Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185016
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сірко мовив товариству такі слова:
“Цар та гетьман тільки підманюють мене листами; покладатись же на них неможливо
— треба самим про себе дбати!”
Ромодановський хотів, було, для оборони Кодака поставити туди російську залогу,
та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожців. Усю весну Сірко,
незважаючи на гетьманські накази, не мав сутичок ні з турками, ні з татарами,
сподіваючись визволити так запорозьких бранців із неволі. Самойлович же брав те
на зраду і щоразу писав Сіркові докірливі листи.
Літом 1677 року турецьке військо, сплюндрувавши все по дорозі, привело
Хмельницького під Чигирин, та в серпні їх було там розгромлено, і турки й татари
одійшли за свої кордони.
Скинувши одного супротивника Дорошенка, Самойлович усе думав, як би позбутися й
другого оборонця незалежності України — Сірка, й послав цареві доноса, неначеб
той сам хоче бути гетьманом Правобережної України й схиляється до згоди із
кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу 11 грудня 1678 року
на Січ прибув царський посол, а наступного дня і ханський посланець, прихопивши
із собою на обмін запорозьких бранців.
Скликавши товариство на раду, Сірко запросив у коло царського посланця і,
дістаючи з його рук царську грамоту, звелів прослати перед собою на землі,
підклавши шапки, військову корогву, поцілував грамоту в печать, поклав собі на
голову й передав судді Кудлаю, той підніс її писареві, наказавши читати вголос,
щоб було все товариство. Вислухавши грамоту, запорожці кланялися й дякували
цареві за ласкаве слово. Все це так робилося за давнім звичаєм.
Тоді Сірко попросив посла сказать про діло. Той хотів одкласти все на завтра,
але, примушений Сірком говорити, мовив:
— Відомо вам, що великий государ вас, отамана і все Військо Низове, держав у
своїй милості й жалуванням дарував і тепер жалує, наказував нам під час походу
бусурманів на Чигирин іти зі своїм військом проти ворогів, а ви не тільки не
пішли під Чигирин, а навіть коли кримський хан тікав до Дніпра, не вдарили на
нього. Через що так вчинили?
На цю промову, переказуючи скорочено, Сірко одповів так: “Під Чигирин ми не
ходили через те, що війська на Січі було обмаль, та ще й через те, що турки й
татари мали думку раніше, ніж на Чигирин, іти на Січ, та, добувши її й
зміцнивши, засісти в ній. Та й через те ми змирилися з ханом, щоб тим часом
продати йому татарських бранців та щоб козакам було вільно виходити на море й на
річки по рибу. Кілька разів писали ми Івану Самойловичу, щоб пустив із міст до
нас козаків та припасу прислав нам, а гетьман і козаків не пустив і запасу не
дав, через що запорожці змушені були харчуватися самою тільки рибою; коли ж ми
змирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп і по сіль у Прогної без
перешкоди ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всі померли б з безхліб'я.
Б'ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тоді
ми по весні, як тільки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом і підемо на
Крим війною”.
Проте всі звинувачення Сірка у зраді цареві треба вважати цілком безпідставними,
бо за два місяці після того він уже сповістив Самойловича й царя про те, що
турки й татари лаштують новий похід на Україну, а на початку літа, коли турки й
татари вже йшли на Чигирин, Сірко виплив із товариством байдаками в лиман і біля
устя річки Корабельної атакував і потопив кілька турецьких галер, що везли
припас війську, а після того поплив у річку Буг і спалив там збудований турками
міст, зруйнував заставу й, погромивши бусурманів, визволив чимало невольників, а
декілька татарських загонів примусив повернутись у Крим.

ОСТАННЯ РУЇНА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Все-таки шкода, що завдав її туркам Сірко, не спинила їх — влітку вони оточили
Чигирин і почали брати його штурмом. Самойлович та Ромодановський хоч і перейшли
через Дніпро й навіть пробилися до міста, але не насміли вдарити на турків усією
силою, й бусурмани після кривавого бою з колишнім Середнянським полком Дорошенка
опанували нижнім містом. Після того Ромодановський звелів підпалити Чигирин з
усіх боків, висадити в повітря верхнє місто й замок порохом, 12 серпня залишив
разом із Самойловичем Чигирин, зник за Дніпром; тоді турки докінчили руїну
столиці гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка й вирізали тут усю людність
до ноги. Покінчивши з Чигирином, турки кинулись на Канів та інші міста
Чигиринщини. Жахнувшись із долі Чигирина, люди почали тікати за Дніпро,
покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережжя
стало пустелею; і хто не втік за Дніпро своєю волею, тих він видворяв силою з
осель і переганяв на східний бік Дніпра у свою Гетьманщину.
Ту нещасливу годину, той “Згін”, коли батьки втратили дітей, а діти — батьків,
довго пам'ятали українські люди, згадуючи те навіть у піснях:
Віють вітри все буйнії,
Ідуть дощі все тучнії,
Землю зворушають,
Травою устилають,
А квітками украшають.
Та йдуть люди-поселяне,
Все з дочками та з синами,
Покидають грунти свої,
Преславнії вжитки
І превтішнії пасіки.
Та чогось луга потемніли,
Наші поселяне посмутніли,
Засмутилася птиця,
Що назад воротиться
На свої прежні вжитки.
Уже весна — Дніпр широкий,
Перевози скрізь глибокі,
А зелені діброви ключі попускали.
Звістка про зруйнування Чигирина, Канева й інших правобережних міст тяжко
вразила Військо Запорозьке, а найдужче старого кошового отамана Сірка. Іван
Дмитрович був щирий син своєї неньки України. Він любив рідний край дужче за
власне життя; за нього увесь вік воював, за нього не знав ні спочинку, ні покою,
за нього легковажив життям. Він мріяв бачити вільними і ні від кого не залежними
не тільки Запорожжя, а й усю Україну й завжди ставав ворогом того, хто хотів
накласти руки на волю людей або поступався його правами, як Брюховецький та
Самойлович. З усіх державців, що були сусідами України, він віддавав перевагу
російському цареві, як одновірному, і, справді, служив йому чесно, а проте не
хотів поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за
часів Богдана Хмельницького. Він любив Дорошенка, бо той теж боронив права
України, а якщо Сірко коли й ставився до нього неприхильне, то тільки тоді, коли
Дорошенко дозволяв уступати на Україну війську одвічних ворогів — бусурманів.
Він умовив Дорошенка відцуратись протекції султана й покластися на оборону царя,
і ось тепер, коли російське військо так легко, майже без бою, віддало
Правобережжя на поталу туркам, Сірко почув себе винним у цій події — винним і
перед Дорошенком, що пішов у неволю, й перед сплюндрованою Україною. Це
почування насіло на нього важким тягарем і за рік звело лицаря в домовину.
25 вересня року 1678-го Сірко послав Самойловичу від усього Війська Запорозького
довгого листа, дорікаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, він забув про
долю козацької неньки-України і спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумів
заступитися за неї. Між іншим, він писав: “Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку
послугу ти зробив батьківщині, що Дорошенка в неволю вічну загнав, Чигирин з
усією Україною сьогобочною стеряв, річкам крові християнської пролитися допустив
і після того став зватися гетьманом обох сторін Дніпра?”
Помстившись на Україні за її прихильність до Росії, турецький султан хотів
одплатити запорожцям за всі їхні повсякчасні шкоди. З тією метою він наказав
поновити свої фортеці Аслам та Кизикермен і збудувати на острові Тавані ще й
третю і між тими фортецями перетяти Дніпро ланцюгами із дзвониками, щоб
запорожцям уже ніяк було випливати в лиман та Чорне море. Та, на щастя
запорожців, ними ще керував Сірко. Він одразу збагнув небезпеку й, скликавши на
початку 1679 року 15000 козаків, напав на ті міста, доки вони не були ще до ладу
риштовані. Розігнавши татар, що утримували турецькі міста з боку Січі, впень
розгромив шість полків яничарів, які обороняли міста, захопив у полон велику
силу робітників і самого Мустафуагу, що керував турецьким будуванням.
 
Наші Друзі: Новини Львова