Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 13 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Юність

Переглядів: 10716
Додано: 29.03.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: А. Азімов, Кінець Вічності. К. Дніпро, 1990
Мовчки вони попрямували до струмка.
Аж ось Рудий рвучко обернувся до свого супутника:
— Слухай, ти навіщо сказав татові, що ми годуємо тварин?
— Не казав я. Лише запитав, чим їх годують. То різні речі. Я не сказав, що ми їх годуємо. Та й взагалі, Рудий, не в тім діло.
Однак той правив своєї:
— А потім куди тебе понесло, га? Я думав, ти вертаєшся додому. Вони на мене накинулись, наче я винний, що тебе нема.
— Таж про це я й хочу тобі розповісти, якби тільки ти стулив на хвилинку рота й послухав. Ти ж мені й слова не даєш вимовити.
— Ну давай, що там у тебе, кажи.
— Та кажу ж, кажу. Я повернувся до зорельота. Наші старі вже пішли, і я хотів глянути, що там таке.
— То не зореліт,— похмуро зауважив Рудий. Йому нічого було втрачати.
— А от і зореліт. Я зазирнув усередину крізь ілюмінатори. Дивлюсь, а вони всі мертві.— Видно було, що Скіпку нудить.— Вони мертві.
— Хто?
Скіпка зірвався на крик:
— Тварини! Такі самі, як наші! Та тільки вони не тварини. Вони — прибульці з інших планет.
Рудий мало не скам'янів. Йому й на гадку не спало не повірити Скіпці. Надто вже той був схвильований новиною.
— Ну й ну,— спромігся він нарешті.
— То що ж ми робитимемо? Ох і перепаде ж нам, як батьки дізнаються.— У Скіпки аж мурашки поза шкірою поповзли.
— Краще випустити їх,— сказав Рудий.
— Вони наскаржаться на нас.
— Вони не знають нашої мови. Якщо вони з іншої планети.
— Знають. Бо я пам'ятаю, як батько, думаючи, що мене немає в кімнаті, про щось таке розмовляв із мамою. Він розповідав про якихось прибульців, які вміють спілкуватися подумки. Щось на зразок телепатії. Я думав, він фантазує.
— Ой лишенько! Що ж нам... стривай,— Рудий звів очі на Скіпку.— Як же я забув, тато наказав мені позбутися тварин. Давай їх десь закопаємо чи в струмок укинемо.
— Він наказав?
— Він примусив мене признатись, що я маю тварин, а потім сказав: «Позбудься їх». Треба виконувати наказ. Хоч би там що, не можу ж я не послухатись тата.
У Скіпки відлягло від серця. Тепер вони мали цілковите право так і вчинити.
— Тоді не зволікаймо, поки вони не докопались. Ох і перепаде нам на горіхи, якщо вони дізнаються.
Вони помчали до повітки, жахливі картини вже проносилися в їхній уяві.

9

Тепер, коли хлопці знали, що це «люди», вони дивились на них зовсім інакше. Як тварини вони цікаві, як «люди» — огидні. Їхні очі — раніше невиразні крихітні цятки — тепер, здавалося, з неприхованою злістю стежили за ними.
— Чуєш писк? — прошепотів Скіпка.
— То, мабуть, вони розмовляють.
Смішно, вони й раніше чули ці звуки, але не звертали на них уваги. Хлопці відгорнули полотно, та ні Рудий, ні Скіпка до своїх в'язнів не наближалися, лише пильнували за ними очима. Скіпка помітив, що фаршу ніхто не торкався.
— То ти щось робитимеш? — запитав він.
— А ти?
— Це ти їх знайшов.
— А зараз твоя черга.
— Ні. Ти їх знайшов — ти в усьому винен. Я лише спостерігав.
— Ми ж увесь час були разом, Скіпко. Ти чудово знаєш.
— Байдуже. Ти їх знайшов. Так я й скажу, коли вони прийдуть сюди нас шукати.
— Ну постривай! — пообіцяв Рудий, та, згадавши про покару, що на нього чекала, сягнув до клітки, щоб відчинити дверцята.
— Зачекай!
— Чого тобі ще? — зрадів Рудий.
— В одного з них в руках якась залізяка.
— Де?
— А он. Я й раніше її бачив, але думав, то частина його тіла. Та якщо він «людина», то, можливо, це — дезінтегратор.
— Що воно таке?
- Я про них читав у книжках Передвоєнних Часів. Більшість людей мала тоді таку зброю. Націлить на тебе — й тебе нема.
— Але ж досі не націлювали,— зауважив Рудий з деяким острахом.
— Все, з мене досить. Я більше не збираюся стриміти тут, чекаючи, поки мене дезінтегрують. Я йду по батька.
— Боягуз! Нікчемний боягуз!
— Ну й нехай. Називай мене як хочеш, та якщо ти зараз до них полізеш, вони тебе знищать. Почекай, то побачиш, однак ти сам будеш в усьому винен.
Він подався до вузьких кручених сходів, що вели з горища вниз, та, ледь досягши їх, ураз позадкував.
На горище піднімалася мати Рудого. Захекана, вона все ж усміхалася до Скіпки — як-не-як, гість.
— Рудий! Гей, Рудий! Ти тут, нагорі? Не здумай ховатися. Знаю, ти тримаєш їх десь тут. Куховарка бачила, куди ти гайнув із м'ясом.
— Привіт, ма! — голос Рудого тремтів.
— Ану покажи мені цих бридких звірів. Я сама простежу, щоб ти їх зараз же десь подів.
Кінець! Та хоч на нього чекала неминуча покара, Рудий відчув, як із плечей впав тягар. Принаймні за нього вирішуватимуть інші.
— А вони тут, ма. Я їм нічого, ма, не зробив. Я не знав. Вони такі схожі на маленьких звіряток, і я подумав, що ти дозволиш мені їх тримати. Я не брав би м'яса, але ж вони не їли ні трави, ні листя, а куховарка ніколи нічого мені не дасть, навіть якби я й попросив. Я не знав, що то фарш на обід...
З переляку він не усвідомлював, що мати не чує його торохтіння, а, втупивши застиглі очі в клітку, тонко й пронизливо верещить.

10

— Скромний похорон — це все, що ми можем для них зробити. Не варто привертати уваги громадськості,— саме казав Астроном, коли раптом почулися зойки.
Дружина Промисловця ще не зовсім оговталась, коли прибігла до них. Кілька хвилин чоловік не міг нічого від неї добитися. Нарешті вона заговорила:
— Кажу тобі, вони в повітці. Я не знаю, хто вони такі. Ні, ні...
Вона вчепилась у Промисловця, коли той намірився туди побігти.
— Сам не йди. Звели комусь із робітників узяти рушницю. Кажу тобі, нічого схожого я зроду не бачила. Маленькі страхіття з... з... я не можу пояснити. Подумати тільки, Рудий доторкався до них і намагався нагодувати. Він тримав їх у руках і годував м'ясом,
— Я лише...— почав був Рудий.
— То не...— спробував додати Скіпка.
— Ну й шкоди ви сьогодні наробили, хлопці,— швидко урвав їх Промисловець.— Марш додому! І ні звуку мені! Ні звуку! Мене не цікавить, що ви там хочете сказати. Я вас вислухаю пізніше, а тобі, Рудий, обіцяю добрячого прочухана.
Він обернувся до дружини:
— Хоч би які вони не були, цих тварин треба вбити.
А коли впевнився, що дітлахи одійшли далеченько, додав:
— Ну, заспокойся, заспокойся. Діти цілі, й, зрештою, нічого жахливого вони не зробили. Лише знайшли собі нову забаву.
— Пробачте, мем,— уривчасто запитав Астроном,— а ви не могли б описати цих тварин?
Промисловцева дружина похитала головою. Вона все ще не володала язиком.
— Можете ви мені лишень сказати, чи вони...
— Даруйте, але я маю спочатку її заспокоїти. Ви не образитесь? — вибачився Промисловець.
— Хвилинку. Будь ласка. Лише хвилинку. Вона сказала, що ніколи не бачила таких звірів. Безперечно, дивно зустріти геть невідомих тварин у такому маєтку, як ваш.
— Пробачте. Побалакаймо про це пізніше.
— Якщо тільки ці невідомі тварини не здійснили посадки сьогодні вночі.
Промисловець на крок відступив від дружини:
— Чи не хочете ви сказати?..
— Гадаю, нам краще податись до повітки, сер.
Хвилину-другу Промисловець пильно дивився на Астронома, потім ураз крутнувся і побіг, що було зовсім на нього не схоже. Астроном — слідом. Позаду чулося жіноче голосіння, на яке ніхто не звертав уваги.

11

Промисловець дивився на клітку, не відводячи очей. Глянув на Астронома, знову перевів погляд на клітку:
— Вони?
— Вони,— відповів Астроном.— Поза всяким сумнівом, ми їм так само огидні, як і вони нам.
— Що вони кажуть?
— Що їм тут страшенно незручно, що вони стомилися й навіть хворі, але надто хвилюватися не варт, а ще кажуть, що хлопці з ними добре поводилися.
— Добре поводилися! Схопили, посадовили у клітку, годували травою та сирим м'ясом! Ану, як мені з ними поговорити?
— Для цього потрібен певний час. Зосередьтесь на якійсь думці. Намагайтеся почути. У вас усе вийде, тільки, може, не одразу.
Промисловець спробував. Він аж скривився від напруги, весь час повторюючи подумки: «Хлопці не знали, хто ви».
І раптом усвідомив, що йому відповіли: «Ми це чудово знали. Як і те, що вони не мають на думці нічого лихого, тож і не атакували їх».
«Не атакували?» — подумав Промисловець, від зосередження не помічаючи, що говорить уголос.
«Так, звичайно,— дістав він відповідь.— Ми озброєні».
Одна з маленьких потвор у клітці піднесла догори якийсь металевий предмет, і зненацька на покришці клітки й на даху повітки з'явились дірки зі звуглілими краями.
«Гадаємо,— телепатували створіння,— дах неважко буде полагодити».
Промисловець відчув, що більше не здатен зосередитись на передаванні думок. Він обернувся до Астронома:
— І маючи отаку зброю, вони дозволили схопити себе й ув'язнити? Не розумію.
І одержав спокійну відповідь: «Ми не скривдили б дітей представників розумної раси».

12

Смеркалося. Промисловець навіть і не помітив, що пропустив вечерю.
— Ви й справді вважаєте, що корабель злетить? — поцікавився він у Астронома.
— Певний, якщо вони так кажуть. Сподіваюсь, їхнього наступного візиту доведеться не так-то вже й довго чекати.
— І коли вони повернуться,— енергійно підхопив Промисловець,— я, як і було домовлено, виконаю свої зобов'язання. Більше того, зроблю все можливе й неможливе, щоб їх визнав світ. Можна лише захоплюватися істотами, які не скривдять дітей, хоч би як їх на це підбивали. І знаєте... мені не хочеться цього казати...
— А все-таки?
— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Уявіть лише, схопити цих істот, годувати чи принаймні намагатися нагодувати їх, переховувати. Ну й зухвалість! Рудий сказав, то була його ідея: завдяки їм одержати роботу в цирку. Тільки уявіть!
— Юність! — відказав Астроном.

13

— Старт скоро? — поцікавився Торговець.
— За півгодини,— відповів Дослідник.
 
Наші Друзі: Новини Львова