Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 22 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 186997
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Понад нивою сухою!..
Опріч усіляких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили
приставляти рекрутів у пікінерські полки.
Поневолення запорожців, разом із зміцненням кріпацтва на Україні, народ
український оспівав у чудовій пісні про “Правду та Кривду”:
Нема в світі правди, правди не зіськати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів край порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами ридає,
А тая неправда все п'є та гуляє.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди, що рідная мати...
Де б ми її в світі могли одшукати?
Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, ані заслужити!
Коли тебе, правдо, в світі увидіти,
Орлиними крилами раді б ми летіти.
Ой, як же тим діткам без матері бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже рідного брата тепер стережися.
І з ним на суд стати — правди не зіськати,
Тільки сріблом-злотом панів насищати.
Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі долітали разом із
втікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і
Маніфести цариці задунайські запорожці сприймали з великим недовір'ям, як те
видно з народної пісні:
Ой, пише москаль та й до кошового:
“А йдіть до мене жити,
Віддам землю по-прежньому:
А до Дністр гряницю!”
“Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, —
Хочеш піддурити:
Як підемо ми до тебе,
Будеш лоби голити!”
Всім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, який за
його наказом їздив у 1784 році на Дунайський запорозький Кіш, козаки
відповідали, що раніш, ніж закликати запорожців вернутись на російську сторону,
Потьомкін повинен віддати тим, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди
разом із військовими землями.
Ой, зібралися пани генерали в Сенат сеймувати:
Ой, як же се військо, славне запорозьке, зібрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А верніть військові клейноди, то й само військо прибуде.
Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні, — всі тепер зрозуміли,
що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже зле; але як же можна
було вволити їхню волю й повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін уже
володів величезною площею тих грунтів. До того ж, Потьомкін залюднював ті землі
своїми кріпаками із середньої Росії й поневолив та повернув у кріпацтво в
Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 508 душ колишніх вільних
людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимог запорожців про землю не могли
задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, то Потьомкін став
клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі від російського
кордону.
Ще року 1779-го російський уряд вимагав од султана, аби видав російських
утікачів-запорожців, та той відповів на те, що не видасть нікого, а лише згоден
дозволити тим із запорожців, які самі забажають повернутись у свою землю, вийти
з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися за кордоном і
надалі.

НА ДУНАЇ
Після того Росія стала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі від
російського кордону, покладаючись на те, що козаки нібито порушували межі й
нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією зачіпок, султан справді
звелів козакам одійти від Буга на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє
становище. Запорожці ще з давен звикли жити не стільки на Січі. скільки на
вольностях. Як на Запорожжі в Січі пробувала звичайно ледве десята частина
товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Січі, козаки не мали б із
чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.
На Дунайських гирлах козаків одразу зустріли неласкаво. На єдиному здатному під
будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки
(некрасівці, або липовани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на
Тамань, а з Тамані — за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав
їм під Січ ті ж землі, на яких жили донці, міркуючи, що й ті й ті козаки одної
віри житимуть поміж собою лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська
Запорозького зовсім інший, ніж у донців, після ж діяльної участі донських
козаків у руйнуванні Січі, запорожці дивилися на них лихим оком.
Донці, або, як їх звали запорожці, липовани, не пустили січових козаків будувати
Січ на місці, призначеному султаном, коли ж запорожці хотіли зігнати їх силою,
то липовани послали султанові скаргу й почали одганяти нових поселян зброєю.
Султан дуже здивувався, почувши про сутички між запорожцями й донцями: “І то
урус, і то урус, — казав він, — і не можуть у злагоді жити!” Проте в суперечці
двох козацьких громад він потяг руку за липованами, як першими поселенцями,
запорожцям же наказав шукати собі під Січ інші землі.
Січовики неохоче зійшли з Дунавця, бо на інших протоках Дунаю не було високого
сухого степу, а скрізь тільки низькі плавні, вкриті лісом, озерами та очеретами.
Де осіли вони під той час кошем — невідомо. Дехто гадає, що в Кара-Гармані на
острові святого Георгія; інші ж історики твердять, що задунайські запорожці
зовсім не мали Січі аж до 1814 року, коли вони таки збудували її на Дунавці.
Остання думка, як нам здається, не може бути певною, бо коли б Січ не існувала з
1775 року до 1814-го, то за такий тривалий час устрій Війська Запорозького мусив
би занепасти, чого, однак, не сталося.
У перші десять років життя запорожців у Туреччині Січ у них стояла десь на
дунайських гирлах, бо відомо, що повсякчас між запорожцями й донцями виникали
криваві бійки за лимани, озера й гирла, де рибалили ті й ті, й нарешті року
1778-го донці, вистеживши, коли на Січі було мало козаків, несподівано напали на
неї, знищивши чимало запорожців, спалили Січ.
Коли сталася та подія, запорожці стали збиратися до війни, щоб відплатити
липованам, та султан запобіг тому лихові й наказав запорожцям перейти з кошем
вище по Дунаю, в Сеймени — місцевість поміж Силістрією та Рущуком.
Запорожців це дуже образило й обурило. Відходити так далеко від України їм не
хотілося, бо це утрудняло зносини з рідним краєм, та й їздити на рибальство із
Сеймен у гирла неблизько.

ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦІВ
Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, і князь
Потьомкін року 1783-го розіслав по землях колишньго Запорожжя й за Буг до
турецьких запорожців заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них будуть
складені охочі команди під персональним проводом самого Потьомкіна. З
російського Запорожжя зібрались біля тисячі козаків, і князь призначив їхнім
отаманом військового запорозького старшину Сидора Білого, на поміч йому дав
колишнього суддю Війська Запорозького Антона Головатого.
Скориставшись негодою, Сидір Білий 24 жовтня подав Потьомкіну прохання про те,
щоб визволити від панів поневолених запорожців і дозволити їм хоч перейти в
казенні (колишні запорозькі) села. Князь загадав губернаторам переписати
запорожців, які опинилися в кріпацтві, й з'ясувалося, що тільки в двох повітах —
 
Наші Друзі: Новини Львова