Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185817
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
до Криму тисячі українського люду і тим зрештою загубили справу Орлика, бо
відвернули від нього земляків.

ПОХІД НА САМАРСЬКІ МІСТЕЧКА
Доки Гордієнко з Орликом та Калгою-Салтаном ходили на Україну, кримський хан
Девлет-Гірей рушив на російські землі Муравськими шляхами, а позаяк вони
виводили на Слобожанщину, то^татари й напали на слободи й міста Харківського
полку. Сюди ж, за собою, хан закликав і тих запорожців, що не пішли з
Гордієнком, та ті не захотіли воювати проти своїх земляків й умовили хана добути
раніш Кам'яний Затон та Самарські містечка. Хан повернув із Слобожанщини на
Самару й разом із запорожцями взяв Новосергіївське містечко, а російську залогу
забрав у неволю; Новобогородська ж спільники не спромоглися добути, бо ні в
татар, ні в запорожців не було гармат, і хан, покинувши Самару, подався з ордою
у Крим.
Тим часом проти татар зібрався генерал Бутурлін із російським військом та
гетьманом Скоропадським з українськими козаками. Не маючи вже з ким воювати,
вони атакували Новосергіївське містечко, захопивши його. по-вистинали запорозьку
й татарську залогу, що там: засіла, а всіх селян із села Вільного за те, що
нібито вони допомагали запорожцям, вивели за місто і по жеребку кожному десятому
відрубали голову; кому ж випало лишитися живим, тих разом із жінками та дітьми
було заслано в Сибір.

ПЕРЕХІД ЗАПОРОЖЦІВ В ОЛЕШКИ
Від Новосергіївська Бутурлін та Скоропадський вільно подалися на південь.
Запорожці поступалися перед великим військом і, покинувши устя Кам'янки,
перевезлися на татарський бік Дніпра та й отаборилися в призначеному їм місці
біля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан і не пустив далі російського війська.
Війна царя Петра І з Туреччиною 1711 року скінчилася для нього нещасливо. Після
перемоги над шведами він легковажно ставився до ворогів і занадто необачно
вирушив на турків, аж на річку Прут. Там його зустрів турецький візир із великим
військом, а запорожці з Гордієнком перетинали за ним усі шляхи, захоплювали
обози й відрізали російське військо од Дніпра. Становище царя Петра Олексійовича
стало дуже скрутне — турки почали оточувати його військо, і, щоб врятуватися,
він мусив одкупитись грішми та ще зректись на користь турків багатьох своїх
придбань, а саме: повернути туркам Азов із землями по низах річок Дону та Міуса,
зруйнувати й розкопати Кам'яний Затон та Самарські містечка, а гармати з
Кам'яного Затону віддати туркам і “відняти свою руку” од запорожців разом з
усіма землями, що до них із давніх часів належали.
Коли султан перемовлявся з російським послом про замирення, то в Стамбул їздили
від України й од Запорожжя Пилип Орлик та Кость Гордієнко. Вони домагалися того,
щоб султан примусив царя зректися всієї України, та російський посол роздав
візиреві та іншим султанським радникам 100 000 червінців, і султана умовили
згодитись на відлучення од Росії самого тільки Запорожжя, що ж до України, то з
неї Правобережжя мусило повернутися знову до поляків, Лівобережна ж частина
лишалася за царем.
По скінченні війни Гордієнко прибув зі своїм відділом січовиків до Олешківської
Січі й почав впорядковувати січові будівлі. Якраз у цей час запорожці володіли й
значною частиною Правобережної України, доки не встигли ще забрати її до своїх
рук. Це виходить із того, що наприкінці року 1712-го Гордієнко призначив
полковником в Умань січового товариша Поповича та ще посадив своїх людей в інші
міста України.
Відплачуючи за ворожі вчинки запорожців та Гордієнка, російський уряд видав у
той час указ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нікого, а коли б хто
пішов, так того не впускати назад. Та люди, як і колись, тікали з Лівобережжя,
не давали Війську Запорозькому дуже зменшуватись, та й узагалі після війни 1711
року становище Війська Запорозького поліпшилося, бо після зруйнування Самарських
містечок та Кам'яного Затону запорожці знову стали хазяїнами всіх земель, які
одвіку належали їм. Завдяки ж згоді з татарами люди на всіх запорозьких
вольностях зажили безпечно від татарських наскоків, і через те береги
запорозьких річок, а також захисні байраки, яри та вибалки хутко почали
вкриватися зимівниками й бурдюгами втікачів з обох боків України.
Проте добрі часи запорозького життя тривали недовго. Під час миру з Росією
запорожці не дуже-то потрібні були ханові, й татари почали чинити їм утиски.
Олешківська Січ була зовсім одірвана від земель Запорожжя й до того стояла в
дуже сумній та непридатній місцевості. Замість широкого Дніпра тут, повз Січ,
бігла вузенька річка Конка з дуже піскуватими берегами, й ті піски вітрами
заносило навіть у саму Січ. Сумний вигляд мала й Січ, бо замість гарної церкви,
спаленої в Чор-томлицькій, тут стояла маленька невисока церковця, схожа на
курінь, із очеретяними стінами, з нап'ятим парусом замість даху. Серце козацьке
щеміло, дивлячись на свою нову Січ та згадуючи веселі простори Базавлуцького
лугу; татари ж ніяк не хотіли дозволити запорожцям перейти із кошем знову на
Базавлук, а змушували їх лишатися в Олешках, щоб мати перед своїми очима. Потім
хан одібрав од запорожців право вільно брати в Прогноях сіль, а примусив платити
за неї мито. Третє горе запорожців полягало в тому, що під час руїни
Чортомлицької Січі вони втратили всі свої гармати; Січ Запорозька не мала чим
оборонятись, і татарам легко було повсякчас захопити її несподівано, а
запорожців за непокору забрати в неволю. Хан не хотів давати козакам гармати;
коли ж Гордієнко знайшов і відкопав на низу Дніпра свої, заховані у пісках
кошовим отаманом Морозом під час його невдалого походу на море, й хотів тими
гарматами риштувати Січ, то хан погрожував одібрати всю артилерію собі, так що
запорожцям довелося знову заховати її у потаємному місці.
Дуже тяжко терпіли запорожці те, що бусурмани, яких вони звали поганцями, вороги
святого хреста, що їх козацькі діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались
бути у них панами й змушували козаків воювати проти татарських та турецьких
недругів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала це
навіть за гріх, і через те не дивно, що, вже, починаючи з року 1714-го, між
товариством запорозьким точилися розмови про те, як би вирватися з непевного
свого становища й повернутися знову під протекцію християнського царя.

ІВАН МАЛАШЕВИЧ
Найповажнішим представником партії, прихильної до російської зверхності, був на
Запорожжі Іван Олексович Малашевич, обраний року 1714-го кошовим отаманом.
Прибічники завзятого Гордієнка з часом почали втрачати свій вплив на громаду й
того ж року з пропозиції Малашевича на військовій раді в Січі вирішено було
послати до царя через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Військо
Запорозьке під свою руку.
Російський уряд не згодився на бажання запорожців та й не мав змоги, бо всі
землі запорозькі на підставі Прутської умови відійшли до Турецької держави, й
без нової війни султан їх не віддав би Росії. Невдалий кінець заходів Малашевича
зробив його становище в Січі непевним, і восени того ж року, замість Малашевича,
запорожці обрали кошовим Василя Осипова.
Чутки про зносини запорожців із російським урядом, мабуть, дійшли до хана, бо
тієї ж осені він послав кошовому отаманові наказ, щоб з усім військом вийшов на
Каланчак і дав там присягу ханові з тим, щоб дотримуватися його протекції. Такі
домагання дуже обурили всіх запорожців, а тут ще татари відібрали в них усі
Дніпрові гирла й почали збирати мито з рибалок. Під впливом тих утисків
запорожці знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх взяли під царську
руку; від присяги ж ханові ухилилися, сказавши, що більшість товариства
розійшлась на той час по плавнях.
При тій нагоді Костя Гордієнко поїхав до хана клопотатися на користь Війська
Запорозького, доводячи йому, що утиски примусять запорожців знову піддатись
цареві. Добре відомий ханові й навіть султанові колишній кошовий мав вплив у
Бахчисараї, й року 1715-го хан Каплан-Гірей, щоб прихилити Військо Запорозьке до
себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпро з усіма від нього
прибутками.
Незважаючи на те, попередні татарські утиски зміцнили на Січі прихильну до Росії
партію, й року 1716-го вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Івана
Малашевича. А 3 травня отаман послав листа до Миргородського полковника Данила
Апостола з проханням, щоб заступився за Військо Запорозьке перед гетьманом та
царем, а пізніше написав про те ж саме гетьманові Скоропадському. Наслідком усіх
цих прохань був тільки від російського уряду дозвіл переходити на Україну
 
Наші Друзі: Новини Львова