Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185874
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
цих прохань був тільки від російського уряду дозвіл переходити на Україну
поодиноким запорожцям, “до зради непричетним”, і то з умовою, щоб вони вже не
верталися на Запорожжя, а служили на Гетьманщині сердюками.
Зрозуміло, що Військо Запорозьке та й сам Малашевич не того бажали, і з Січі на
Гетьманщину ніхто не рушив.

ЛИХІ ВІСТІ 3 УКРАЇНИ
Таке становище тривало до року 1722-го. Російський уряд не хотів і чути про
запорожців, а тим часом ще дужче та дужче обмежував автономію України. Людність
українську обтяжували постоями російського війська, козаків же щороку мучили
роботами й не тільки вже в Петербурзі та побіля нього, а ще й на каналах од
Волги до Дону по річці Камишівці, в Астрахані, на гирлах та на спорудженні
фортець на кавказькій “лінії”. З кожним роком українське козацтво тануло, мов
страсна свічка на повітрі. Вважають, що тільки на п'ять років (1720 — 1725) на
державних роботах померло біля 20 000 козаків; ганяли ж козаків працювати не
тільки в цей час, а з самого початку шведської війни, з року 1700-го. Згадки про
тяжку недолю козаків на канальських роботах збереглись навіть у народних піснях:

Ой, дали хлопцям широкі лопати
Та послали хлопця молодого та канави копати.
Ой, летів ворон да із чужих сторін
Та летючи кряче:
“Ой, сидить хлопець та над канавою
Та жалісно плаче”.
Ой, летів ворон та із чужих сторін
Та, летючи вгору, крикнув:
“Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький,
Ой, тутечки не привикнув!
Ой, продай же, тату, та воронії коні
Та викупи мене, хлопця молодого,
Із темної неволі!”
Зрештою козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що
купити коня й перетворювалися на хліборобів-посполитих. Полковничі уряди почали
роздавати їх великоросіянам; року ж 1722-го до гетьмана була приставлена так
звана Малоросійська Колегія, до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.
Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібранням од нього залишків
влади, що року 1723-го вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без
гетьмана.
Кари й утиски щодо козаків не припинялися й після того: ще року 1723-го було
вислано 10 000 козаків на Кавказ, на Каспійське море, будувати там фортецю
святого Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга
половина знесилилася, то року 1724-го на їхнє місце було послано 10 000 з інших
козацьких полків.
Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику
свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725-го потвердила, щоб з України
ніхто не смів ходити на Запорожжя й навіть купці, вирушаючи до Криму, мали
обминати Січ.

ПОЧАТОК ГАЙДАМАЧЧИНИ
Під час знегоди, що панувала на Україні, Гордієнкові не дуже важко було своєю
шанобою серед січового товариства знищувати вплив Малашевича, й запорожці
лишилися в Олешках, скоряючись своїй долі. Нудьгуючи без війни, найзавзятіші із
січовиків гуртували біля себе ватаги голоти й водили їх за Синюху на
Правобережжя. Там саме відбувався передостанній акт трагедії українського життя:
поляки, користуючись своїм правом, що набули його за Прутською умовою, захопили
Україну своїм військом, забороняли всякі згадки про козацтво й повертали людей
на кріпаків. Мов та галич, налетіли на Україну нащадки тих польських панів та
магнатів, що під час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком
або загинули од козацьких щабель, або повтікали. Слідом за панами прокрадалися й
жиди. З'явилися знову оренди шинків, річок, озер та перевозів, а щоб тримати
селян у покорі, пани, як і сто літ до того, позаводили надвірні роти козаків.
Згадуючи одвічну мету існування козацтва — оборону поневоленого люду, ватаги
запорожців виходили з Олешок та з Гарду на Бузі й чинили напади на маєтки
польських панів, а іноді навіть вигонили їх із цілої округи, визволяючи, хоч на
невеликий час, поневолений люд. Tі загони запорожців, що ходили на поляків, хоч
і з відома Коша Запорозького, але на свою відповідальність, разом із людьми, що
приставали до них у самій Україні, почали зватися гайдамаками.
Іноді такі гайдамацькі загони шарпали і своїх спільників — татар, та тільки за
те Кошу доводилося дорого розплачуватися: після кожного такого нападу, на Січ
прибували татарські мурзи й примушували кошового платити утричі більшу суму,
аніж коштувало пограбоване в татар добро.
Час від часу кримський хан викликав із Січі полк або два запорожців і посилав їх
воювати то з черкесами, то з калмиками, то зі своїми непокірливими мурзами, і
Військо Запорозьке, хоч і дуже неохоче, а мусило те робити. Життя в Січі було
сумне, бо через непридатну, піскувату місцевість в Олешківській Січі рідко коли
пробувало більше як тисяча-півтори товариства; решта ж більш охоче жила по
старих січах та ще на річках Самарі та Бугу й не тільки в літню добу, а навіть
зимували там по бурдюгах та зимівниках. Таким чином Олешківська Січ тільки через
те вважалася осередком Запорожжя, що в ній був кошовий отаман із старшиною та
переховувалися військові клейноди.
Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, і
замість січових руїн там можна бачити лише самі кучугури й шелюги.
По весні року 1727-го цариця Катерина І зійшла зі світу, й російська політика
враз змінилася. За недолітнього царя Петра II владу в державі спершу забрав до
своїх рук Меншиков, а пізніше — Довгорукі. Обидва вони були ворогами
Малоросійської Колегії. І її враз було скасовано, а всемогутнього на Україні
Вельяминова притягнено навіть до суду; влітку ж року 1727-го на Україні було
оповіщено про вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг
українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді,
як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.
Українська старшина і взагалі громадянство, не розуміючи того, що повернення на
Україні до старих порядків зроблене не з переконання в потребі такого повороту,
а тільки з ворожнечі до вельмож, що стояли біля влади за часів Петра І, раділи,
мов діти, і чутка про полегкості на Україні незабаром дійшла й до Січі
Запорозької й підняла там вплив Малашевича та прихильників російської
зверхності, так що того ж року, 19 жовтня кошовий отаман Павло Федорів за згодою
товариства послав до нового гетьмана листа з проханням поклопотатися про те, щоб
цар узяв запорожців під свою руку.
З тих заходів знову нічого не вийшло. Росія не хотіла воювати з Туреччиною, а
через те й не бажала брати у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазі, що
відносини Росії з Туреччиною погіршали ще з часів походу царя Петра І на персів,
російський уряд визнавав корисним під час війни з турками мати запорожців на
своєму боці й перестав надалі дратувати їх, як це було досі.

КРИВДА ЗАПОРОЖЦЯМ ОД ТАТАР
Тут на Запорожжі сталася подія, яка зрештою повернула запорозьке життя в
російську течію й назавжди знищила в серці Гордієнка надію зберегти автономію
Запорожжя під протекцією кримського хана та турецького султана.
В грудні 1727 року Калга-Салтан (друга особа після хана) прибув до Бугу і звелів
усім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні, кількістю до
2000 душ, покинути все й рушити з наказу хана з ним на Буджак утихомирювати тих
мурзів, що неначебто повстали. Запорожці послухали Калгу й разом із тими
татарами, що були під його рукою, воювали проти Білгородської орди. Але за
якийсь час виявилося, що Калга-Салтан робив все те не з наказу хана, а
самовільно, повставши проти його влади. Слідом за тією чуткою на Буджак прибув
особисто хан із великим військом, і захопивши Калгу-Салтана, відрядив його до
Стамбула на страту; запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати в
неволю на галери.

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ 3 ОЛЕШОК
Коли про цю подію дізналися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що
 
Наші Друзі: Новини Львова