Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185017
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це — залюднити самому
Війську Запорозькому; і от він із перших же місяців своєї праці почав
заохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, а сам з депутатами
від Війська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькі землі було
видано царську грамоту. Ця неспокійна доба запорозького життя у зв'язку з
подальшими подіями відбилась навіть у народній пісні:
Ой, з-під города, з-під Лизавета сизі орли вилітали,
А в городі та в Лизаветі все пани собирались.
Пани сенатори, пребольшії генерали, вони думали, гадали:
“Ой, як би нам, панам сенаторам, запорозьку землю взяти?
Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам їх вольності одібрати?”
Ой, одібрали всі вольності запорозькі, почали лани ділити.
Ой, одібрали та всю запорозьку землю, тепер самі владають,
А до запорожців, низових молодців, часто листи посилають.
А запорожці та добрі молодці усе теє та гаразд знали —
Посідлали вороні коні та під турка втікали.
Але даремні були заходи Петра Калнишевского й до того, щоб залюднювати військові
запорозькі землі. Хоч за нього понад річками Запорожжя справді з'явилося чимало
хуторів, а деякі селитьби, що існували раніше, тепер поширилися й обернулися на
села й слободи,як наприклад:
Романкове, Тритузне, Карнаухівка, Таромське, Діївка, По-ловиця, Чаплинська
Кам'янка, Самара, або Новоселиця, Кільчень, Чаплі й Никитине, та тільки згодом і
це залюднення земель було зараховане в провину Війську Запорозькому: пани
сенатори довели цариці, ніби запорожці для того заводять у себе хліборобство,
щоб економічно не залежати від Росії та відокремитись од неї.
Нове “описаніє” запорозьких земель скінчилося тим, що в Запорозького Війська
відібрали землі по Орелі на підставі того, що за Прутською умовою ті володіння
належали до Російської держави. 18 липня року 1767-го Кіш Запорозький виряджав у
Москву нових депутатів, викликаних туди для участі в складанні “Нового
уложенія”, й козацька рада надала їм наказ про те, чого вони мають домагатися
для Запорожжя. Ось тільки найголовніші пункти:
1). Потвердження прав і давніх вольностей Війська Запорозького, наданих од
польських королів та литовських князів. Щоб те потвердження записати для
“незабвенності” в генеральне “Уложеніє”.
2). Щоб землі, відмежовані Донському війську, під Ново-Сербію, Слов'яно-Сербію
та Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.
3). Щоб фортеці й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Кам'янський,
Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлизаветин були зруйновані, а землі повернені
запорожцям.
4). Щоб Військо Запорозьке підлягало не Малоросійській Колегії, а Колегії
закордонних справ.
5). Щоб було забрано із запорозьких земель усі команди й відділи військ
російських та пікінерських.
Усі ті заходи запорожців звелися нанівець і, як каже добродій Скальковський у
своїй “Історії Нової Січі” про запорожців тільки згадується у царській грамоті
од 19 грудня року 1768-го, де сказано: “щодо суперечок за землю нашого вірного
Війська Запорозького з мешканцями Кате-рининської провінції, то повеліли ми
нашому Київському губернаторові Воєйкову відкласти розгляд до спокійніших
часів”.

РУХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛІ
Тим часом на Правобережжі набув сили новий вибух народного невдоволення.
Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянства з
початку 1760 року на Київщині прилучилися ще й утиски віри. Поляки добиралися
вже до останніх закутків, де ще зберігалося православ'я. Уніатські митрополити
укоренилися в Радомишлі, завели тут свою консисторію й почали поширювати унію до
самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення
православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен
Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Він залучив до своєї
діяльності всі навколишні монастирі, а саме:
Жаботинський, Мошногірський, Медведівський, Лебединський та інші, і став
умовляти міські й селянські громади, щоб не визнавали уніатських попів й давали
притулок всім оборонцям православ'я.
Коли Мельхиседек зібрався їхати шукати заступництва в цій справі до митрополита
за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити, тільки про
це довідався колишній запорожець, а тоді сотник Жаботинської сотні надвірних
козаків князів Любомирських, Харко і, відборонивши з козаками ігумена, провів
його за Дніпро. Розлютований з цього польський регментар Во-ронич зрадливо
закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його зі світу без ніякого суду. Про
цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоча розповідають вони
про смерть Харка по-різному.
Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,
Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати,
Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,
У панські палаци до матці хрещеної у гостину зазивати.
Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися.
А потім став сотник, а сотничок Харко да і став забуваться,
На панські перини став він похиляться.
Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви
позволяйте:
Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте,
Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте,
Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на стайні,
А скололи Харка, скололи сотника в голубім жупані.
II
Ой, як стали Харка, як стали сотника
Із світу згубляти,
Ой, і став же його коник, коник вороненький
Жалібненько ржати;
Ой, заржав же вороний коник
В стайні на помості;
Та вже вбито Харка сотника
В Морозівці на мості.
Не захопивши Мельхиседека, уніатське духовенство року 1767-го знайшло собі
підмогу в Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались
проти польського короля Понятовського, ставленика Росії, й не дозволяли йому
робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною рукою, конфедерати
силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих.
Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.
Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського
монастиря декого із православного духовенства на пораду, і там було вирішено
вдатися за заступництвом до Війська Запорозького та російського уряду.
Після наради Мельхиседек поїхав на Січ, плачучи, розповідав там, перед скликаною
радою, про польські образи й поневолення православної віри, додавши, що навіть
сам він уже сидів у в'язниці уніатського митрополита. Окрім Мельхиседека, на Січ
прибуло ще чимало православних попів, яких поляки повиганяли з приходів, і вони
теж плакали й скаржились козакам на польські кривди.
Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали,
присягаючись стояти за віру батьків до загину, як їхні діди й прадіди стояли, та
тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив
усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч усе-таки
кілька сот запорожців пішли до Чути та за Синюху.
Із Січі Мельхиседек поїхав до Петурбурга, щоб добитися там зі своїми скаргами
навіть до самої цариці, й мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки,
цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшаві, щоб не утискували
православної віри, і хоч з її заходів нічого не вийшло, та чутки про оборону
царицею православної віри розійшлися по Україні й досягли Запорожжя. Народ став
завзятіше обстоювати православ'я, поляки ж почали вживати проти православних
найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок із мордуванням
мліївського титаря був не вигадкою Тараса Шевченка в його поемі “Гайдамаки”, а
історичною подією.
 
Наші Друзі: Новини Львова