Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185036
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
запорожців, що рибалили на Бузі та його притоках, був із двох полк-ів донців,
полку драгунів та 13 ескадронів но-вослобідських, всього — на 4000 душ.
Таким чином, Військо Запорозьке, після затяжної турецької війни налічувало ледве
10000 козаків, а Текелій виставив проти нього біля 66 000 війська та, крім того,
ще князь Прозоровський послав біля 20 000 у лівобережні запорозькі паланки:
Орільську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного
війська було кинуто на Запоріжжя, певно, з тією метою, щоб запорожці відмовилися
від самої думки про змагання.
25 травня року 1775-го всі п'ять відділів російського війська несподівано для
запорожців рушили на запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій
наблизився до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях
гармати і через Шамбаш підійшов мало не до самих січових окопів. У Січі тієї
ночі всі спокійно спали, бо ніхто не чекав ні з якого боку лиха, й тільки
світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі
гармат, запорожці заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простіший, той
думав, що знову починається війна з турками, й запорожці мусять іти разом із
державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами: “Не на
турків дивляться московські гармати”, — казали вони.
Після сніданку Текелій прислав на Січ одного із полковників, закликаючи
військову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що йому
було звелено, залишив Січ, кошовий Калнишевський вийшов із усією старшиною з
паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як згадували старі діди,
спитав:
“А що, панове, товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості: чи
йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо
Січ москалеві, чи не оддамо?”
Між запорожцями виникло замішання: більшість не хотіла коритись, а прагнула
зброєю обстоювати свою волю, свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто
мав зимівники, хутори та худобу, січові дуки-срібляники — були за те, щоб
скоритись, аби зберегти своє майно. Між двома партіями зчинилася колотнеча.
Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, цю хоч би навіть
запорожці й побили Текелія, то все одно цариця прислала б ще більше війська, і
все-таки взяла б Січ. Але промови Калнишевського не мали впливу: запорозьке
лицарство вважало скасування Січі за нечувану кривду й хотіло битися навіть без
надії на перемогу, а лише з тим, щоб, як казали запорожці, не затоптати в болото
козацької слави.

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА ДУНАЙ
Коли Петро Калнишевский не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувалися
гармати, порох, кулі й інша зброя, натовпи запорожців відбили двері й стали
витягати на стіни гармати; тоді на майдан вийшов січовий архимандрит Володимир
і, тримаючи в руці хрест, став умовляти запорожців, щоб не проливали братньої
крові, а скорилися божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував
запорожцям карою божою на тім світі, й ця промова на побожних запорожців
справила вплив: запорожці вгамувались і залишили думку про змагання, а замість
того над майданом почулися вигуки: “На Дунай! До турка!”
Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка й навіть
раніше. В перші роки Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15
років, коли почалося розтягання запорозьких володінь, прихильна туркам партія
знову набула сили й хотіла навіть убити Калнишевського й перейти в турецькі
землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель
Запорожжя, партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла,
зміцніла січовою голотою, що приєдналася до неї, й стала лагодитись до втечі в
турецький край.
Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию царську
медаль із самоцвітами, взяв у руку хліб із сіллю і разом із суддею Павлом
Головатим, писарем військовим Глобою та всіма курінними отаманами пішов із Січі
до московського стану. Тільки не допомогли кошовому ні покірливість, ні
зароблені ним од цариці медалі: Потьомкін уже запевнив Катерину, що запорозький
кошовий разом із суддею й писарем — злочинці, варті смертної кари.
Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було заарештовано в наметі Текелія й
закуто в кайдани; курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили, що з
наказу цариці Війську Запорозькому вже “не бути” і що завтра все військо, курінь
за куренем, може виходити за окопи й складати свою зброю перед генералами.
Між козаками знову запанувала розгубленість, по Січі пішла чутка, що як тільки
обеззброять запорожців, то будуть їх “голити” в москалі, як уже вчинили з
козацтвом на Україні, й багато січовиків, що раніше згідні були скоритись, тепер
вирішили не видавати зброї, а приєднатись до тих, що лагодяться “на Дунай”. Як
тільки смеркло, всі “дунайці” стали перевозитись на річку Підпільну й там обрали
собі наказного кошового отамана Ляха, а після того цілу ніч, певно, перевозили
із Січі в плавню всілякі припаси й харчі, бо без нічого їхати в таку далеку
дорогу було неможливо.
Та меншість запорожців, що лишалась на Січі, очевидно, ставилась до “дунайців”
прихильно, бо дозволила не тільки взяти припаси, а навіть віддала втікачам
престольний із Січової церкви образ святої Покрови, без якого, на думку козаків,
не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли так само “дунайці” малу військову
корогву та кілька перначів і прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а, може,
перестоявши ще кілька днів у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі
Текелія не могли їх бачити, “дунайці” вирушили вниз Дніпром, навіки попрощавшись
і з Великим Лугом, і з рідною Україною.
Закутих у кайдани Калнишевського, Головатого та Глобу того ж дня під великою
вартою було виряджено до столиць
Ой, повезли запорозьких панів у Москву-город спішно;
Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало втішно.
Ой, тішились пани-сенатори і меншії генерали,
Що одібрали в запорожців землі та володіють самі.
Славно було в Запорожжі всіма сторонами;
А тепер ніде прожити за вражими панами.

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СТАРШИНИ
П'ятого червня 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, заходилися виносити та
здавати свою зброю. Складали її й курінні отамани й інша військова .старшина,
але Текелій повертав зброю старшинам. Не віддав тільки військовому старшині
Андрію Порохні, полковникам Чорному, Степану Делеху, Івану Куликові та Івану
Гараджі, курінним отаманам Параличу та Головку й полковому старшині Вермінці.
Всіх їх було заарештовано — кого в Січі, а кого й поза Січчю й віддано під суд;
решту ж запорожців привели до присяги.

РУЙНУВАННЯ СІЧІ
Тим часом на Січ прийшло кілька московських полковників із відділом державного
війська. Поділившись на кілька гуртків, вони винесли з паланки військові
клейноди, вивезли із Січі військову канцелярію, забрали в пушкарні зброю,
пограбували гроші в скарбниці, сукна та всілякий військовий припас, а зрештою
заглянули в церкву й, піднявши святий престол, дістали з-під нього шухлядку з
найдорожчими військовими документами й передали її Текелію.
Побачивши, що начальники забрали із церкви шухлядку, донські козаки зрозуміли те
так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши в неї, позривали з
образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того
не вистачило, то почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало —
одірвали срібну царську браму й, побивши та порубавши її на шматочки,
порозтягали по кишенях. Старі січовики плакали, дивлячись, як гинуть їхні
святощі, та було вже пізно: спинити чужих людей, які хазяйнували в Січі, вони
вже не мали сили.
В народних піснях так оспіване руйнування Січі:
Світ великий, край просторий, та ніде прожити:
Славне військо Запорозьке хотять погубити.
Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.
Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,
Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.
Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає,
 
Наші Друзі: Новини Львова