Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185829
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
фортецю. Граф одповів, ніби ніякої будівлі на Базавлузі російський уряд не
споруджує; запорожцям же, мовляв, наказано слухатися султанових наказів, а тим
часом сам викликав кошового Івана Малашевича із старшиною у Білу Церкву, й там
кошовий та всі його товариші, кількістю 153 чоловіки, 2 вересня 1734 року
присягнули на вірність цариці.
Невдовзі після того із запорожцями на їхнє прохання було підписано в Лубнах
умову, на підставі якої вони переходили в підданство російських царів. Головні
підвалини були такі:
1) Всі провини запорожців проти Росії забути.
2) Мешкати запорожцям у тих місцях, де року 1709-го була зруйнована їхня Січ.
3) Користуватись запорожцям здобиччю від рибальства по річці Дніпру, а в степах
полювати безборонне, починаючи від російських кордонів.
4) Мати запорожцям свою старшину зі своїм звичаєм.
5) Бути вірними російському престолу й пильнувати кордони російської держави.
6) Підлягати запорожцям старшому генералові російських військ на Україні.
7) Запорожці мають отримувати за свою службу жалування щорічно — 20 000
карбованців на все військо.
Після того на Січ було послано російського генерала Тараканова, щоб передати
війську пйдарунки й одібрати од запорожців присягу. Довідавшись, що посланець
наближається до Січі, кошовий отаман і все товариство вирішили зустріти його
якнайурочистіше. Військо вийшло за Січ і стало по обидва боки шляху, і тут
Малашевич привітав Тараканова промовою. Потім запорожці стріляли з мушкетів та з
гармат, а коли прийшли в Січ і переступили поріг церкви, яка вже була збудована,
то генерала зустрів пан-отець і відправив молебінь. Після тієї служби Військо
зібралося на раду на майдані. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожці
переходять під Російську державу, Запорозькому Війську вручаються нові клейноди,
і все Військо, кількістю 7115 козаків, присягнуло. Як виявилось із курінних
реєстрів, усіх запорожців тоді налічувалося біля 20 000, та тільки більшість їх,
як і завжди, перебувала на вольностях.
Незабаром на Січ прибув і посланець турецького султана з грішми, подарунками й
листами від хана та Орлика, щоб умовляти запорожців не піддаватися Росії, та
було вже пізно: запорожці зустріли його без великої шани й дорікали за проданих
у неволю товаришів; одповідь же на листи Орлика й хана дали глузливу й лайливу.
10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Іван Малашевич повідомив графа Вейсбаха,
що ті запорожці, які не були в Січі під час зустрічі Тараканова, присягнуть
тоді, коли повернуться, в присутності своїх курінних отаманів.
Починаючи з часів смерті Івана Сірка, сила й вага Війська Запорозького хутко
почала падати, і з незалежної од сусідніх держав військової громади, що року
1648-го спромоглася, разом із Богданом Хмельницьким, підняти на ноги й озброїти
народне українське військо в 200 000 козаків, вона менше, ніж за сто літ, року
1734-го перейшла в підданство царя вже як підлегле російському генералові
козацьке військо, без зазначення навіть меж своїх земель, мало не з такими
самими правами, як військо Донське, Уральське й інші. Дивуватись нема чого, бо
сто літ раніше сусідні із Запорожжям держави — Польща та Московщина, мали
небагато постійного війська, і 20 000 запорожців тоді являли із себе велику
силу: в XVII ж сторіччі, коли Російська держава легко виставляла в поле по
триста тисяч війська, запорожці, що лишились в такій же самій кількості, як і в
XVI столітті, до того ж не могли мати допомоги із знесиленої та пригніченої
України, втратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час,
коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на війні свою вагу й доба
лицарства відходила в минулу давнину.

НОВА СІЧ
(1734-1775 роки)

УПОРЯДКУВАННЯ СІЧІ НА ПІДПІЛЬНІЙ
Осівши напровесні року 1834-го новим кошем над річкою Підпільною, недалеко устя
річки Базавлука, запорожці, почуваючи себе в небезпеці від помсти татар за свою
зраду їм, якнайхутчіше почали робити навкруг коша окопи та зміцнювати своє нове
гніздо засіками; на вали поставили біля десятка гармат, захованих у пісках із
давніх часів.
Доки навколо Січі копали окопи, всередині будували курені й інші січові будови,
було закладено дерев'яну церкву святої Покрови, без якої, на думку запорожців,
не може існувати й сама Січ. Тільки далеко не все товариство запорозьке могло
прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козаків, як і звичайно, пішла
на рибальство та полювання, а кільком полкам довелося-таки взяти участь у
змаганні польських королів Августа III та Станіслава Лещинського, тільки вже не
на боці останнього, як того домагався кримський хан, а на боці російського
ставленика Августа III
З Прутської умови, за якою Правобережжя знову дісталося Польщі, та до часів
Нової Січі польські пани зрештою винищили незалежне од панів козацтво,
зорганізоване Палієм та його товаришами, й поновили порядки, що існували до
повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення спустошених земель
Правобережної України польські пани закликали на свою дідизну переселенців з
Лівобережжя, обіцяючи їм усілякі пільги. Звичайно, на землях, призначених для
селитьби, пани виставляли на палі дошки з кількома рядками дірочок, і ті дірки
визначали, скільки років поселенці мають володіти грунтами, не виплачуючи оренди
і не працюючи на пана. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на
гетьманщині, тисячами переходили на правий берег Дніпра до грунтів, на яких
дехто з них жив ще зі своїми батьками до “Згону”, не задумуючись над тим, що
станеться в будучині. Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках
по дірочці, а як тільки всі позабивали, селяни опинилися без власних грунтів і
цілком у панському ярмі. Одночасно з поневоленням відновлялася на Україні й
унія. Вона хутко насувалась із Заходу й нарешті запанувала на Брацлавщині та
Київщині.

НЕСПОКІЙ НА УКРАЇНІ
Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих
людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволяли Україну від
панів; дали волю селянам; найзавзятіші з них стали міркувати, чи не можна б
знову вчинити так, як це робив колись Богдан Хмельницький.
З назріванням у народі таких настроїв польські пани на Україні поділилися на дві
партії й заклали спілки, що звалися “конфедераціями”. Одна з них тягла за
Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар; друга ж — за Августа
III, і вона прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами
зчинилася ще в році 1733-му. Вони озброювали селян, складали з них сотні
надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових
справах вихідців із Запорозького Війська, й ходили грабувати й нищити панів
іншої конфедерації. Простому людові подобалося це, й він охоче кидав
хліборобство й писався в надвірні козаки.
З весни року 1734-го на Україну вступило російське військо, а разом з ним козаки
з Лівобережжя й кілька полків Війська Запорозького під проводом колишнього
кошового Івана Білецького. Всі вони заходилися нищити маєтки й міста
прихильників Лещинського, піднімаючи народ до повстання проти панів ворожої
конфедерації. Побачивши, що польських панів б'є і російське військо, і
запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що, “цариця, мовляв,
прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та жидів”, і з поміччю
захожих запорожців почав збиратись у ватаги та громити панів, не розбираючи вже,
чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.
Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина
надвірних козаків князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе
полковником Війська Запорозького, скупчив навколо себе чимало озброєного люду,
поділив його на сотні й завів у своїх загонах козацький устрій. Тих повстанців
поляки прозвали “гайдамаками”, і та назва збереглася навіть до наших днів у
прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.
Зі своїми ватагами Верлан рушив походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські
маєтки, вирізуючи жидів, ксьондзів та уніатських попів і змушуючи людей
присягати на вірність російській цариці. Згодом він перекинувся на Поділля й
Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, захопив Жванець і Броди та
сягав аж до Кам'янця та Львова.
На Поділлі хвиля повстання підхоплена “левенцями”, які ще з часів великого руху
 
Наші Друзі: Новини Львова