Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 квітня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 182461
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Та попід Бугом-рікою,
Ой, широкою та глибокою,
Гей, та понад лиманами.

Ой, уже ж наші славні запорожці
Та й невеселі стали:
Ой, облягли їх, облягли москалі
Та всіма сторонами

Ой, кругом церкви, церкви Січової
Караули стояли,
Ой, священику, отцю Владимиру,
Та служити не дали.

Ой, летить бомба з московського поля
Та посеред Січі впала,
Ой, хоч пропали славні запорожці,
Так не пропала їх слава!
Окремі ватаги запорожців, певно, за умовою, складеною ще на Січі, прямували на
Дністровський лиман до турецького міста Акермана (Білгорода) Білогородський паша
зустрів козаків прихильно, допоміг їм харчами й дозволив стати біля лиману
кошем. Запорожці ж, як тільки трохи впорядкувались і розділились на курені, не
гаючись, за поміччю того ж паші, послали до султана депутацію просити, щоб він
узяв їх під свою протекцію і дав землі під Січ та на інші потреби Війська. Хто
був старшим предствником Війська Запорозького у тій депутації і на яких умовах
султан забрав запорожців під свою руку, буде відомо, мабуть, тільки тоді, коли
побачать світ божий ті документи, що їх року 1828-го останній кошовий
Задунайської Січі Йосип Гладкий передав цареві Миколі І.
Хто керував Кошем біля Акермана, теж невідомо, але відомо, що вже там Військо
Запорозьке поновило свою січову організацію, бо депутацію до султана було
складено з 40 козаків, а саме: 38 представників од куренів та ще — військового
писаря й кошового отамана.
Із січової старшини, що разом із Ляхом та Бахметом пішла в Туреччину, знали
тільки ті, що року 1806-го вже дідами, вернулися на Україну, а саме: Іван Губа,
Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокіл,
Боровик і Чорнюга та ще Самійло Калниболоцький, який пізніше уславився кривавою
розправою за Дунаєм над некрасівцями.
Про те, чого досягла депутація, можна тільки здогадуватися з подальших подій.
Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під
Січ острів святого Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким
(Георгіївським), і степ на південній протоці Дунаю. Дунавці, біля лиману Разін.
Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати й навіть
оселятись зимівниками та слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до
Дунаю. Кошовий отаман мав права двобунчужного паші, а Військо Запорозьке, або як
його називали турки, Військо Буткальських козаків, отримало військові клейноди:
булаву, бунчук — із двома хвостами, печать та корогву, на якій з одного боку на
білому полі був золотий хрест, а з другого на чорному полі - срібний місяць. Ту
корогву висвятив Цареградський патріарх. Кошовому отаманові султан окремо
подарував короткого ятагана в золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами; він мав
переходити од кошового до кошового, і, таким чином, теж увійшов у склад
військових клейнодів під назвою “топуз”.
Зі свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на
морі й суходолі проти його ворогів і слухатись Силістрійського пашу. На початок
запорожцям було доручено захищати кордони на російській межі — понад Бугом.
Треба гадати, що доки відбулися всі церемонії й умови про перехід Січі за Дунай,
минув чималий час, і запорожці, скориставшись дозволом султана, розійшлися з-під
Акермана ватагами понад своєю одвічною річкою Бугом, з тією тільки різницею, що
до 1775 року вони рибалили й полювали зі східного її берега, тепер же почали
рибалити і з західного. Крім того, вони осіли своїми паланка-ми біля
Хаджибейського тя Талигульського лиманів, а частина товариства, що виходила із
Запорожжя пізніше на дрібних човнах, не наважуючись пускатися ними в море,
осідала на острові Березані, неподалік Очакова, та на пересипі Хаджибейського
лиману, де тепер передмістя Одеси — Пересип.
Весь край, що року 1775-го заселили запорожці, був дуже спустошений під час
останньої війни, а татари з нього або повтікали за Дунай, або перейшли на
російську сторэну, і їх загнали в Ногайські та Кубанські степи. Через те
запорожцям тут було велике привілля. Чутка про те хутко досягла Запорожжя й
України, бо запорожці, рибалячи на Бугові, мали щоденні зносини зі своїми
товаришами, які лишилися під Росією, і от за Буг посунули вгікачі вже невеликими
гуртками й поодинці, як із Запорожжя, так і з України, рятуючись од панщини.
Декому щастило прибути сюди навіть із жінками й дітьми, й вони осіділи тут на
вільних землях, будуючи собі землянки й хати.
Щодня за Бугом кількість утікачів з України збільшувалась, і вже через рік у
Туреччині їх було біля 7000 душ, а року 1778-го між Бугом та Дунаєм їх
налічували до 4000 та за Дунаєм не менше того. Турецький берег Бугу став мрією
всього поневоленого кріпацтвом українського люду й почав зватися краєм, де не
було панщини.
Може, одному із сотні втікачів пощастило перебратись за Буг, останніх же ловили
й тяжко катували за втечу, але це не перешкоджало їм тікати знову.
Скасувавши Військо Запорозьке й не зумівши утримати запорожців у російському
підданстві, Потьомкін хутко збагнув, що зробив помилку, й заходився викликати
козаків назад, на східний бік Бугу, та тільки йому хотілося так їх повернути,
щоб не віддавати їм земель. Вже 31 жовтня 1776 року фаворит цариці доповідав про
те, що південна Росія лишилася беззахисною, а для того, щоб її оборонити, він
радив мати на південному кордоні 9 полків гусарських, 6 пікінерських та 2 полки
з тих козаків, які лишилися на Запорожжі.
Цариця дала на те згоду, й запорожців силоміць почали брати в пікінери, при чому
одрізували їм оселедці, відбирали одежу і всіляко з них знущалися. Зрозуміло, що
тим Потьомкін ще дужче обурив запорожців проти російських порядків і примусив
тікати за Буг навіть тих, цю вже посідали по селах та хуторах Запорожжя.
Побачивши, що силою із запорожцями нічого не можна вдіяти, Потьомкін почав
закликати їх із Бугу та з Дунаю ласкою, і 5 травня року 1779-го за його порадою
цариця Катерина II видала Маніфест, яким запрошувала козаків безпечно
повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них (але не всьому Війську)
землю та службу з російськими чинами й рангами; коли ж той Маніфест нікого з
Туреччини не повернув, вона 27 квітня 1780 року вдруге його оголосила. Але він
не мав на запорожців ніякого впливу, бо, за переказами втікачів, вони добре
знали, що на Запорожжі, на їхніх одвічних землях, губернатори, справники та інші
урядові особи робили зовсім не те, що було писане в маніфестах.

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І КОЗАКІВ
Зимівники й займища військової старшини: Кални-шевського — на річці Кам'янці,
Павла Головатого — на Солоній, писаря Ґлоби — на Малій Тернівці, осавула Якова
Качалова — у Великому Лузі, полковника Колпака — на річці Багатій та інших —
були конфісковані й спродані здебільшого тим же генералам, полковникам та іншим
військовим чинам, що їх цінували й продавали. Військові гурти товару й табуни
коней забрала казна, а те поділено між греками та арнаутами, що під той час
осіли в Керчі, Єнікале й на землях Запорожжя. Добро січової церкви, яке лишилося
після пограбування під час руїни, Потьомкін почасти подарував згодом у собор
Миколаєва, почасти ж забрав собі. Землі Запорожжя були поділені між губерніями
Новоросійською та Азовською і після того петербурзькі вельможі та сенатори вже
не ховалися із своїми давніми потаємними бажаннями, а почали випрошувати собі в
цариці запорозьких земель. Найбільше, а саме 200 000 десятин, захопив
генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидві Січі з величезною площею
степів, лиманів та лугів. Трохи менше, хоч теж чимало (біля 150 000 десятин),
привласнив Потьомкін. Околиці сучасного Катеринослава з лісами й островами на
Дніпрі були подаровані князю Прозоровському, Гард на Бузі з великою площею
земель — дістався князеві Поліняку; графу Кирилу Розумовському, останньому
гетьману України віддали 35 275 десятин, графові Каменському — 20 000 десятин,
графині Браницькій — 21 614, поручнику Черткову — 15 570, а далі почали
роздавати запорозьку землю всякому, хто хотів, аби тільки він посадив по 13
 
Наші Друзі: Новини Львова