Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Юність

Переглядів: 10703
Додано: 29.03.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: А. Азімов, Кінець Вічності. К. Дніпро, 1990
— А от і є. Дивись, он ті круглі штуки — то дюзи. А ото — ракетні двигуни.
— Звідки ти знаєш?
Скіпка спалахнув:
— Читав. У батька є книжки, де про це пишеться. Давні книжки, ще з Передвоєнних Часів.
— Хм-м. От тепер таки брешеш. Книжки з Передвоєнних Часів!
— Мій батько без них як без рук. Він викладає в університеті. Це його робота.
Хлопець підвищив голос, і Рудому довелося його осмикнути:
— Хочеш, щоб нас почули? — роздратовано засичав він.
— Так от, це і є космічний корабель.
— Слухай, Скіпко, ти хочеш сказати, що це — корабель з інших світів?
— Не інакше. Дивись, як мій батько кружляє навколо нього. Ніщо інше його так не зацікавило б.
— Інші світи? Де вони, ті інші світи?
— Скрізь. От узяти планети. Декотрі з них такі самі, як наша. Інші зірки також мають планети. Їх, може, трильйони.
Рудий відчув себе переможеним, знищеним.
— Ти з глузду з'їхав,— пробурмотів він.
— Ну добре, я тобі доведу.
— Гей, ти куди?
— А туди. Запитаю в батька. Може, він тебе переконає. Сподіваюся, ти віриш, що професор астрономії розуміється на...
Він випростався на повен зріст.
—- Гей! Ти що, хочеш, щоб нас помітили? Вони на нас тут не чекають. Хочеш, щоб почали розпитувати й дізналися про тваринок?
— А мені начхати. Ти сказав, що я з глузду з'їхав.
— Ябеда. Обіцяв нікому не казати.
— Я й не збираюся розказувати. А якщо вони й дізнаються, то — твоя провина, бо саме ти завів суперечку й сказав, що я з глузду з'їхав.
— Тоді беру свої слова назад,— буркнув Рудий.
— Та що вже там...— Скіпка почувався трохи розгубленим. Йому кортіло побачити корабель зблизька, й водночас він навіть подумки не міг не дотримати слова, адже Рудий вибачився.
— Щось він замалий для зорельота.
— Нічого дивного, бо це, мабуть, корабель-розвідник.
— Закладаюся, батько навіть залізти в цю стару тарадайку не зміг би.
З цим важко було не погодитись, отож Скіпка змовчав.
Рудий із підкреслено знудьгованим виглядом підвівся.
— Слухай, гайда звідси. Ще стільки справ. Не можу ж я стриміти тут цілий день заради якогось старезного зорельота, чи що воно там таке. Треба й про тваринок подбати, якщо вже ми надумали працювати в цирку. Там це перша заповідь. Треба дбати про тварин. В усякому разі,— невинно закінчив він,— саме цим я й займуся.
— Навіщо, Рудий? М'яса в них вистачає. Давай подивимось.
— Оце-то радість — дивитися! Крім того, наші батьки ніби збираються йти, здається, вже час обідати.
— Слухай, Скіпко,— переконував далі Рудий,— ми не повинні викликати підозри, бо вони почнуть допитуватись. Ну й ну! Ти що, ніколи детективів не читав? Коли, йдучи на велике діло, не хочеш, щоб тебе спіймали, головне — поводься як звичайно. Тоді ніхто ні про що не здогадається. Це найперший закон...
— Добре, добре.
Скіпка підвівся, ображений. У цю мить весь блиск цирку видався йому чимось фальшивим і нічого не вартим порівняно зі славою астронома, і його вразило, як то він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.
Вони спускалися схилом; Скіпка, за звичкою, позаду.

7

— Мене найбільше вражає якість роботи,— сказав Промисловець.— Зроду не бачив такої конструкції.
— Що нам тепер від того? — гірко зауважив Астроном.— Усе втрачено. Другої посадки не буде. Інші розвідувальні експедиції не наближатимуться до нас на відстань, меншу, ніж потрібна, аби з'ясувати, що в нашій сонячній системі нема планет з надтвердої речовини.
— Нічого не вдієш, аварія при посадці.
— Корабель майже неушкоджений. Якби хоч хтось уцілів, його б можна було полагодити.
— Якщо вони й живі, ні про яку торгівлю однаково не може бути й мови. Надто вони відрізняються від нас. Через те не викликають довіри. В будь-якому разі, все скінчено.
Вони зайшли до будинку. Промисловець спокійно привітався до дружини.
— Обід готовий, люба?
— Боюся, що ні. Розумієш...— вона нерішуче поглянула на Астронома.
— Щось сталося? — запитав Промисловець.— Чому ти мовчиш? Певний, що наш гість не зважатиме на дрібну сімейну суперечку.
— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги,— пробурмотів Астроном, непомітно відходячи в протилежний куток вітальні.
— Справді, любий,— притишено заторохтіла жінка,— куховарка страшенно засмучена. Вже кілька годин я її заспокоюю і, чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий так вчинив.
— Як саме?
Промисловець був, радше, потішений. Вже не перший місяць вони з сином переконували дружину називати хлопця «Рудий» (його справжнє ім'я було, як на думку підлітка, геть сміховинне).
— Він поцупив мало не весь фарш.
— І з'їв?
— Сподіваюся, ні. Адже фарш був сирий.
— Тоді навіщо ж він йому?
— Не маю ані найменшого уявлення. Від сніданку я його не бачила. А куховарка просто розлютилася. Вона бачила, як він вискочив з кухні, миска з фаршем стоїть майже порожня, а вона ж збиралася приготувати з нього щось до обіду. Ну, ти ж знаєш куховарку. Їй довелося змінити меню, а це означає, що цілий тиждень нам не буде спокою. Ти тільки побалакай з Рудим, любий, хай пообіцяє, що більше так не жартуватиме. І нічого йому не сталося б, якби він перед куховаркою вибачився.
— Облиш. Вона наша служниця. Коли ми не нарікаємо на зміни в меню, то чого їй скаржитись?
— Бо вона мусила двічі виконувати одну й ту саму роботу. Вона вже казала, що хоче піти від нас. Не так легко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.
То був поважний аргумент.
Промисловець неуважно обвів очима кімнату:
— Гадаю, ти маєш рацію. Але ж його наче нема. Коли з'явиться, я з ним поговорю.
— Можеш зараз. Он він іде.
Рудий зайшов до вітальні й бадьоро запитав:
— Здається, вже час обідати?
Малий перевів погляд з батька на матір, намагаючись якнайшвидше зметикувати, що означають їхні застиглі обличчя.
— Хоча спочатку треба вмитися,— промовив він і рушив до дверей.
— Хвилинку, сину,— зупинив його Промисловець.
— Ну що?
— Де твій маленький друг?
— Десь тут,— недбало кинув Рудий.— Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувсь — а його вже нема.
То була чистісінька правда, і Рудий почувався впевнено.
— Я сказав йому, що пора обідати. Нагадав йому ще раз: «Здається, скоро обід». А потім сказав: «Нам треба вертатись». Він погодився: «Гаразд». Ну я й пішов собі, аж біля струмка озирнувся і...
Астроном, відвівши очі від журналу, який доти безцільно гортав, урвав цю балаканину:
— За мого хлопця не варто хвилюватись. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.
— Обід однаково не готовий, докторе.— Промисловець знову повернувся до сина.— І якщо вже ми торкнулися цієї теми, сину, то так сталося через нестачу деяких продуктів. Тобі є що сказати?
— Мені?
— Хоч як не хочеться, доведеться пояснювати. Навіщо ти взяв фарш?
— Фарш?
— Так. Фарш,— підтвердив Промисловець, терпляче чекаючи відповіді.
— Розумієш, я трохи...
— Зголоднів,— підказав батько.— Так, що накинувся на сире м'ясо.
— Ні. Воно просто було мені потрібне.
— Для чого?
Рудий знітився й не відповідав.
Знову втрутився Астроном:
— Якщо дозволите, кілька слів. Пам'ятаєте, якраз після сніданку заходив мій син і цікавився, чим годувати тварин.
— Так, так, справді. Як же я міг забути? Отже, Рудий, ти взяв його для якогось нового звіряти?
Рудий був обурений. Оговтавшись, він запитав:
— Ти хочеш сказати, що Скіпка зайшов сюди і все розповів? Розбовкав про моїх тваринок?
— Та ні. Він просто запитав, чим годують тварин. Та й годі. Якщо він обіцяв мовчати, то дотримав слова. Ти сам себе виказав, дурнику, намагаючись обійтися без дозволу. Так що це — крадіжка. Ну то що ж, є у тебе тварина? Тільки чесно.
— Еге ж, тату,— ледь чутно прошепотів Рудий.
— Добре, тобі доведеться з нею розпрощатись. Ясно?
Тепер утрутилася мати:
— Ти хочеш сказати, Рудий, що тримаєш у себе хижака? Адже він може тебе вкусити, матимеш зараження крові.
— Вони ж маленькі,— голос Рудого тремтів.— І ледь ворушаться, коли до них доторкнешся.
— Вони? Скільки ж їх у тебе?
— Двоє.
— Де вони?
Промисловець узяв дружину за руку.
— Досить катувати дитину,— стиха промовив він.— Якщо Рудий обіцяє їх позбутися, то так і зробить, цього покарання вистачить.
І одразу про той випадок забув.

8

Наприкінці обіду до їдальні увірвався Скіпка. На якусь мить зніяковів, потім вибухнув майже істерично:
— Мені треба побалакати з Рудим. Я маю щось йому сказати.
Рудий злякано підвів очі, але втрутився Астроном:
— Твою поведінку не назвеш чемною. Ти примусив себе чекати.
— Пробач, тату.
— Та не лайте хлопця,— озвалася Промисловцева дружина.— Хай побалакає з Рудим, як хоче. І нічого страшного, що він запізнився.
— Мені треба поговорити з ним наодинці,— наполягав Скіпка.
— Це вже занадто,— намагаючись говорити лагідно, сказав Астроном. Видно було, що якби не присутні, він дав би волю роздратуванню.— Сідай за стіл.
Скіпка скорився, але їв, тільки коли на нього хтось дивився. І навіть тоді було помітно, що йому не до обіду.
Рудий перехопив його погляд. В його очах було німе запитання: «Тварини втекли?»
Скіпка ледь похитав головою. І прошепотів:
— Ні, та...
Астроном суворо поглянув на сина, і Скіпка затнувся.
Після обіду Рудий вислизнув з кімнати, зробивши другові ледь помітний знак іти за ним.
Мовчки вони попрямували до струмка.
 
Наші Друзі: Новини Львова