершу ми маємо ясно осмислити складнощі такого становища.
Відходи — це багатоаспектна проблема. Ми думаємо про відходи як про щось некорисне, або неприбуткове відповідно до наших тимчасових методів обрахунку цінності, або як про щось зужите настільки, що витрати на його утилізацію (повторне використання) перевищать витрати на видалення. Але будь-що, вироблене у надлишку, — наприклад ядерна зброя або непотрібна поштова кореспонденція, — це також відходи. А в сучасній цивілізації ми звикли думати майже про будь-які природні ресурси як про те, що «йде у відходи», якщо нам не вдалося їх використати, здебільшого для комерційних цілей. Однак, як це не дивно, перетворюючи природні ресурси на щось корисне, ми створюємо відходи двічі — один раз під час виробничого процесу і вдруге, коли втрачаємо інтерес до самої речі і викидаємо її.
Можливо, найочевиднішою ознакою кризи, пов'язаної з відходами, є проблема того, як розпорядитися горами міських твердих відходів, що продукуються зі швидкістю понад п'ять фунтів щоденно на кожного громадянина нашої країни, або приблизно однієї тонни на особу щорічно. Проте два інші різновиди відходів ставлять перед нами завдання такої ж складності. Перший — це фізично небезпечний але політично невловимий матеріал, відомий під назвою «небезпечні відходи», що супроводжував хімічну революцію 1930-х років і який Сполучені Штати зараз виробляють приблизно у таких самих кількостях, як і міські тверді відходи. (Така занижена оцінка подвоїться, якщо врахувати небезпечні відходи, які тепер звільняються від регламентації з різних адміністративних та політичних причин.) По-друге, щотижня на кожного чоловіка, жінку та дитину створюється одна тонна промислових твердих відходів, і це тоді, коли не враховувати газоподібних відходів, що постійно викидаються в атмосферу. (Наприклад, кожна людина у США також виробляє в середньому 20 тонн С02 щороку.) Неймовірно, але факт, якщо взяти до уваги всі ці три (насправді навіть занижені) оцінки відходів, що кожна людина у США щодня продукує таку кількість відходів, яка більше ніж удвічі перевищує її вагу.
[Пустка /151]
Знехтувати такою важливою статистикою легко, але ми більше не можемо вважати себе непов'язаними з відходами, які допомагаємо створювати на роботі, або з відходами, породженими в процесі забезпечення нас речами, які купуємо та використовуємо.
Наше безцеремонне ставлення до цієї проблеми — вияв того, наскільки важко буде її розв'язати. Навіть слова, які вживаємо для опису нашої поведінки, свідчать про самообман. Візьмімо для прикладу слово споживання, яке означає майже механічну ефективність, тобто все, що споживаємо, магічно зникає після використання. Насправді ж, коли ми щось споживаємо, воно нікуди не зникає. Воно лиш перетворюється на два різні види речей: щось «корисне» і залишений матеріал, який називаємо відходами. Більше того, все корисне стає відходами, як тільки виходить з ужитку, а тому наше сприйняття речей, які споживаємо, має братися до уваги при вирішенні того, що є відходами, а що ні. Донедавна жодне з цих питань не здавалося дуже важливим; справді, високий темп споживання часто вважався характерною особливістю розвинутого суспільства. Однак тепер така позиція в жодному разі не може вважатися здоровою, бажаною чи прийнятною.
Проблема відходів цілком пов'язана з кризою індустріального суспільства в цілому. Так само, як наші двигуни внутрішнього згорання автоматизували процес, завдяки якому наші легені перетворюють кисень на вуглекислий газ, промислове обладнання розширило масштаби процесу, завдяки якому наші органи травлення перетворюють сировину (їжу) на людську енергію та ріст — і на відходи. Будучи продовженням нашого власного процесу споживання, цивілізація тепер ковтає велетенську кількість дерев, вугілля, нафти, мінералів і тисячі субстанцій, взятих з місць їхнього знаходження, а тоді перетворює на «продукти» будь-якої форми, виду та властивостей — і на велетенські гори відходів.

Хімічна революція вибухнула у світі зі страшенною швидкістю: щорічне виробництво органічних хімікатів підскочило з 1 млн. тонн у 1930 році до 7 млн. тонн у 1950 році, 63 млн. тонн у 1970 і 500 млн. тонн у 1990 році. За теперішнього темпу обсяг світового хімічного виробництва подвоюється кожних 7-8 років. Кількість хімічних відходів, скинутих у сміттєзвалища, озера, річки та океани, приголомшує. Тільки у Сполучених Штатах існує 650 тис. виявлених [152] комерційних і промислових джерел небезпечних відходів; Агентство охорони довкілля (АОД) вважає, що 99% цих відходів надходить лише із 2% джерел, а 64% усіх небезпечних відходів перероблюється лише на десяти регульованих промислових комплексах. Дві третини усіх небезпечних відходів утворюються при хімічному виробництві і майже чверть — при виробництві металів та машинного обладнання. Решта 11% розподіляються між переробкою нафти (3%) та сотнею інших видів діяльності. Як свідчить Програма з довкілля Організації Об'єднаних Націй, людство відкрило або створило понад 7 млн. хімікатів, і щороку сюди додається кілька тисяч нових. З них 80 тис. тепер перебувають у загальному вжитку, більшість виробляється способом, що також створює хімічні відходи, часто небезпечні. Хоча багато видів небезпечних хімічних відходів можна доволі просто контролювати, інші можуть бути надзвичайно небезпечними для великої кількості людей навіть у мікроскопічних дозах. На жаль, існує такий широкий спектр відходів під загальною назвою «небезпечні», що громадськість часто не знає, що ж насправді небезпечне, а що ні. Найбільше непокоїть те, що багато нових сполук у хімічних відходах ніколи не перевіряється на потенційну токсичність.
Крім того, ми тепер продукуємо величезну кількість забруднювачів у вигляді важких металів, як-от свинець та ртуть, і медичних відходів, включно з інфекційними. Ясна річ, найнебезпечнішими є ядерні відходи, оскільки вони високотоксичні і залишаються такими упродовж тисяч років. Справді, найсерйознішу проблему відходів, очевидно, створили федеральні промислові об'єкти, залучені до виробництва ядерної зброї. Мабуть, ці проблеми в минулому привертали до себе менше уваги, оскільки більшість федеральних промислових об'єктів — це щось ізольоване від суспільства. З іншого боку, громадськість обурилася скиданням небезпечних відходів на сміттєзвалища, оскільки численні наукові дослідження і катастрофічні події показали, що така практика просто небезпечна. Здебільшого технологія переробки відходів відставала від технології їхнього виробництва.
Небагато громад хоче віддати свою територію для скидання токсичних відходів; у проведених дослідженнях відзначається непропорційна кількість сміттєзвалищ та сховищ небезпечних відходів у місцевостях, де проживає бідне населення або етнічна меншина. Наприклад, в основному дослідженні з даної проблематики Об'єднаної Церкви Христа «Токсичні відходи та раса у Сполучених Штатах» зроблено такий висновок:
«Етнічне походження виявилося найважливішим показником з тих, що досліджувалися у зв'язку з розміщенням комерційних сховищ небезпечних відходів. В цьому виявлено послідовну систему в загальнонаціональному масштабі. Місцевості з найбільшим числом сховищ небезпечних відходів мали найбільше представників етнічних меншин. У місцевостях з двома чи більше сховищами або з одним із п'яти найбільших у країні сміттєзвалищ середній відсоток представників меншин був утричі більшим, аніж у місцевостях без них (38% проти 12%)».
Фактично це американська традиція: тривалий час відходи скидалися на найдешевші й найменш придатні землі в районах, що оточені менш удачливими громадянами. Але обсяг створюваних небезпечних відходів тепер настільки велетенський, що вони транспортуються через усю країну власниками трейлерів, які відвозять їх куди тільки можуть. Кілька років тому дехто скидав відходи просто на дороги, відкривши вентиль унизу і поволі спускаючи їх, поки трейлери їхали сільською місцевістю. В інших випадках небезпечні відходи передавалися аморальним власникам трейлерів, контрольованим організованою злочинною групою, яка серед ночі скидала відходи обабіч дороги або в річку. Існують деякі свідчення того, що у вирішенні цих аспектів проблеми нами досягнуто певного прогресу.
Проте небезпека, перед якою ми постали внаслідок хибної практики перевезень відходів, — ніщо у порівнянні з тим, що відбувається у більшості старіших міст Америки під час сильного дощу: величезна маса не перероблених стічних вод опиняється у найближчій річці, струмку чи озері. Відтоді як були збудовані так звані каналізаційні труби для відводу дощової води, що були під'єднані до каналізаційної системи (до того як спільні труби досягнуть переробного підприємства), загальний обсяг води в каналізації під час сильних дощів є таким, що переробне підприємство переповнилося б, якби воно не відкривало шлюзи, забувши про переробку неочищених стічних вод, і просто не скидало їх прямо до найближчої водойми. Дозвіл на таку практику триватиме ще невизначений час, оскільки місцеві чиновники по всій країні переконали Конгрес, що витрати на відокремлення каналізаційних стоків, що несуть людські відходи, від стоків, що несуть дощову воду, перевищуватимуть шкоду від отруєння рік та океанів. Але для обчислення шкоди від щораз більшого забруднення не було зроблено нічого. Чи не тому, що Конгрес і нинішнє покоління виборців, мабуть, вважає, що така практика прийнятна, оскільки витрати на належну переробку відходів ляжуть на нас, а більша частина шкоди від забруднення довкілля припаде нашим дітям і внукам?
Хоча федеральний закон ставить собі за мету заборону викиду міських стічних вод і промислових відходів в океани у 1991 році, очевидно, що дедалі більші обсяги відходів і величезні витрати на заходи, необхідні для захисту океанів від скидання відходів, роблять цю дату до смішного недоречною. На теперішній час наші берегові води отримують 2,3 трлн. галонів побутових та 4,9 млрд. галонів промислових стічних вод щороку, більшість з яких не витримує перевірки на відповідність встановленим нормам. І при цьому ми не єдина країна, винувата у такій практиці. Річкова система Німеччини щодня несе до моря величезну кількість відходів. Більшість річок в Азії та Європі, Африці та Латинській Америці виконують роль відкритих каналізаційних систем, особливо для промислових відходів та стічних вод. І, як уже зазначалося, перша велика трагедія, пов'язана зі скиданням хімічних відходів у воду, трапилася у Японії в 1950-х роках у Мінамата. Спільні міжнародні зусилля були зосереджені на регіональних проблемах забруднення океанів, як-от Середземномор'я, Північне море та Карибський басейн.
Видаленню небезпечних відходів приділено в останні роки значну увагу, але ще багато чого треба зробити. По-перше, як ми дізнаємося, які відходи справді небезпечні, а які ні? Промислових відходів ми виробляємо більше, ніж будь-яких інших, та чи справді знаємо про них достатньо? Більшість промислових відходів розміщуються на території, власником якої є їхній виробник, нерідко поруч з об'єктом, що створює відходи. Тому сміттєзвалища та інші місця скидів, що використовуються промисловістю, часто недоступні для ока громадськості. Через це, а також тому, що ці компанії створюють робочі місця, їхні відходи помічають лише тоді, коли вони виходять за межі звалища з потоками ґрунтових вод або розвіюються вітром.

* * *
Значно важче приховувати сміттєзвалища, що використовуються для міських твердих відходів. Багато з нас виростали з думкою, що [155] хоча кожне містечко чи велике місто і потребує звалища, завжди знайдеться діра, досить широка і досить глибока для того, аби вмістити усе наше сміття. Але, як і багато інших уявлень про нескінченну спроможність Землі поглинати вплив людської цивілізації, така думка також виявилася хибною. І це свідчить про другу велику зміну у продукуванні відходів: об'єм сміття тепер такий великий, що нікуди його помістити. У Сполучених Штатах із 20 тис. сміттєзвалищ у 1979 році понад 15 тис. уже використали свої можливості і закрилися. І хоча проблема найгостріше стоїть у старих містах, особливо на Північному Сході, фактично кожне велике місто вже опинилося або невдовзі опиниться перед нагальною необхідністю знайти нове сміттєзвалище або позбутися свого сміття якимось іншим способом.
На діючих зараз звалищах скопичилися гори сміття, що сягають велетенських пропорцій: наприклад, сміттєзвалище Фреш-Кіллз на Стейтен-Айленді отримує кожного дня 44 млн. фунтів сміття з Нью-Йорка. Згідно з даними команди дослідників часопису «Ньюсдей», воно невдовзі стане «найвищою точкою Східного узбережжя на південь від штату Мен». Незабаром воно потребуватиме дозволу від Федерального управління цивільної авіації через те, що вважатиметься загрозою для літаків.
Доктор В.Л.Рет'є, професор антропології в Аризонському університеті і, мабуть, провідний «сміттєзнавець» у світі, свідчив про велетенські масштаби цих сучасних сміттєзвалищ на одному із слухань мого підкомітету: «Коли я був аспірантом, мені казали, що найбільшим пам'ятником, будь-коли збудованим цивілізацією Нового Світу, був Храм Сонця, зведений у Мексиці за часів Христа, що обіймав тридцять мільйонів кубічних футів простору. Сміттєзвалище Дерем Роуд поблизу Сан-Франциско — це два насипи, накопичені починаючи з 1977 року лише з поверхневого бруду та міських твердих відходів трьох каліфорнійських міст. Я все ще пам'ятаю свій подив, коли мої студенти підрахували, що кожний насип мав об'єм сімдесят мільйонів кубічних футів, що разом рівнозначно майже п'яти Храмам Сонця. Сміттєзвалища таки є найбільшими купами сміття в історії світу».
Що лежить у цих горах? Різноманітні види паперу, переважно газетного та пакувального, займають приблизно половину простору. Ще якихось 20% складається з дворових відходів, будівельного дерева і змішаних органічних відходів, передусім їжі. (Рет'є виявив, [156] що 15% усієї твердої їжі, купленої американцями, завершує свій шлях на сміттєзвалищах.) На решту припадає неймовірне накопичення усякої всячини, зокрема 10% зробленої з пластмаси, включно з такою, що розкладається під дією мікроорганізмів. (До пластмаси додають крохмаль як засіб, що підвищує апетит мікроорганізмів, які, згідно з теорією, споживаючи його, розкришать пластмасу.) Рет'є сухо зауважив, що скептично ставиться до таких претензій: «У відходах на наших сміттєзвалищах минулих десятиліть ми виявили кукурудзяні качани з усіма неушкодженими зернятками. Якщо мікроорганізми не хочуть їсти кукурудзяні зернятка, то сумніваюся, що вони виколупуватимуть кукурудзяний крохмаль пластмас».
Але багато органічних відходів врешті-решт розкладається, виділяючи величезну кількість метану, що загрожує вибухом і підземною пожежею на старих звалищах, які не мають належної вентиляції чи контролю. Важливіше те, що це призводить до збільшення в атмосфері метану. Як нам тепер відомо, зростання концентрації метану — одна з причин того, що парниковий ефект стає таким небезпечним.
Коли існуючі сміттєзвалища закриваються, міста по усьому США відчайдушно шукають нових. А знайти їх нелегко. Наприклад, у моєму рідному штаті Теннессі найгостріше політичне питання для більшості з дев'яноста п'яти округів: де розмістити нові сміттєзвалища або сміттєспалювальні печі. Оскільки ці проблеми зазвичай вирішувалися на місцевому рівні, вони не визнавалися державними, хоча викликали більше політичної полеміки у масштабі держави, ніж багато інших проблем. Однак тепер накопичення відходів настільки вийшло з-під контролю, що міста і штати почали перевозити велику їх кількість за свої межі. Дослідницька служба Конгресу оцінила, що у 1989 році за межі штатів було перевезено понад 12 млн. тонн міських твердих відходів. І хоча частина їх була перевезена тому, що деякі великі міста межують з іншими штатами, а інша тому, що існували офіційні міжштатні договори про регіональні сміттєзвалища (що може бути надійнішою альтернативою), спостерігається велетенське збільшення перевезень відходів приватними трейлерами землевласникам у бідніших місцевостях країни, готовим заробляти гроші на звалюванні сміття на своїх приватних землях.
Пам'ятаю день, коли громадяни з маленького містечка Мітчелвілл (населення — 500 осіб) в Теннессі відвідали мене, щоб поскаржитися на чотири смердючі товарні вагони з Нью-Йорка, що стояли, стікаючи відходами, під пекучим сонцем на запасній залізничній колії у їхньому містечку. «Найбільше мене турбує те, — сказав один мешканець репортерові з «Нешвілл Беннер», — що в повітрі літає стільки мікробів, вірусів і тому подібного. Коли вітер розносить їх по всьому містечку, ті маленькі мікроби не кажуть: «Ми не можемо покинути цей вагон, ви знаєте, ми маємо залишатися тут». Заступник мера Мітчелвілла Біл Роджерс сказав: «Часто можна бачити воду або якусь іншу рідину, що капає з днищ вагонів, деякі з них містять нью-йоркські відходи». Як виявилося, мер дозволив транспортній компанії «Такесі» перевезти сміття з Нью-Йорка, Нью-Джерсі та Пенсильванії на сміттєзвалище, що за тридцять п'ять миль від запасної залізничної колії з оплатою 5 доларів за вагон, тобто начебто з вигодою для міста, чий річний бюджет становить менше ніж 50 тис. доларів.
Невеликі населені пункти, як-от Мітчелвілл, по всьому Південному Сходу та Середньому Заходу захлинаються від сміття, що перевозиться з Північного Сходу. Сільськогосподарські території Заходу США отримують сміття з великих міст тихоокеанського узбережжя. Недивно, що сформувалися «комітети пильності» для патрулювання великих та бокових доріг на територіях, взятих в облогу вантажівками зі сміттям з великих населених центрів. Одним з моїх улюблених розіграшів у «Сетердей Найт Лайв» (телепрограма Ред.) була пародійна реклама на продукт, названий «Ярд-е-палт», — зменшену, але досить велику для внутрішнього дворика модель середньовічної катапульти, зручну для закидання клунків із сміттям у сусідські володіння. І жодної тобі потреби у переробці, спалюванні чи сміттєзвалищах. «Ярд-е-палт» — це крайній варіант позиції «очі не бачать, серце не болить». На жаль, вигадка схожа на реалії нашої політики щодо видалення відходів.
Іноді правда навіть дивніша за вигадку. Одним з найхимерніших і найтривожніших наслідків цього значного перевезення відходів є поява нової загрози довкіллю, що має назву «зворотній рейс». Водії вантажівок перевозять хімічні відходи і сміття в одному напрямку і їжу та об'ємні рідини (як-от фруктовий сік) у зворотному — у тих самих контейнерах. У довжелезному репортажі газета «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» наводить сотні прикладів того, як їжа перевозилася у контейнерах, що були заповнені небезпечними відходами [158] на першому етапі маршруту. Хоча, як правило, вантажівки мили перед повторними завантаженнями, водії визнавали недбалість контролю, зовсім погане промивання і використання рідких дезодорантів, шкідливих самих по собі, для приглушення залишкових хімічних запахів. У 1990 році сенатори Джім Ексон, Слейд Гортон і я приєдналися до конгресмена Біла Клінгера для ухвалення закону, що забороняв би таку практику.
Однак жодне законодавство не може вирішити основної проблеми. Коли заборонено один із способів позбутися сміття, його використовують підпільно або ж знаходять новий метод. І те, що раніше вважалося немислимим, стає звичним під неймовірним тиском обставин — збільшенням об'єму відходів.
Особливо тривожить ідея перевезення відходів через державні кордони. Мабуть, найвідоміший приклад цього — баржа з відходами, що на початку 1987 року покинула Айліп, що на Лонг-Айленді, і впродовж шести місяців блукала у пошуках порту, який би прийняв 3,186 тонн комерційного сміття. Перед поверненням до Лонг-Айленду, баржу висилали з портів у Північній Кароліні, Луізіані, Флориді, Мексиці, Белізі та на Багамах, а також з інших нью-йоркських портів. Значною мірою її псевдогероїчна подорож стала символом кризи, що настала з переповненням старих сміттєзвалищ щораз більшою кількістю відходів.
Важливіше, однак, те, що ми зараз намагаємося експортувати сміття; багато з місць, пропонованих для відходів з баржі, були, зрештою, в іноземних країнах. Більше ніж через рік по тому, як засоби масової інформації розсмішили нас розповіддю про баржу з відходами, вантажне судно «Хайен Сі», що несло 15 тис. тонн токсичного попелу з філадельфійських печей для сміттєспалювання, пливло з Карибського басейну до Західної Африки, а тоді до Південно-Східної Азії, шукаючи порту. Як повідомляють урядовці у Сингапурі, яких цитує «Ньюсдей», після дворічної мандрівки корабель врешті скинув свій вантаж у невідомому місці.
На Західному узбережжі деякі міські чиновники в Каліфорнії розпочали переговори з Маршаловими островами на півдні Тихого океану про прийняття регулярних перевезень твердих відходів. Мешканці цих островів, чимало з яких потерпають від давніх наслідків програми атмосферних ядерних випробувань уряду США у 1950-х роках, за нормальних умов не погодилися б на отримання такого [159] сумнівного і навіть небезпечного імпорту, але до цього їх змушує бідність. Тимчасом нещодавно організація «Грінпіс» викрила, що чиновники у Балтиморі вели переговори з китайською владою про дозвіл на скидання десятків тисяч тонн міських твердих відходів у Тибеті. Нічого цинічнішого не могло б бути. Тибетський народ безсилий перешкодити китайським чиновникам руйнувати екологію їхньої батьківщини внаслідок збройного підкорення Тибету Китаєм упродовж останніх сорока років. Але відходи не були відправлені, і поки що Сполучені Штати ще не стали серйозно втягнутими до закордонної торгівлі відходами.
Однак щораз більші проблеми, пов'язані з міжнародними перевезеннями відходів, призвели до серйозних дебатів, і один африканський лідер нещодавно осудив «сміттєвий імперіалізм», тобто висловив думку, широко підтриману іншими членами в Організації Африканської Єдності, яка колись кваліфікувала низку інцидентів із скиданням сміття як «злочин проти Африки». Таке занепокоєння врешті-решт спонукало до укладення у 1989 році міжнародної угоди, що має назву Базельська конвенція, яка — у разі ратифікації значною кількістю країн — обмежить скидання відходів промислових країн у «третьому світі».
Тимчасом країни, що розвиваються, вже мають власні проблеми з відходами, особливо у великих та зростаючих містах. Наприклад, у Каїрі можна побачити, як на дахах старих будинків відходи розкладаються на сонці. У багатьох країнах «третього світу» неочищені стічні води вільно течуть стічними канавами та вулицями, а поряд купи сміття перебирають юрби зубожілих чоловіків, жінок і дітей. На початку 1991 року такі умови призвели до спалаху холери в Перу і на прилеглих територіях сусідніх країн. Восени ця, народжена відходами, хвороба поширилася на Мексику, а в кількох випадках далеко на північ, до Техасу на узбережжі Мексиканської затоки.
На Філіппінах зростаюча гора сміття, названа Димовою горою, у передмісті Маніли стала своєрідним містом відходів, з двадцятьма п'ятьма тисячами людей, що живуть у картонних халупах, посаджених на опори, які стирчать у купі сміття. Як розповідає Улі Шметцер з «Чикаго тріб'юн», вони відгородили собі території посеред сміття, хоча вони самі та їхні діти задихаються від диму, що йде від згорання результатів розкладу сміття: «У халупці завбільшки з ванну кімнату тулиться десятеро людей. Навколо немає ані кущика, ані деревця, лише сморід гнилого сміття, і вдень, і вночі. І ще метановий газ, що виробляється таким компостом». Ці гори відходів здіймаються в «третьому світі» не лише внаслідок демографічного тиску; відповідає за це також система марнотратного споживання, завезена до цих країн разом із західною культурою і її продуктами споживання.

Найостанніший план, що видається за раціональну і відповідальну альтернативу сміттєзвалищам, — це загальнодержавний (і загальносвітовий) рух за різке збільшення сміттєспалювання. У США відсоток спалених міських відходів більше ніж подвоївся — з 7% у 1985 році до понад 15% лише за чотири роки, і очікується, що інвестиції у нові потужності сміттєспалювальної галузі знову подвоять цю частку за кілька наступних років. У деяких проектах тепло, добуте у процесі сміттєспалювання, використовується як джерело енергії для виробництва пари, яку потім продають, аби покрити витрати. Згідно з іншими проектами відходи перетворюють на горючі гранули «палива, похідного зі сміття». Але, хоча вигоду від перетворення відходів на енергію широко розхвалюють, фактична кількість виробленої таким чином енергії незначна, а головна причина будівництва таких заводів — це необхідність щось робити з велетенською кількістю сміття.
Величезні інвестиції у нові сміттєспалювальні печі — вартістю майже 2 млрд. доларів — робляться в умовах, коли ще не з'ясовано їхнього впливу на здоров'я і довкілля. Як свідчать дослідники Конгресу, забруднення повітря сміттєспалювальними печами, зазвичай, включає діоксини, фурани і такі забруднювачі, як миш'як, кадмій, хлорбензол, хром, кобальт, свинець, ртуть, поліхлоровані біфеніли і двоокис сірки. Що ж стосується викидів ртуті, то докладне дослідження Фонду чистої води виявило, що «міські сміттєспалювальні печі — тепер найбільш швидко зростаюче джерело ртутних викидів в атмосферу. Їх викиди, що вже перевершили промисловість як головне джерело атмосферної ртуті, ймовірно, збільшаться удвічі у майбутні п'ять років. Якщо запроектовані печі стануть до ладу з технологією контролю, що передбачена сьогодні, ртутні викиди з цього джерела, очевидно, подвояться. Такий розвиток цієї галузі за кілька наступних десятиліть додасть екосистемі мільйони фунтів ртуті, якщо тепер не вжити проти цього заходів». Звичайно, ртуть не розпадається у довкіллі, а радше накопичується, особливо у природному ланцюжку живлення за посередництвом процесу, що зветься біонакопиченням, яке призводить до концентрації великої кількості ртуті в тваринах на вершині ланцюжка живлення, як-от рибах, яких ми ловимо в озерах та річках.
Отже, головний наслідок сміттєспалювання — це транспортування сміття окремої громади у газоподібній формі через повітря сусіднім населеним пунктам, за межі свого штату і в атмосферу всієї планети, де воно затримається упродовж багатьох прийдешніх років. Фактично ми відкрили ще одну групу безсильних людей, на яких можемо звалити наслідки власних відходів — тих, хто живуть у майбутньому і не можуть притягти нас до відповідальності. Це знову щось схоже на «Ярд-е-палт».
Але токсичне забруднення повітря — не єдина проблема. Сміттєспалювання також створює проблему нових твердих відходів, яка в деяких випадках ще гірша за ту, що маємо тепер. Хоча тверді відходи зменшуються в об'ємі на 90% внаслідок сміттєспалювання, 10%, що залишаються у вигляді попелу, високотоксичні і значно небезпечніші, ніж відходи до спалювання. Внаслідок горіння концентруються деякі токсичні інгредієнти, як-от важкі метали, а пошуки місця для їх скидання ускладнюються. Зрештою, 10% усієї маси — також маса.
Більшість населених пунктів навіть не вважає цей токсичний попіл за небезпечні відходи. Під впливом політичного тиску громад, що все більш відчайдушно шукають способу позбутися свого сміття, Конгрес та Агентство охорони довкілля не захотіли вимагати, щоб із попелом обходилися як із небезпечними відходами, бо це зробило б його видалення значно дорожчим і суттєво змінило б економіку сміттєспалювання. Муніципальним службовцям також до вподоби сміттєспалювання, оскільки воно не вимагає нового осмислення проблеми відходів. Одна вантажівка може позбирати сміття з усіх околиць і не треба турбуватися про сортування чи переробку. Сміття скидається не у сміттєзвалище, а просто у піч.
Основна проблема полягає у тому, що ми виробляємо надто багато сміття і відходів усіх видів. Доти, поки зберігатиметься така звичка, нам доведеться використовувати навіть небезпечні методи їхнього видалення. Як різко висловився колишній уповноважений з питань санітарії штату Нью-Йорк Брендон Секстон, «люди можуть скаржитися на ці сміттєспалювальні печі, скільки заманеться, можуть виступати проти них, можуть писати до редакторів, але врешті-решт сміття переможе».

Багато громад у Сполучених Штатах вирішило, що реальна відповідь — це вторинна переробка, повернення у комерційний потік того, що звичайно вважалося непотребом. І деякі проекти вторинної переробки були навдивовижу успішними. Штати Вашингтон та Нью-Джерсі досягли високого темпу вторинної переробки; Сіетл та Ньюарк, а також Сан-Франциско та Сан-Хосе належать до міст з найкращими досягненнями у цій царині. Але було виявлено, що продукти, що вироблялися та упаковувалися для масового продажу на ринку, часто мають властивості, що унеможливлюють їхню вторинну переробку. Наприклад, деякі газетні додатки і багато журналів мають глянцеві поверхні, виготовлені з речовин, що не можуть бути перероблені на обладнанні для вторинної переробки паперу. Чимало пластмасових контейнерів мають компоненти, що роблять вторинну переробку непомірно дорогою і складною. Більшість упаковок розробляється для просування товару на ринку, і не береться до уваги те, скільки місця вони займуть на сміттєзвалищах, або які токсичні хімікати виділятимуть у повітря під час спалювання. Тому тепер переробляється значно менше міських відходів, аніж згорає у печах.
Крім того, для повторного введення у комерційний обіг відходів (або «постспоживацьких ресурсів», як їх нарекли деякі переробники), на них повинен бути попит. На жаль, більшість виробників, обмежившись придбанням первинної сировини, не мають навиків або обладнання для того, щоб використовувати вторинну сировину, незважаючи навіть на її можливу дешевизну після певного складного періоду пристосування до нових умов. До того ж на використання первинної сировини часто надходять державні субсидії, але немає аналогічного заохочення до застосування замінників з вторинної сировини. Для прикладу візьмемо папір. Чимало найбільших споживачів паперу та виробників вкладають великі кошти у лісове господарство, а тому проти використання паперу з переробленої макулатури, бо воліють отримувати прибутки від вирубування дерев, в яке вклали гроші і на яке мають значні податкові пільги.
Під час проведення семінарів у Тейнессі та слухань у Вашингтоні з проблем вторинної переробки я помітив надзвичайне громадське зацікавлення цим процесом. Але я також виявив велике розчарування серед окремих людей та груп, які самовіддано збирали і сортували ті складові міських відходів, що, за їх сподіваннями, могли принести прибуток від переробки, коли з'ясувалося, що знайти покупців на цю вторинну сировину неможливо. Більшість людей, які набули досвіду у цій проблемі, переконані, що федеральне законодавство мало б вирівняти різницю між вторинною та первинною сировиною, не сприяти продажу продуктів та упаковки, непридатних для вторинної переробки, і гарантувати, що заяви про придатність продуктів та упаковки до вторинної переробки — не омана. (Таке законодавство розглядається у Конгресі.) Для того, щоб вторинна переробка запрацювала, треба чогось більшого, ніж громадський ентузіазм. Має змінитися система, а наші масові процеси повинні бути іншими.

Наше мислення також має змінитися. Ми не можемо просто створювати дедалі більшу кількість відходів, звалювати їх у довкілля і вдавати, нібито нічого не відбувається. Як і всі наші найсерйозніші екологічні проблеми, криза з видаленням відходів породжена втратою відчуття нашого місця в природі. У природі усі біологічні види виробляють відходи, які практично повністю «переробляються» не самими цими видами, а іншими формами життя, з якими вони мають симбіотичний зв'язок. Особливо токсичні відходи у потоці відходів природним чином видаляються та ізолюються, щоб дозволити більш повільним процесам з часом позбавити їх токсичності. Безперечно, це передбачає підтримування збалансованих та взаємовигідних стосунків між залученими до процесу видами; будь-який вид, що переступає межі системи, ризикує втратити здатність позбуватися наслідків від своїх відходів.
У певному розумінні цей природний спосіб насправді взагалі уникає створення «відходів», оскільки відходи одних видів стають корисною сировиною для інших. Та оскільки ми, люди, зросли як кількістю, так і спроможністю перетворювати навколишній світ, то почали створювати відходи, що значно випереджують своєю кількістю та токсичністю здатність природного довкілля їх поглинати або повторно використовувати зі швидкістю, близькою до їх створення. Тому мусимо знайти ефективні шляхи переробки власних відходів, а не покладатися на інших живих істот, бо це обернеться сізіфовою працею. А буде ще краще, якщо ми від самого початку рішуче знизимо кількість створюваних відходів.
Потрібен новий підхід до споживчих товарів, треба кинути виклик уявленням про те, що все має неминуче зношуватись або розбиватися і замінюватись новою або вдосконаленою моделлю, призначення якої — теж швидко зношуватися або розбиватися. Однак це нелегке завдання для нашої цивілізації, побудованої на взаємопов'язаності економічних і суспільних видів діяльності, що ставлять наголос на постійному споживанні нових «речей». Масове виробництво дозволило мільйонам людей заволодіти дуже бажаними товарами промислової цивілізації. Цей розвиток майже всюди вважався великим кроком уперед; справді, він уможливив величезне поліпшення життєвого рівня і якості життя для сотень мільйонів людей. Однак у цьому процесі самі продукти стали не лише доступними, а й «дешевими» в багатьох відношеннях. Оскільки їх легко замінити іншими, такими ж, то ними не треба дорожити, оберігати і турбуватися про них такою ж мірою, як колись. Оскільки кожний продукт — лише один серед мільйонів, то більше не заслуговує на поцінування за свою унікальність, і оскільки машини, що зробили його типовим, позбавили його усіляких ознак індивідуальної майстерності та творчості, то може легко втратити свою вартість. Унаслідок цього щось яскраве і нове може швидко перетворитися в наших думках на щось таке, що ми можемо викинути.
Якщо потреба по-новому подивитися на наш підхід до одноразового використання речей стала очевидною, то ясно також і те, що наші зусилля мають передбачати щось більше, ніж пошук механічного розв'язку. Я прийшов до розуміння того, що криза з відходами, як і екологічна криза в цілому, — це своєрідне дзеркало, в якому ми виразніше можемо побачити себе, якщо бажаємо задати собі глибоке запитання, хто ми є і ким хочемо бути як особистості й як цивілізація. Справді, певним чином криза з відходами служить, мабуть, найкращим засобом поставити собі деякі важкі запитання про нас самих.
Наприклад, якщо ми дивимося на речі крізь призму їхнього одноразового використання, то чи не змінили ми так само наше ставлення до людей? Масова цивілізація призвела до створення безособових, майже промислових процесів у сфері освіти, зайнятості, житла, харчування, одягання і розпоряджання мільйонами людей. Чи не втратили ми за цей час здатності оцінювати неповторність один одного? Чи не стало нам легше відмовитися від того, кому потрібна додаткова увага та допомога? Традиційні суспільства вшановують найстарших з-поміж себе як унікальну скарбницю характеру та мудрості. А ми готові викинути їх геть, вважати непотрібними, нездатними виробляти нових речей для споживання. Ми продукуємо силу-силенну інформації і в цьому процесі знецінили життєву мудрість, вважаючи, що її легко можна замінити піною важливих даних з інформаційної повені, що проноситься крізь нашу культуру. З подібних причин ми знецінили важливість освіти (навіть коли вдаємо, що підтримуємо її фінансово). Освіта — це переробка знань, а оскільки ми поставили наголос на виробництві і постійному споживанні величезної кількості інформації, то не відчуваємо тієї самої потреби поважати і повторно використовувати відшліфовані знання, збережені, мов скарб, нашими попередниками.
Час від часу ми все ще захоплюємося тим, як інша людська істота будує своє життя, але це відчуття подиву, здається, підтримувати тепер важче, мабуть, тому, що ми знецінили ідею обов'язку перед іншими — дорослими дітьми, немічними батьками, покинутими дружинами чи чоловіками, забутими друзями та сусідами або загалом перед будь-ким із співгромадян. Один з найжахливіших прикладів знецінення людини — це нова категорія бездомних, що їх називають непотрібними дітьми. Це діти, викинуті зі своїх домівок тому, що з ними стало важко справлятися, або тому, що їхні батьки, або хтось один із них, більше не мають часу на задоволення їхніх особливих потреб. Дуже часто ми читаємо про новонародженого малюка, буквально викинутого у сміттєвий контейнер, оскільки його мати з якось причини пригнічена перспективами вирощування дитини і зневірена у тому, як знайти потрібне розуміння і допомогу у нашому суспільстві. Непотрібні діти: ніщо краще не переконує мене в тому, що найгірша з усіх форм відходів це змарновані життя.
За визначенням, змарноване життя — це те, що, здається, не має цінності у контексті людського суспільства. Так само, якщо ми відокремлюємо себе від Землі, нам легко знецінити Землю. Дві проблеми — марнування життя та спустошення Землі — тісно пов'язані між собою, бо поки ми не побачимо, що наше життя дорогоцінне, то продовжуватимемо упосліджувати і людську спільноту, і природний світ. Подумаймо над словами бездомного восьмирічного хлопчика з Нью-Йорка, сказаними 1990-го року: «Коли наше маля померло, ми почали сидіти біля вікна. Ми просто тихо сиділи і сиділи, загорнуті у старі сорочки, і спостерігали за голубами. Та голубка так швидко літає. Вона гарно рухається. Справді гарненька пташка. Вона відкриває свого дзьобика і вдихає вітер. Ми з моїм [чотирирічним] братиком просто розкидаємо крихти хліба. І чекаємо. Сидимо і чекаємо, під вікном. Вона навіть не бачить нас, поки ми не хряскаємо вікном. 1 вона падає. Дивиться одним оком. Вона не вмирає одразу. Ми занурюємо її раз у раз у казанок з водою, яку кип'ятимо на гарячій плиті. Ми хочемо побачити, що це значить поволі вмирати, як наше маля».
Якщо ми не відчуваємо зв'язку у нашій власній громаді із тими, чиє життя змарноване, то хто ми? Врешті-решт, коли ми втрачаємо своє місце у ширшому контексті, в якому ми звикли визначати свою мету, значення спільноти зникає, відчуття приналежності розсіюється, а смисл самого життя висковзує з наших рук.
Уявлення про те, ніби ми живемо окремо від Землі, означає, що ми не розуміємо того, як вписуємось у природний цикл життя, і не розуміємо природних процесів зміни, що мають вплив на нас, і на які ми, у свою чергу, впливаємо. Це означає, що ми намагаємося накреслити курс нашої цивілізації з урахуванням лише наших інтересів. Недивно, що ми розгублені і збентежені. Недивно, що так багато людей відчувають, ніби їхнє життя змарноване. Наш вид процвітав серед складного і взаємозалежного плетива життя, але ми вирішили покинути сад. Якщо ми не знайдемо шляху до кардинальної зміни нашої цивілізації і нашого способу мислення про стосунки між людством і Землею, то наші діти успадкують пустку.



 
Наші Друзі: Новини Львова