Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 183073
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
султана, перейшли на нижній Дунай у Сеймени, де стояли Кошем їхні задунайські
брати.
Під час того переходу якась купка запорожців, що мали за гріх служити
бусурманському цареві проти християн, одкололася й подалася через Венецію на
острів Мальту, де в ті часи ще животіли Мальтійські лицарі, схожі за своїм
життям із запорожцями. Хоч історичних джерел про цей поділ запорожців ще ніде не
одшукано, проте про нього цілком ясно згадує запорозька пісня, записана в
пізніші роки на Дунайських гирлах.
Ой, повійте, вітри, та все низовії,
Та на наші лодки — та все дубовії,
А на наші реї — та все кедровії.
На наші паруси — та все шовковії!..
Ой, зажурився сивий соколочок:
Ой, бідна наша, наша головонько,
A, щo не вкупі наші брати сіли.
Наші брати сіли та й пісні заділи —
Один у москаля, другий у турчина,
Третій у малтиза служить за одежу.
І той гірко плаче за польськую межу:
Ой, ти москаль, ой, єретичний сину,
Запропастив Польшу — ще й нашу Вкраїну!
Од завершення війни Росії з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до початку нової
між цими державами, року 1806-го, історія не має майже ніяких звісток про
задунайських запорожців, а проте подальші події доказують, що вони жили на
Дунаї, добре зберігаючи свою волю та свої запорозькі звичаї. Січі Запорозької,
коли розуміти її обов'язково з окопами та куренями, може, в Сейменах і не було;
запорожці жили там, як засвідчують народні перекази, у землянках та в бурдюгах,
а проте неодмінно існувала січова військова рада, яка й не допустила до розпаду
запорозької громади й до забуття козацьких звичаїв. Була, напевне, там і своя
церква, яка вберегла запорожців од потурчення.
Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі, чимало
січовиків склали свої кістки в чужих землях, турецьких та німецьких, а проте
Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли, як одібрання од
Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на
Україні селянства кріпацтвом, од чого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а
найбільше — на Дунай, до запорожців.
Чимало втікачів давала Правобережна Україна, де, після поділу Польші, переходу
Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено тяжке кріпацьке
ярмо, як і на Лівобережжі. Ті сумні часи народ український згадує, між іншим, у
такій пісні:
Наступала чорна хмара, настала ще й сива.
Була Польща, була Польща, та й стала Росія:
Женуть батька в степ косити, сина — молотити,
Третю дочку, паняночку, — тютюну садити,
А невістку з свекрухою на лан жито жати.
Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,
Озирнуться позад себе — аж економ їде.
Під'їжджає пан економ, канчук розпускає:
“Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!”
“Економе, добродію, що маєм робити?
Покидали малі діти, нікому глядіти”.
“А я звелю ваших діток в ставках потопити,
Да всім же вам, вражим людям, в роботу ходити!”
Ходить попок по церковці — і книжку читає:
“Ой, чом же вас, добрих людей, у церкві немає?”
“Ой як же нам, добродію, у церкву ходити.
Од неділі до неділі кажуть молотити!”
Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським
запорожцям Чорноморське військо навіть і після переходу на Кубань. Про це
свідчать, як народні перекази, зібрані добродієм Кондратовичем у Добруджі, так і
деякі варіанти козацьких пісень про одбирання земель по Дністру.
Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,
А гряницею по Бендерську дорогу.
Дарували, дарували та й назад одібрали,
А нашу землю на вражих панів роздали.
Дарували, дарували та й назад одібрали,
А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали.
А ми ж, козаченьки, гам не схотіли жити,
Посідали на лодочки та й за Дунай махнули.

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У ВІЙНІ 1806-1811 РОКІВ
Року 1806-го починалася нова війна Росії з Туреччиною, й задунайським запорожцям
знову доводилося “брат на брата бити”. З наказу Силістрійського паші Військо
Запорозьке було поділене на два відділи: перший із кошовим отаманом Самійлом
Калниболоцьким був викликаний у Рущук під бунчук його доброго приятеля
Омера-паші; другий же, не відомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи
його від російського війська, починаючи від Рущука аж до Чорного моря.
Щоб дістати запорожцям якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою
з Омером-пашою, написав візирю, наче їх удвічі більше, ніж було насправді. Та
той прислав когось перевірити, і Калниболоцький водив запорожців перед очима
того посланця подвічі й потричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.
Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з
російським військом і, де було можливо, уникали проливати “християнську кров”, а
дві-три сотні козаків навіть здалися в полон. Тих бранців російський уряд
вирядив, було, у Сибір, але доки вони дійшли до Курської губернії, війна
скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи
через Київ, запорожці зупинилися там на два тижні і здибалися випадково з двома
своїми давніми січовими товаришами, що опинилися тут одразу після зруйнування
Січі на Дніпрі, — Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя
на Дунаї, київські товариші передали з ними “гостинця” для січової церкви —
ризу, хрест та Євангеліє.
Чорноморці теж брали участь у турецькій війні, тільки на цей раз дуже нещасливо.
Тоді вони були дуже вже знесилені боротьбою з черкесами, яка була набагато
важча, ніж колишня сутичка з татарами. Старі січовики майже всі вже загинули у
тій боротьбі або вимерли. Флотилія Чорноморського війська занепала настільки,
що, виряджаючи полк козаків на Дунай, військовий отаман не зміг послати їх на
байдаках, а вирядив пішки через Керч до Херсона, а вже там козаків посадили на
незграбні судна, що звалися “канонерськими лодками”, і послали на Дунай. 12
травня року 1807-го полковнику Чорноморського війська Паливоді було наказано
розгромити своїми канонерськими човнами турецькі батареї на південному березі
Дунаю неподалік Верхніх Чатал. У бурхливу темну ніч Паливода й поплив до
призначеного місця, та тільки тут одразу виявилося, що поскільки запорожці й
чорноморці добре і зі славою вміли битися на своїх чайках-байдаках, настільки ж
не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало їх у всі боки, а самого Паливоду
поставило на мілину під ворожими батареями. Ранком турки розбили його судно з
гармат, сам же Паливода й чимало козаків зустріли свою смерть, а решта потрапила
в бранці. Після того чорноморці ще два роки плавали по Дунаю, доки від них майже
нікого не лишилося живого, і тільки кілька десятків із них повернулося на Кубань
раніше, ніж скінчилася війна.
Хоч усі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було
“під турком жити”, а проте кожен козак виховував у серці надію повернутися на
“тихі води, на ясні зорі”, як зазначав народ у пісні:
Летів орел понад морем та й став голосити:
“Ой, як тяжко козакові на чужині жити!”
Летів орел понад морем та, летівши, крикнув:
“Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув”.
І от ще перед початком війни декотрі запорожці почали переходити на російську
сторону, а коли генерал Міхельсон наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин
Задунайського Запорозького Війська — Іван Губа та Хома Бучинський, прибули туди
з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й
Бучинський були з тих запорозьких дідів, що ще тридцять років тому не стерпіли
 
Наші Друзі: Новини Львова