Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185012
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
силу робітників і самого Мустафуагу, що керував турецьким будуванням.
Султан не міг пробачити за той напад і весною 1679 року послав Дніпром нове
військо, щоб зруйнувати Січ. Коли турки водою й берегом наближалися до
Базавлука, Іван Сірко, не маючи надії дати відсіч, перенісся з Кошем та церквою
на острів Лебедиха, а сам вийшов назустріч туркам до Базавлука. Побачивши чимале
запорозьке військо, турки не наважилися переходити річку й повернули назад на
південь.
Коли звістка про те, що Січ в небезпеці, дійшла до Самойловича, він послав
Сіркові листа, сповіщаючи, що як треба, то він охоче допоможе запорожцям, але
Сірко з Військом Запорозьким 6 квітня одписав йому так: “Якщо ваша вельможність
маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Умані, Чигирина й
Канева, то ліпше вам зостатись у власній хаті й не дивитись на нашу загибель
зблизька, як дивилися ви на загибель Чигирина; ми ж доручаємо себе заступництву
всемогутнього бога й самі будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги”.

СМЕРТЬ КОШОВОГО СІРКА
За якийсь час після того, 1 серпня 1680 року, Іван Сірко, перебуваючи недалеко
від Січі на своїй пасіці (де тепер село Гола Грушівка), помер, а 2 серпня
товариство перевезло його на байдаці в Січ і там, на січовому кладовищі,
урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною могилу,
поставили на ній надгробок із написом, що стоїть і досі, поновлений за часів
Нової Січі.
За життя Сірко зажив собі поміж козаками такої великої слави, що останні вісім
років козацтво щороку обирало його кошовим отаманом, чего споконвіку на
Запорожжі не бувало. Всього ж Сірко був кошовим отаманом аж 15 разів. Наприкінці
свого життя він мав такий вплив на запорожців, що під час всіляких на Січі
суперечок та заколотів, які іноді зчиняла молодь, досить було йому вийти на
майдан і сказати де натовпу: “Слухайте, діти, мене, старого, й робіть так, ік я
кажу...” — і запорожці зараз же заспокоювалися й корилися старому кошовому. На
татар Сірко нагнав такого страху, що навіть одна чутка про його вихід із Січі
змушувала їх тікати в Крим.
Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Військо щиро його оплакувало й
довго пам'ятало події з його часів. Почасти ті перекази збереглися й до наших
днів, причому Сірко згадується як великий характерник, що вміє замовляти ворожі
кулі, обводити ворогам очі й таке інше. З народних пісень, крік згаданої,
збереглася ще й про його жінку Сірчиху та синів:
У городі Мерефі жила вдова,
Старенька жона,
Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувіла,
Сірка Івана в очі не видала.
Тільки собі двох синів мала:
Першого сина Сірченка Петра,
Другого сина Сірченка Романа,
Вона їх до зросту держала,
Іще од них слави-пам'яті сподівала,
Як став Сірченко Петро виростати,
Став своєї неньки старенької питати:
“Мати моя, старая жоно,
Скільки я у тебе пробуваю,
Отця свого. Сірка Івана, в очі не видаю;
Нехай би я міг знати,
Де свого отця, Сірка Івана, шукати”.
Далі дума розповідає, що Петро Сірченко поїхав шукати батька й, не знаючи
козіцьких звичаїв, ліг безпечно біля лісу спочивати й був порубаний турками.
Після смерті Івана Сірка кошовим отаманом на Січі був обраний Стягайло, і той,
сповіщаючи гетьмана про велике горе, писав разом із тим, що запорожці гуляли
чайками на Азовському морі й 8 серпня добули там турецького корабля, а
бусурманів на ньому повбивали і в неволю побрали. Виходить так, що той похід на
Азовське море був споряджений ще Сірком, і це було його останньою працею.
Коли посланці Стягайла прибули до Москви, то на допиті так сказали про Сірка
московським боярам: “Сірко не бажав добра великому цареві найперше за те, що був
засланий у Сибір, по-друге — за гетьмана Самойловича, од котрого й Сірку і його
жінці та дітям великі утиски були, а Війську Запорозькому образи й кривди, бо
Самойлович одібрав у Війська маєтності й промисли і не пропускав на Запорожжя
припасу”. Далі ті посланці ще розказали, що за якийсь час перед своєю смертю
Сірко звелів зробити собі труну й щоночі лягав у неї, кажучи, що на одужання вже
не сподівається.

БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки)

НАСТУПНИК СІРКА
Зі смертю кошового отамана Івана Сірка, можна сказати, закінчилася героїчна доба
Запорожжя. Самонадія та гонор полишає Військо. Запорожці майже зовсім перестають
втручатися у справи України і дбають тільки про те, як би обстояти й захистити
права й вольності Війська Запорозького. На лихо майже двадцять років Запорожжя
не мало освіченого й рухливого керманича. У всіх заходах Січі помітна млявість.
Іноді хоча й траплялися тут події, що нагадували давні часи, та то вже були
окремі й до того ж малі вибухи, взагалі ж серед козацтва не було ні
одностайності, ні рішучості.
Так тривало до року 1702-го, доки не став кошовим отаман Кость Гордієнко. Він
збудив Запорозьке Військо й запалив серця козаків, та було пізно: на запорозьких
землях стояли фортеці з російським військом, а запорожці щодо зброї й
військового строю опинилися далеко позаду своїх сусідів.
Перший після Івана Сірка кошовий отаман Іван Стягайло був людиною зовсім
нікчемною, не дбав про те, щоб під час перемир'я між Росією й Туреччиною
захистити інтереси Війська Запорозького, а тим часом на початку року 1681-го ті
держави підписали Бахчисарайську угоду про мир на 20 літ. За тими умовами
правобічна Україна між Бугом та Дніпром мала стати пусткою. Запорожжя ж лишилося
під рукою царя. Підписуючи згоду, російський уряд не спитав запорожців про їхню
думку, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самі не подбали про задоволення
військових потреб, і запорожцям не було надане право вільно плавати Дніпром у
Прогної по сіль і в лимани по рибу, а позаяк Військо Запорозьке не могло без
того жити, то між запорожцями й татарами виникли непорозуміння.
Дізнавшись, що російський уряд зовсім знехтував Військо Запорозьке, кошовий
отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив
запорожцям брати в Прогноях сіль, та той одповів, що він не перешкоджає, але, як
й іншим покупцям, тільки за гроші.
Яка після Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжі скрута, видно з листа
новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича від 21
липня 1681 року.
Він скаржиться, що турки поновлюють Кизикермен та інші міста на Дніпрі, не
пускають жодного козака на лимани по сіль та по рибу “Через те, — пише він, —
нам далеко вільніше було, коли ми билися з ворогами святого хреста, бо тоді ми
дружно ходили на низ Дніпра; тепер же, після замирення, Військо Запорозьке
опинилося неначе в неволі, одрізане од моря”.
Скрутним становищем скористався польський король Ян Собеський і почав засилати
на Кіш посланців, підмовляючи запорожців до себе служити й заселяти спустошену
Правобережну Україну. Ті заклики мали успіх, і з Запорожжя вийшло кількасот
козаків, а між ними й Семен Гурко, прозваний у курені Палієм, що згодом став
фастівським полковником і видатним оборонцем посполитого люду.

НАСЛІДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКОЇ ЗГОДИ
30 квітня року 1682-го Січ отримала з Москви грамоту з повідомленням про те, що
на царський престол сів Петро Олексійович. Військо Запорозьке склало йому
присягу, і влітку того ж року новообраний кошовий Василь Олексієнко, сповіщаючи
російський уряд через посланців про присягу Війська Запорозького, разом з тим
скаржився на те, що татари не пускають козаків на Низ, а без того запорожцям
нема з чого жити. Проте російський уряд тепер уже не міг нічого зробити й раз у
раз наказував козакам не зачіпати татар.
Це невдовзі призвело до того, що року 1683-го козаки почали грабувати всіх
 
Наші Друзі: Новини Львова