Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 22 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 186977
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
листи на володіння землями по річках та байраках Запорожжя, виганяли старих
запорожців з їхніх зимівників, одбирали пасіки та худобу й осідали, хто де
хотів, між Бугом та Дніпром, цілими слободами.
Таке становище змусило запорожців у 1758 році знову послати в Петербург
депутатів із проханням, щоб одмежувати запорозькі землі від Ново-Сербії, не
дожидаючись того “описанія”, а за картою, складеною року 1740-го
інженер-полковником Дебоскетом. З цього видно, що Військо Запорозьке вже
зрікалося тих великих земель, що від нього відкраяли, а хотіло хоч забезпечити
себе від подальших загарбань. Щоб легше досягти якихось добрих наслідків,
Калниш, обраний знову депутатом, повіз од Коша на подарунки петербурзьким
вельможам найкращих коней, верблюдів, рибу, кофій і гроші.
Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожців не
посувалась. Як писав Калнишевський Кошеві, в столиці йому дорікали військовими
звичаями, що запорожці “щороку наново обирають кошового отамана й старшину, хоч
і попередня старшина була справна”. Такі дорікання виявляють, що петербурзькому
панському урядові зовсім незрозумілий був демократичний та республіканський
запорозький устрій. Тільки наприкінці року 1759-го депутати повернулися на Січ,
повідомивши товариство, що деякі прохання Війська Запорозького задоволене; що ж
до земель, то ніякої обіцянки про те, щоб не віддавати її під нові селитьби, не
мають.
Невдовзі після повороту Калнишевського з Петербурга на Січі спалахнула велика
пожежа. Згоріло аж 14 куренів, і вогонь мало не знищив церкву. Хто підпалив,
козаки не знали, і зажурене тим випадком січове товариство почало гомоніти, що
та пожежа віщує щось лихе.
Закряче ворон, степом летючи,
Заплаче зозуля, лугом скачучи,
Закрукають кречети сизі,
Загадаються орли хижі,
Та все, та все по своїх братах,
По буйних товаришах-козаках.
Тим часом року 1759-го почалося-таки “описаніє земель Війська Запорозького”.
Представники Війська Косап та Самбок уперто обстоювали права Війська
Запорозького на землі до річки Синюхи, Висі та Тясмину, так уперто, що в
суперечках із депутатами Ново-Сербії та Ново-Слобідського полку писар
запорозький Андрій Товстик погрожував, що як слобідські поселенці й надалі
будуть захоплювати запорозькі землі, то Військо Запорозьке змушене буде
обороняти свої права збройною рукою.
Але Товстик забув, що за Нової Січі не ті були часи, що за кошового Івана Сірка,
і за ті слова, що він сказав, генерал Муравйов звелів Товстика заарештувати та
ще й примусив Кіш покарати його.
Перепис запорозьких земель тривав кілька років, а тим часом Ново-Слобідські
поселенці захопили вже землі на південь од Самоткані по Дніпру, мало не до
Романкова.
Незадоволена Лантухом за жорстоку розправу з гайдамаками січова сірома року
1759-го скинула його з уряду та обрала Олексу Білецького, але через рік на Січі
взяла гору військова старшина, і обрала Лантуха, так що він знову почав
викорінювати гайдамацтво. Восени року 1761-го гетьман Розумовський прислав на
Кіш подяку за розгром гайдамаків і потвердив наказ про те, що кошового, суддю,
писаря й іншу старшину Війську Запорозькому не дозволяється змінювати за своєю
волею без дозволу російського уряду.
На той час, 25 грудня 1761 року, цариця Єлизавета Петрівна померла, і на престол
ступив цар Петро III. Невдовзі після того, а саме року 1762-го, на російський
престол стала цариця Катерина II. З реєстрів козаків Війська Запорозького, що
складало їй присягу, видно, що військо ще було досить численне. Не лічачи тих
запорожців, що сиділи зимівниками, присягнуло їх: на Січі — 13 427, у
Кальміуській паланці — 674, Бугогардівській — 427, Інгульській — 282, Самарській
та Орельській — 2323, Кодацькій — 820, всього — 17 969, та ще жонатих козаків у
Самарській паланці нараховувалося 1021 та в Кодацькій — 1291.
На той рік кошовим на Запорожжі став уперше обраний Петро Калнишевський, і 12
вересня року 1762-го він, з усією військовою старшиною, був викликаний до
Москви, щоб дивитись на коронацію цариці. Катерина II прихильно зустріла
запорожців, подарувала Калнишевському велику медаль із своїм портретом і
передала через нього Війську Запорозькому нові клейноди.

ОБОРОНА ЗАПОРОЖЦЯМИ СВОЇХ ЗЕМЕЛЬ
Після того, року 1763-го, коли отаманом знову був Грицько Лантух (Федорів),
почалося “описаніє” земель Війська Запорозького, й нові загарбання із боку
Ново-Сербських та Ново-Слобідських поселенців. Вигнані із зимівників запорозькі
діди приходили на Січ, скликали товариство на ради й вимагали, щоб Кіш
заступився за покривджених. Козаки хвилювались і, нарешті, на раді 2 квітня 1763
року ухвалили обороняти свої одвічні права на землі Війська Запорозького
збройною рукою і всіх поселенців, що перейшли за межі дарованих указами цариці
Єлизавети земель, зігнати їх із військових грунтів.
Діставши про це від Коша наказ, полковник Бугогардівської паланки Деркач, узявши
із собою кільканадцять козаків, почав зганяти всіх поселенців із Лисої гори, що
біля Чорного Ташлика, й палити їхні оселі. Генерал Ново-Слобідських полків зараз
же поскаржився на Деркача в Петербург, і там, визнавши вчинок останнього за
справжній бунт, довели про нього до відома цариці, а та звеліла полковника
Деркача заарештувати й послати на суд до гетьмана у Глухів.
Кошовий Грицько Лантух на цей раз не піддався, і хоч викликав Деркача на Січ,
але у Глухів до гетьмана не послав, доповівши гетьманові, що військова рада
обміркувала вчинок Деркача й визнала його гідним полковником паланки. Щоб
виконати царський наказ, Розумовському довелося для слідства в цій справі
послати на Січ окремого полковника. Тоді Лантух, маючи за неможливе керувати
військом натоді, коли одвічні військові права, як він казав, “топчуть у багно”,
напередодні року 1764-го зрікся кошевства.
На раді 1 січня козаки довго вагалися, кого обрати, і врешті наставили старого
курінного отамана Канівського куреня Пилипа Федорова. То був видатний січовий
дід. Як однодумець і прихильник небіжчика Костя Гордієнка, він брав участь в
обороні року 1709-го Старої Січі з Якимом Богушем од російського війська і
врятувався тоді од смерті тільки тим, що мав силу перепливти річку Скарбну й
заховатись у плавні.
Першим ділом старого кошового було налагодити відносини Війська Запорозького з
Кримом, і це йому вдалося; далі звелів полковникові Андрію Порохні об'їхати всю
межу Запорожжя, починаючи од Дніпра, по Орелі й до Дінця й далі до устя
Кальміуса, і всіх, хто осів там слободами й хуторами без дозволу Коша, зігнати
геть за межі Запорожжя. Наслідком такого наказу було те, що деякі оселі були
зруйновані; більшість же сіл охоче перейшла в підданство Запорозького Війська й
лишилась на своїх грунтах.
Такі розпорядження Пилипа Федорова у столиці визнали свавіллям і змусили його і
січня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши
товариству за хліб та сіль, пішов у Самарську пущу оплакувати колишнє вільне
козацьке життя; на його ж місце, отаманом, рада обрала Петра Калнишевського.

КОШОВИЙ ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ
Калниш, або ж Калнишевський, родом був із військової старшини Лубенського полку
й, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений,
розумний і дуже набожний. Року 1763-го він збудував церкву в Лохвиці, року
1768-го — церкву Петра й Павла в Межигірському монастирі й нарешті, року 1770-го
— церкву святої Покрови в Ромнах.
Ще до обрання Калнишевського на отамана, а саме 10 листопада 1764 року, указом
цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову
Україною почала керувати колегія з чотирьох росіян та чотирьох українців.
Фактичним же правителем України, а разом із тим і Запорожжя — став граф
Румянцев.

ЗАЛЮДНЕННЯ ЗАПОРОЖЖЯ
Першою подією за Калнишевського було нове “описаніє” земель Війська
Запорозького. Воно тривало весь 1766-й та ще й 1767-й роки. Кошовий, що побував
уже з депутаціями в Петербурзі, знав, що всі сусіди Запорожжя зазіхають на
вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це — залюднити самому
 
Наші Друзі: Новини Львова