Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 183075
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
під'їздили під самі стіни та викликали їх на герць. Опріч того, Колпак дав
Долгорукому відомості, де зручніше штурмувати перекопські мури і де й як
покопані перед містом рівчаки.
Завдяки таким даним російське військо легко взяло стіну, що йшла од Перекопу до
Чорного моря, й атакувало хана з його військом за містом. У цьому бою запорожці
взяли діяльну участь, виманили татарську кінноту на російські гармати, а коли
кіннота розгубилася — кинулися їх гнати й перебили більше тисячі татар. Баталія
скінчилася тим, що Перекоп здався, а хан із рештою війська кинувся тікати, та
запорожці ще довго його гнали, маючи бранців і здобич.
Від Перекопу запорожці наступали на Карасубазар, але той здався без змагання,
тоді їх було послано через гори на Кафу. В горах запорожці мали запеклі сутички
з татарами й, розгромивши їх, захопили чималу здобич.
Прибувши з боєм під Кафу, Колпак діждався, доки підійшло російське військо, й
потім узяв зі своїми запорожцями участь у бою під Кафою і в штурмі цієї
стародавньої фортеці. Бусурмани були переможені. Хан із яничарами та безліч
турків і заможних татар повтікало кораблями в Туреччину. Кафа ж здалася на
милість звитяжців.
Під час боїв біля Кафи запорожці захопили три ворожі корогви, булаву й чимало
всілякого добра, та тільки все те, як і здобич, здобуту раніше, всупереч із
запорозькими звичаями було забрано за наказом російських генералів. З приводу
цього Колпак скаржився в рапортах до кошового.
Після Кафи запорожці пішли на Арабатську Стрілку й узяли там штурмом фортецю.
Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя
Дніпра.
За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Війську Запорозькому грамоту
(22 лютого 1772 року), в якій, вихваляючи його, писала, що милість і ласка її до
Війська не тільки надалі не зменшиться, а навіть збільшиться.
По весні року 1772-го Війську Запорозькому знову велено було вислати байдаки на
Дунай, і на похід було видано 5000 карбованців. Замість померлого від рани
Сідловського, своїм привідцем на цей раз запорожці обрали полковника Мандра. З
ним козаки, рушивши із Січі 5 травня, щасливо минули Очаків та Кінбурн,
перестояли біля Хаджибея та Акермана негоду й наближалися вже до Дунаю, коли на
морі знову знялася хуртовина й, розбивши два байдаки Канівського та
Вищестеблівського куренів, потопила їх з усім знаряддям та трьома запорожцями;
решта ж ледве врятувалася на інших байдаках.
Прибувши на Дунай, запорожці стали чинити напади на турецькі судна і в боях
втратили біля сотні козаків. Тут же відбулося замирення до березня 1773 року, й
запорожці, що припливли на байдаках, цілу зиму протрималися на Дунаї.
Головне Запорозьке Військо з Калнишевським на чолі в році 1772-му знову стежило
за турками в Очакові. На низу Дніпра плавав із 1000 козаків полковник Рубан. У
Перевізькій, на усті Інгульця, стояла запорозька залога з 200 козаками, а
полковник Колпак із п'ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж
разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть (Сімферополь), бо хоч татари
вже й перейшли під російську протекцію, а все-таки були неспокійні й чинили
наскоки.
Цього року частина запорожців на Дунаї перебувала під рукою Потьомкіна, і їхнє
життя, звичаї та сміливість так йому сподобалися, що він і собі захотів
приписатися до запорозького товариства і звернувся з приводу того до кошового
листом од 15 квітня 1772 року, в якому, називаючи Калнишевського батьком, просив
милостиво зарахувати його до Кущівського куреня.
Запорожці прийняли Потьомкіна до товариства й дали йому січове прізвисько
Грицько Нечоса, бо князь носив на голові пишну перуку. Коли Калнишевський видав
Потьомкіну атестат на козацтво, той окремим листом йому дякував за те і дав
обіцянку завжди оберігати інтереси Війська Запорозького. Вся Січ була задоволена
цією одповіддю і, зрозуміло, що нікому тоді й на думку не спало, що саме Нечоса
за кілька років згубить Запорожжя.
Наприкінці року 1772-го між російським урядом та. Військом Запорозьким виникла
суперечка. Будуючи біля устя Московки Олександрійську фортецю, Новоросійський
губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожці не перешкоджали
забирати на будівлю цеглу, вапно, камінь і мармур, що були у Великому Лузі між
річками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавніх споруд. На це Кіш одповів, що
руїни давніх храмів невідомих народів на островах Великого Лугу на оці Війська
Запорозького, і Кіш, як скінчиться війна, думав скористатися тим матеріалом для
збудування у Січі великої церкви, а через те, мовляв, просить заборонити
інженерам ламати ті будівлі й забирати власність Війська Запорозького. Разом із
тим Кіш наказав полковнику Велегурі та Пилипу Сніжку збройне обороняти ту
власність та вольності запорозькі біля фортець, які зводилися понад Дніпром та
Конкою.
Напровесні 1773 року Калнишевський знову рушив під Очаків, тільки повів за цим
разом усього 5000 козаків, бо за чотири роки війни запорожці чимало вже втратили
своїх товаришів. За літо вони мали кілька невеликих зачіпок із татарами без
особливих втрат.
Полковник Колпак зі своїм відділом перебував під Кінбурном. Там віч воював за
давнім запорозьким звичаєм: вистежував, коли турецькі сандали й галери
приставали до берега, кидався серед ночі на них, знищував турків під час сну й,
постягавши із суден гармати й іншу здобич на берег, судна спалював. Так було
потоплено й спалено у різних місцях 5 турецьких кораблів. При тому траплялися й
криваві сутички, коли запорожцям доводилось одверто плече в плече йти на
бусурманів, і козаки знову тут себе прославили. В одному з таких боїв було
поранено полковника Малого в руку, писаря Маєвського в щоку, а товариства вбито
було 16 та поранено 110.
Коли після останнього бою настала ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати
турків, щоб не дати їм утекти, та незадоволена втратами піхота збунтувалася й
побила самого Колпака, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без
користі й що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.
Того ж року Дунайський запорозький флот із полковником Мандром багато завдав
шкоди туркам під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитися з одного берега Дунаю
на інший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з
байдаків, наступали з річки і, захопивши декілька окопів, вдерлися в передмістя.
Під час цього штурму був поранений і невдовзі помер запорозький полковник Дукич.

Із початком року 1774-го Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома
відділами: 3000 козаків під проводом колишнього судді Івана Бурноса та 2000 —
під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні сутички. Серед
літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгорукий викликав до
Криму, бо там турки висадили своє військо й баламутили татар. Козаки з
полковником Мандром, як і торік, воювали на Дунайських гирлах.
Незважаючи на те, що війна тривала вже п'ятий рік, запорожці все-таки билися
рішуче й намагались підтримувати свою славу, сподіваючись, що вірною, кривавою
службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під
слав'янські оселі, земель. Ласкаві реляції й листи графа Румянцева, князів
Прозоровського, Долгорукого, Потьомкіна й навіть самої Катерини подавали їм на
те певну надію. Потьомкін навіть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774
року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, натякаючи в
листі, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до
Війська Запорозького, які непорушне підтримуватимуться ним завжди.

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦІВ
Та коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджійський
мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим. Всілякі компліменти урядовців у
бік Запорожжя скінчилися, і Війську не тільки не повернули його земель, а навіть
одібрали в нього Прогноїнську паланку, де козаки споконвіку безборонне
користувалися сіллю для себе і навіть продавали її чумакам, як свою власність.
Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та й на тому ще
горе запорожців не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто
самостійною державою й до нього прилучили запорозькі землі по Кам'янці, Конці,
Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпро,
Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Війську Запорозькому, перейшли до
казни.
Коли ж із приводу таких наслідків п'ятирічної служби запорожців під час війни з
турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна була
 
Наші Друзі: Новини Львова