Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185009
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Коли про цю подію дізналися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що
все товариство надзвичайно обурилося проти татар та всіх прихильників татарської
зверхності. Тим часом на Січі, де пробувало здебільшого старе козацтво, яке
ненавиділо московські порядки, за короткий час до того прихильники татарської
зверхності взяли гору й 23 травня 1728 року знову обрали кошовим отаманом Костя
Гордієнка. Тоді вороги бусурманства, згуртувавшись на Самарі, вирішили силою
забрати в Гордієнка клейноди. Під проводом завзятого ворога бусурманів — старого
Івана Гусака, вони, сівши на 40 байдаків, прибули в Олешківську Січ, скликали
там раду й почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до
такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть
продають їх у неволю. Коли ж Гордієнко і колишній кошовий отаман Карпо Сидоренко
почали казати про те, що російські канальські роботи гірші за турецьку каторгу,
то прихильники Гусака й Малашевича побили Сидоренка, від Гордієнка ж забрали
клейноди, а самого закували в кайдани.
Забравши владу до своїх рук, прихильники московської зверхності розгромили на
Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі й, підпаливши січові
будинки, перевезлися під Кизикерменом через Дніпро на правий берег і пішли на
місце Старої Січі на устя Чортомлика. Там запорожці настановили кошовим отаманом
Івана Гусака й розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на
старе місце.
Після того ж Іван Гусак відрядив до Петербурга посланців із проханням, щоб
Військо Запорозьке було взяте під російську зверхність, та тільки й на цей раз,
замість відповіді, був виданий наказ гетьманові і всім прикордонним начальникам,
що пускати на Україну можна тільки поодиноких запорожців; коли б же вони
наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба зброєю відбивати назад за
кордон, а на словах запорозьким посланцям сказали, що як трапиться нагода, то їх
приймуть-таки в підданство.
Коли дізналися на Січі, що цар не приймає запорожців, то через боязнь помсти з
боку татар та турків за зраду, запорозьке товариство почало хвилюватися й
погрожувати кошовому Гусаку вбити за те, що призвів Військо до такого непевного
становища. Через те отаман із купою своїх найближчих приятелів потай утік із
Січі й хотів через Гетьманщину прибути у Київ до воєводи графа Вейсбаха, та його
було припроваджено до гетьмана.
Після цієї втечі очі всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордієнка.
Тільки він один своїм впливом на хана міг врятувати Військо Запорозьке од
султанського гніву. Ланцюги з Гордієнка зняли зараз же після того, як Кіш
перейшов на Базавлуг, і він ще й під час кошевства Івана Гусака жив на Січі
вільно і в шані; тепер же, лишившись без отамана, запорожці знову, було, обрали
кошовим Гордієнка, але він, може, через свою старість, а, може, через пережиту
тяжку образу рішуче відмовився од кошевства. Коли ж січове товариство стало
просити його послужити громаді й погодити знову Військо з ханом, Гордієнко зараз
же забув свої кривди, не хотів мститися й, поїхавши в Бахчисарай, заспокоїв
хана, сказавши, що запорожці покинули Олешки тільки через те, що їм не до
вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишилися на своїх одвічних землях і не
мають наміру ухилятись од ханської протекції.
Хоч Гордієнкові й пощастило залагодити відносини запорожців із ханом та
султаном, проте турки через якийсь час прислали бендерського пашу подивитися,
яке будівництво розгорнули козаки на усті Чортомлика, і врешті наказав, щоб
запорожці перейшли із Січчю далі від російського кордону. Змушені знову покинути
Стару Січ, козаки все ж таки не захотіли вертатися в піскуваті Олешки, а року
1730-го осіли Січчю на усті річки Кам'янки, з якої їм було зручніше, ніж з
Олешок, приєднатися при нагоді до російського війська.
А події справді схиляли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна
Іванівна видала графові Вейсбаху указ на збудування цілої низки фортець од устя
Самари по Орелі й до Дінця. І от граф, обмірковуючи, як обороняти ту “Українську
лінію”, дійшов думки, що найкращою тут силою були б запорожці, що заступали
Україну од татар більше двох століть. 31 серпня він за згодою з царицею послав
кошовому отаманові Івану Малашевичу таємного листа, застерігаючи, що вже
наближається час, коли цариця згодиться знову взяти запорожців у свою службу.
Такий час справді хутко настав. Року 1733-го помер польський король Август II.
Після його смерті за польську корону почали змагатися син Августа Фрідріх, якого
підтримували Австрія й Росія, та Станіслав Лещинський, що його хотіла сама
Польща та підтримувала Франція. Лещинський, шукаючи собі підпори, звернувся за
поміччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Війська
Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, отаман вдався за порадою
до російського фельдмаршала Мініха, а той — до цариці, схиляючи її якнайшвидше
взяти запорожців під свою протекцію, не довести їх до служби ворожій стороні, й
от 31 серпня 1733 року на Січ була надіслана царська грамота, якою прощалися
провини запорожцям, і вони переходили у російське підданство.
Певно, що та милість не впала б на Гордієнка, відвертого й запеклого ворога
російської держави, та він не дожив до того дня, коли Запорожжя віддавалось на
ласку цариці. Він помер у Кам'янській Січі 4 травня 1733 року. Січове
товариство, пригадуючи щиру душу, завзяття й лицарство свого отамана, поховало
його, як і годилося козакові, з мушкетною падьбою, й на північ од Січі, де було
січове кладовище, насипало над його домовиною таку ж могилу, як над домовиною
Івана Сірка в Чортомлицькій Січі. Та могила й хрест над нею збереглися й до
наших часів над Козацьким Річищем (Дніпровою протокою) недалеко від села
Кам'янки на Таврії.

ДРУГИЙ ВИХІД НА БАЗАВЛУГ
На початку року 1734-го настала вирішальна хвилина. Кримський хан вимагав од
кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли в Польщу на поміч королю
Станіславу Лещинському, а це означало б, що запорожці мали б воювати проти
російського війська, бо воно вже було в Польщі й руйнувало маєтки прихильників
Лещинського.
При тій нагоді Білецький вирішив одверто стати на бік православного царя. Щоб
одвести ханові очі, він із кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для
того, щоб сполучитися з ханом; насправді ж із дороги повернув назад і попрямував
на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом усе військо з
Кам'янської Січі теж до Базавлугу, і все Військо Запорозьке, сполучившим там, 31
березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої
Січі проти Базавлугу.
Зі своїм переходом під руку цариці запорожці на цей раз уже не таїлися, а
послали кримському ханові Каплану-Гірею, звістку, що вони не можуть воювати зі
своєю вірою і своїми земляками, українськими козаками, що вони виступлять поруч
із російським військом. З приводу переходу Запорозького Коша з річки Кам'янки на
Базавлуг виникло затяжне листування та перемовляння між російським урядом та
турецьким султаном. Почали з'ясовувати, чия ж то земля — той Базавлуг. Турки
посилали навіть своїх людей оглядати місцевість, де осіли запорожці; російський
же уряд дав своєму посланцю в Стамбулі наказ, щоб не доводити до війни з
Туреччиною, а казати, ніби російська імператриця ніякого діла із запорожцями не
має і що вони, хоч і перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте
оселились знову-таки на турецькій землі, а не на російській. Почувши це, від
російського посла, султан звелів ханові умовити запорожців, щоб повернулися
назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити їх до того силою, як людей, що
мешкають на турецькій землі.
Доки тривало те листування між сусідами, запорожці, отаборившись над річкою
Підпільною, біля несходимої пущі Лугу Базавлугу, робили навколо свого нового
коша окопи і зводили січові будівлі, не рахуючись із тим, кому та земля належала
на папері, бо знали, що справді ті володіння разом із Дніпром, річкою Підпільною
та Базавлугом споконвіку були запорозькі.
Улітку того ж 1734 року старий сіромаха Пилип Орлик, що, покинувши після смерті
Карла XII Швецію, проживав у Салоніках, прислав через кримського хана до
запорожців листа, умовляючи їх одцуратись ворогів-гнобителів неньки-України, та
листи його не справили ніякого впливу, бо всі запорожці були захоплені радістю з
приводу переходу на рідні місця.
Проте турецький султан не хотів так легко зректися запорожців, а тим більше
їхніх земель, що за Прутською умовою відійшли його державі, а послав у Білу
Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом російська цариця, взявши
запорожців під свою протекцію, залишає їх на землі падишаха та ще й зводить там
фортецю. Граф одповів, ніби ніякої будівлі на Базавлузі російський уряд не
 
Наші Друзі: Новини Львова