Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185035
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
бусурманів.

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ
За війни, після опанування Таванню й Кизикерменем, Військо Запорозьке стало,
було, господарем Нижнього Дніпра та лиману й після п'ятнадцятирічної перерви
тільки-но почало поновляти свої славні морські походи, та тут саме вони й
увірвалися. Передачу туркам острова, за який козаки стільки років билися й
проливали свою кров, вони мали собі за образу.
Незадоволення запорожців незабаром виявилося в тому, що коли прислане російське
й козацьке військо стало руйнувати таванські міста, то запорожці не тільки не
захотіли пособляти російським генералам в тій справі, а навіть чинили всілякі
перешкоди; в листопаді ж: написали до Москви скаргу за недодачу жалування й
порушення вольностей Війська на річці Самарі, що споконвіку належала Запорожжю.
Незважаючи на скаргу, російський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще
одну фортецю. Року 1700-го на Запорожжя прийшов відділ російського війська й
почав зводити ту фортецю на східному боці Дніпра проти Микитиного Рогу, в
урочищі Кам'яний Затон.
Ця подія, яку Військо Запорозьке розуміло, як найбільшу собі кривду, призвела до
рішучого незадоволення козаків російською зверхністю взагалі. Воно виявилося в
тому, що коли цар Петро І року 1700-го розпочав війну із шведами й покликав
запорожців іти разом з українськими козаками у Лівонію, то вони прогаяли багато
часу й від Риги повернулися на Україну, майже не воювавши. Прибувши ж на
Запорожжя року 1701-го, пошарпали на верхів'ях Інгулу крамарів зі Стамбула, що
везли у Московщину коштовні речі, і, незважаючи ні на які вимоги гетьмана й
навіть накази із Москви, не хотіли віддати пограбованого.

КОСТЬ ГОРДІЄНКО-ГОЛОВКО
Лівонська війна Росії із Швецією ще дужче підбурила запорожців проти російської
влади, бо козаки, повернувшись із походу, розповіли на Січі, що російські
військові люди знущались над січовиками і з презирством на них дивились. Такий
настрій призвів до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожці
обрали ворога російської зверхності, козака Платнирівського куреня Костя
Гордієнка-Головка. Походив він із Полтавщини, освіту ж дістав у Київській
академії. Це був певний козак-лицар рішучої та впертої вдачі. Як і славний Іван
Сірко, Гордієнко хотів бачити Військо Запорозьке незалежним ні од якої сусідньої
держави й у такому напрямі повів справи військові.
Звідтоді, як Гордієнко взяв до рук булаву, Військо Запорозьке неначе прочуняло й
захвилювалося. 23 жовтня року 1702-го кошовий послав через Мазепу листа до
Москви, повідомляючи уряд, що козаки не хочуть мати московського міста в
Кам'яному Затоні. Там же, між іншим, було сказано: “ще начальники московського
війська не збудували того города, а вже перевіз наш біля Кодака відняли й чинять
нам всякі кривди та збитки. Через те Військо Запорозьке, наказу про збудування
города в Кам'яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того города
на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той
город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити”.
Під той час козаки були дуже потрібні російській державі через затяжну війну зі
шведами, і цар Петро Олексійович замість того, щоб розгромити їх за непокору,
послав на Січ стольника Протасова з коштовними дарунками й жалуванням і звелів
своєму посланцеві прийняти од запорожців присягу.
Прочитавши урочисто, як годилося за військовим звичаєм, царського листа серед
козацької ради, Гордієнко на пропозицію стольника — цілувати на вірну службу
цареві хрест, рішуче сказав, що Військо Запорозьке не присягатиме через те, що
московський уряд порушив вольності, побудувавши городки на Самарі й споруджуючи
фортецю в Кам'яному Затоні, і, коли ті городки будуть поруйновані, тоді Військо
Запорозьке і присягу складе.
Ворог запорожців — Мазепа, довідавшись про цю подію на Січі, послав цареві
доноса, доводячи, ніби претензії запорожців на землю по Самарі зовсім
безпідставні, бо вони не мають царської жалуваної грамоти, і радив вжити проти
козаків рішучих заходів. На Запорожжя ж він послав своїх підручних підмовляти
козацтво, щоб скинуло Гордієнка з кошевства. Це Мазепі таки вдалося, і року
1703-го на кошевство було обрано Герасима Крису.
Догоджаючи Мазепі, Криса розгромив ватаги козаків Москаля й Ропухи, що шарпали
подорожніх кримців, та з того в Січі стався заколот, і великі гурти запорожців
пішли на Самару, знищили там селітряний завод гетьмана Мазепи й погрожували
Новобогородському городку, а з кінцем 1703 року знову обрали кошовим Костя
Гордієнка.
Весь 1704 рік минув на Запорожжі неспокійно. За згодою Гордієнка й усього Коша,
велика ватага в 3000 козаків із гарматами вийшла із Січі, перевезлася вище
Кодака за Дніпро на річку Самару, добула зброєю та зруйнувала Новосергіївське
містечко й позганяла з південного боку Орелі всіх людей, що не мали запорозького
підданства. З комендантом фортеці Кам'яного Затона — боярином Шеншиним —
відносини запорожців були якнайнапруженішими, доходили до військових сутичок.
Незважаючи на все те, можна з певністю сказати, що Гордієнко в ті часи не думав
зраджувати царя, а тільки домагався від нього визнання давніх прав і вольностей
Війська Запорозького. Це стверджується тим, що полк біля 2000 козаків цілий рік
перебував у складі російського війська на Ладозі і в червні брав участь в
атакуванні шведів на Чорній річці, біля Неви.

КІНЕЦЬ ПАЛІЯ
Тим часом на Правобережжі, що ледве стало оживати після великої Руїни, знову
полилася кров. Побачивши, що поновлена козаччина не хоче знати поляків за своїх
зверхників і не пускає на Україну польських панів, коронний польський гетьман
Синявський із наказу польського уряду вирушив на Україну з великим військом і
року
1703-го почав плюндрувати Поділля й Брацлавщину, приборкуючи непокірливу
українську людність. Благання козацьких полковників, зокрема й Палія, до
російської духовної влади й до царя Петра, щоб заступилися за руський люд та
православну віру, лишилися марними, й Синявський вигубив козацтво по всій
західній Україні, окрім Фастівщи-ни, де Палій спромігся-таки відбитися. Разом із
знищенням козацтва поляки чинили утиски й православній вірі.
Палій втримався на Фастівщині, та ненадовго — його спіткало лихо, відкіля він і
не сподівався. Влітку року 1704-го цар Петро І послав Мазепу з козацьким
військом на Правобережжя, щоб громити тих польських панів, які виступали за
шведську партію; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб підгорнути Правобережну
Україну під свою владу і стати гетьманом обох берегів Дніпра не тільки на
папері, а й на ділі. На перешкоді йому стояв тільки фастівський полковник Палій,
оборонець посполитого люду й ворог панства, яке розплодив Мазепа на Гетьманщині.
Мазепа знав, що Палій мав великий вплив і що він не допустив би поневолити
людність Київщини так, як це сталося на Гетьманщині.
Щоб відкинути Палія зі свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на
приятельський бенкет, і, коли той, не маючи й у гадках нічого лихого, сидів в
його наметі гостем, гетьман зрадливо звелів його зв'язати й вирядив у Москву,
пояснюючи в листі до царя, ніби Палій прихильний до шведської зверхності. Петро
І повірив тому наклепові й без ніякого суду заслав Палія до Сибіру й тільки року
1709-го, після прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого
полковника на Україну. Тією волею Палій не зміг уже тоді скористатись, бо нудьга
в засланні за рідним краєм і почуття образи від кривди, йому заподіяної, збавили
нашому народному оборонцеві віку, й року 1710-го він помер.
Згадані події відбилися на житті Запорожжя збільшенням січового товариства, бо
всі недобитки з козацтва Правобережної України тікали на Запорожжя й почасти
записувалися в курені, почасти ж сідали зимівниками на західних запорозьких
землях.
Рік 1705-й минав на Запорожжі теж неспокійно, бо російський уряд почав разом із
турецькими комісарами ставити на запорозьких землях межі й кордони. Гордієнко
протестував з приводу того, що запорозькі землі межують без згоди й участі
Військового Коша, й доводив, що ще з часів литовського князя Вітовта межа
Запорожжя починалася від старого Очакова та йшла берегом моря й лиману до самого
устя Дніпра, “де урочище Сто Могил”; “і ще й море було наше”, писав він, “поки з
берега кінь доставав дно копитами, Дніпро ж завжди був запорозький, і ніяких меж
на ньому не було”.
На протести Запорозького Коша російський уряд не звертав ніякої уваги. Росія на
 
Наші Друзі: Новини Львова