Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 20 травня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 183015
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Не забудьте козацької смерті відомстити”.
Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків.
Пригноблений люд незабаром зневірився у своїй міці й тільки руїни панських
будинків ще який час нагадували про Коліївщину.

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ КАЛНИШЕВСЬКИМ
Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську
розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коди
26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ
цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що
лишив Україну під час повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши
старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й
випустили на волю усіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою
старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених
запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і
Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з
другого, — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і
дорікали тим, що він не допомагав повстанцям на Україні.
Калнишевський не зміг вивернутися з того становища й почав робити великі
помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою.
Треба зазначити, що невдовзі після турецької війни 1738 — 1740 років традиції
Війська Запорозького щодо волі, рівності й братерства почали занепадати.
Старшина військова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собі
зимівники, пускала туди одружених козаків і під їх доглядом вирощувала собі
коней, худобу та овець і хутко забагатіла. Рівність станів на Січі таким чином
порушилась, і між запорожцями з'явилися свої “дуки-срібляники”, як на
Гетьманщині; старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами
коней та отарами овець, почувала себе залежною від російського уряду, що міг усі
ті їхні багатства відібрати, а не від товариства, про яке мала б дбати. За
кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або
“чернь”, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність од
меншості.
За Калнишевського ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку
вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на
те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і вибирає собі
нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, й аж
двічі вже надходили накази Війську, щоб не сміло змінювати старшину без дозволу.
Калнишевський був відомий самій цариці, й це дало рацію січовій старшині пустити
поголоску, що Військо Запорозьке тільки й тримається на Калнишевському й коли б
Військо скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через
те, боячись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали
Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було незадоволення
“черні”, і він порушував одвічні військові звичаї, за такі вчинки на Старій Січі
кошового вкинули б у річку.

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У ВІЙНІ РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Починаючи року 1769-го нову війну з Туреччиною, Катерина II прислала
Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, в якій, між іншим, писала:
“Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими й за першої нагоди
Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому Низовому
вчинимо”.
Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік і взимку
1768 року без ніякого окупу пустив на Січ усіх запорожців та чумаків з України,
що були під час розмиру захоплені в Криму і вже навіть продані в неволю.
Ці заходи нічого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником
російської зверхності й міцно тримав владу у своїх руках; по-друге ж, після
виходу із Січі в монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала
жодного видатного представника й занепала.
В січні 1769 року кримський хан розпочав війну проти Росії, щоб не зустрітися на
поході із запорожцями, обійшов поза Бугом і наскочив на Ново-Сербію. Всі
новосербські й пікінерські полки позалишали свої оселі й засіли у фортеці святої
Єлизавети; слобожани ж покидали все своє збіжжя й побігли у Чорний ліс. Татари
перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й Запорозьку Гардову паланку і в
лютому вже повернулися назад за Буг.
По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків та 1700 душ товариства під
проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра та на лиманах; сам
же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того
зробити, бо 9 червня 1769 року він отримав од київського губернатора Румянцева
такого листа: “Зважаючи на рух ворогів .до наших кордонів, наказую вам
(“повелеваю”) з усім Запорозьким Військом негайно рушити із Січі битим шляхом на
фортецю святої Єлизавети й поміж річками Зеленою та Довгою, біля балки Широкої,
отаборитись до наступного наказу”.
Таким чином. Військо Запорозьке, якому ніколи не сміли наказувати навіть
гетьмани і яке за часів Старої Січі листувалося безпосередньо з державцями,
діставало тепер накази від губернатора й мало виконувати їх, хоч би вони були й
зовсім нерозумні, як сталось і цього разу.
Як тільки татари довідались, що кошовий із 7350 запорожцями вийшов із Січі на
захід, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотіла перевезтися
через Дніпро біля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Січ, але тут Стягайло з
військовими байдаками перешкодив татарам на перевозі і навіть потопив деякі їхні
судна разом із людьми. Друга орда таки продерлася крізь російське військо
генерала Б ерга, що стояло понад річкою Конкою, наскочила на запорозьку
Кальміуську паланку, і хоч запорожці завзято оборонялися, але татари всіх їх
перебили й, подавшись на північ, поруйнували Самарську, Протовчанську й
Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лівобережних запорозьких землях,
мав у всіх паланках всього 1260 козаків, та й ті були розкидані, через те він не
зміг оборонити лівобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимівників та
слобід, забрали в неволю понад 300 душ, і між ними 60 запорозьких
дідів-пасічників, та до того, ще зайняли 22 000 голів запорозької худоби, з якої
600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для Запорожжя,
Калнишевський мав був іти на Буг і звідтіля вислати в авангард війська генерала
Зорича 1000 запорожців під проводом старшин Андрія Ляха та Олекси Чорного. В
серпні із наказу Румянцева, він кинув ще два загони на поміч генералові Зоричу:
один під проводом Павла Головатого під Очаків і другий під проводом Андрія
Носача — до Дністра.
Таким чином усе Запорозьке Військо було поділене на дрібні загони, воювало без
власної ініціативи й було тільки на послугах у війська російського, ведучи йому
перед та показуючи шляхи, криниці, місця для таборів тощо. Проте всі відділи
запорожців воювали сміло і стали російському військові у великій пригоді, а один
з тих відділів, який од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени
на Січ навіть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранців, 20000 коней, 1000
рогатої худоби, 4000 овець та 180 верблюдів. Частину здобичі було одіслано Кошем
у подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж поділили військом, як звичайно.
Щасливий ще похід стався в листопаді 1769 року під орудою полковника
запорозького Колпака. Він вистежив татар біля річки Вовчої, розгромив їх упень і
захопив корогву та 170 коней.
У листопаді Калнишевський із головним військом урочисто вступив у Січ. Наказний
кошовий Іван Бурное із старшими дідами зустрів військо верхи біля Багнової
могили, коли ж військо наблизилось до самої Січі, то на січових баштах стали
палити з гармат.
На зиму запорожці розіслали в степи бекети й поставили на могилах “хвигури”: 1)
біля устя річки Кам'янки; 2) на низу Дніпра в урочищі Скалозубовім; 3) за
Дніпром, проти Січі, на урочищі Темному; 4) над Дніпром, на Лисій горі; 5) на
урочищі Городищі (Кам'яний Затон); 6) в Голій Пристані на Дніпрі; 7) над
Дніпром, в урочищі Тарасівському; 8) в урочищі Біленькому; 9 та 10) на Дніпрових
островах — Хортиці й Дубовому, що між порогами; 11 — 16) понад Самарою: біля
Ново-Богородського ретраншементу, в урочищі Садках, у Вільному, в урочищі
Лучині, в Журавському й в урочищі Богдановому. Опріч бекетів біля хвигур,
запорожці об'їздили ще сю зиму степи окремими чатами, бо відомо, що вони
 
Наші Друзі: Новини Львова