Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185019
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
на Правобережжі ж, у боротьбі з поляками, турками та росіянами майже ніхто не
доживав свого віку: всі або гинули од ворожої зброї, або кінчали своє життя в
неволі. Україна вкрай стомилася від нерівних змагань і благала дати ій спокій.
Через те рада погодилася з російською зверхністю і, щоб прихилити до того
Дорошенка, Іван Сірко з полком запорожців восени 1675 року поїхав до гетьмана в
Чигирин. Той зустрів кошового за містом дуже урочисто, як отамана Війська
Запорозького й відомого на весь світ лицаря. Обидва козаки гірко плакали над
долею рідної неньки України і завершили свою нараду тим, що Дорошенко в
присутності свого війська склав присягу на підданство російському цареві, й
частину своїх клейнодів, а саме — булаву й корогву, доручив Сіркові передати
Війську Запорозькому.
Про цю подію Івін Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи в листі
надію, що цар зустріне Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм
військом од усіх ворогів: татар, турків та поляків так, щоб сплюндровані міста й
села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.
Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української
незалежності розуміли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо немає вже сил
воювати, і що для подальшої боротьби на якийсь час потрібний спокій.
Підданством Дорошенка російському цареві вони мали надію зробити неможливими
напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це
було не на руку ставленику Москви — він хотів знищити Дорошенка, щоб самому бути
єдиновладним гетьманом, і через те, довідавшись про Чигиринську подію, він через
посланців застеріг царський уряд, що та присяга не щира — то лише лукаві заходи
Сірка й Дорошенка проти нього — Самойловича.
Під впливом цих наклепів Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з
вимогою, щоб той їхав у Батурин і там присягнувся перед Самойловичем і боярином
Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка і Многогрішного, не
пристав, так що й підданство Дорошенка Росії неначе й не вийшло.
На початку року 1676-го на Січ прибули посланці нового російського царя Федора
Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке
присягнули, й до того ж Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.
На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка
цареві, звелів татарам напасти на Україну.
За часів кошового отамана Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані
в степах бекети з “хвигурами”, так що на Січі завжди знали про пересування
татар, і Сірко не давав їм змоги переходити запорозькі землі. Тому вороги
обминали свої давні шляхи, а рушали на Україну через Очаків поза Бугом. Так було
й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Поділля й Волинь і
почали забирати людей у неволю, та Сірко невдовзі дістав про те звістку й,
перейшовши з кількома полками запорожців за Буг, розгромив багато татарських
загонів, а бранців повизволяв.
Коло того часу польський король справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб
той згодився бути гетьманом Правобережжя під його рукою, та отаман відмовився,
щоб не зчинити ще більшого заколоту на Україні.
Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же
засипав його доносами на Дорошенка та Сірка й почав лагодитися до походу на
Чигирин. Дорошенко ж надіслав на Січ листа, в якому з великим жалем та смутком
розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана
Хмельницького пишалися заквітчані садками міста й села, тепер бовваніють самі
почорнілі димарі .та виють голодні собаки. Церкви божі, писав Дорошенко,
попалені, а де й лишилися цілі, то стоять порожні, бо нема кому, нема й для кого
службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В
усьому тому, писав далі Дорошенко, винен “Сарданапал” Самойлович, що
гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб узятися за зброю та
обороняти рідну землю від кримських вовків.
Коли цього листа зачитували перед січовою радою, то всі запорожці, як один,
плакали; тоді ж вони одписали гетьманові, що будуть на його боці, бо “Попович”
(Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне діло.
Довідавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса цареві, а на
Січ передав листа, в якому вимагав, щоб Військо Запорозьке видало йому клейноди
й грамоти, які там дістали від Дорошенка, та щоб запорожці в міста не приходили
й ніяких замішань на Україні не чинили. Разом із листом Самойловича на Січ було
привезено ще й послання російського уряду, в якому містилася вимога, щоб Сірко
залишив Січ та їхав жити до сім'ї на Харківщину.
Ще й не дослухавши тих листів, запорожці почали гукати, що ніколи клейнодів не
віддадуть, бо це споконвіку січові скарби, а Сірка не відпустять до московського
боярина. Після ж ради Кіш написав Самойловичу, дорікаючи за те, що робить
наклепи на запорожців цареві; маючи багато війська, він ні Дорошенка за лихої
години не рятував, ні Умані та Ладижину проти турків не подав помочі. Про
клейноди запорожці повідомляли, що з тих часів, як козаччина почалася на Дніпрі
й перші гетьмани жили за порогами, то й клейноди військові на Січ були
державцями давані. Наприкінці запорожці заявили, що гетьман даремно зве
запорожців свавільниками — “коли б запорожці не віддавали свого життя за
Україну, то вже б давно серед неї татарські кочовища завелися б; свавільник же
сам Самойлович, бо цар подарував Війську Запорозькому у власність
Переволочанський перевіз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою
кишеню”.
Доручаючи листа посланцям, Іван Сірко сказав їм переказати боярину
Ромодановському, що він ні до нього, ні до Харківщини не поїде, бо не хоче знову
опинитися у Сибіру.
Як видно з листа, за часів Сірка Військо Запорозьке не тільки “про око”
визнавало владу російського уряду й гетьманську особу, насправді ж воно
дотримувалося права не виконувати тих указів, які порушували запорозькі давні
звичаї або обмежували права козацтва.
Після того, щоб прискорити кінець пануванню Дорошенка, Самойлович зі своїми
полками перебрався на правий бік Дніпра, прямуючи на Чигирин, і туди ж із
російським військом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав ніяких
засобів, щоб оборонятись од такої великої сили, й у вересні 1676 року вийшов із
Чигирина у табір Ромодановського і склав у присутності Самойловича решту своїх
клейнодів, що не була віддана Сіркові.
Раніше, ніж зробити це, Дорошенко випросив собі спокійне життя, але лишити його
на Україні здавалося незручним — гетьмана вивезли до Москви, протримали там
кілька років у почесному арешті, призначили потім воєводою до Вятки, й нарешті
року 1682-го йому було подароване село Ярополче Волоколамського повіту, на
Московщині, де він року 1698-го помер, далеко од свого рідного краю.
Не подавши Дорошенкові вчасно допомоги, турецький султан все-таки не хотів
зрікатися західної України й восени 1676 року вислав за Дністер своє військо.
Польський король хоч і вийшов йому назустріч, та мусив незабаром замиритися,
віддати знову Поділля, Брацлавщину, південну Україну й Запорожжя, чиї землі,
таким чином, юридичне перейшли під протекцію султана.
Запорожці й під час цього приходу турків і татар на Україну чинили їм усякі
перешкоди. Сірко бив їх на перевозах через річки, та тільки його сила порівняно
з турками та татарами була дуже мала і не могла зарадити королеві.
Тепер на Правобережжі з'явилося два зверхники — Росія й Туреччина. Але султан не
хотів нічим ділитися і намагався силою відвоювати Чигиринщину. На початку року
1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на Україні гетьмана зі своєї
руки, він звелів вивезти із Стамбульської в'язниці Юрася Хмельниченка й
проголосити його втретє гетьманом України.
Весною Юраська доставили морем у Крим, а звідтіля, наступаючи з турецьким та
татарським військом на Україну, він наблизився до Запорожжя й прислав на Січ
посланців, умовляючи через них одвойовувати Україну од поляків і московців. Але
запорожці не послухали послів Хмельниченка, і Сірко не поїхав на побачення з
Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Україні вже не було, а
разом із ним була страчена й надія на незалежність, запорожці вирішили зовсім не
брати участі у війні Туреччини з Росією, а обстоювати лише свої власні права й
інтереси й перш за все просити турків вернути на Запорожжя тих січових
товаришів, які були захоплені в Умані та Ладижині.
Цих своїх замірів Сірко не виявляв і весною того ж року їздив за наказом царя у
Батурин радитися із Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Україну
од турків. Що було сказано на тій раді, невідомо, а тільки повернувшись на Січ,
Сірко мовив товариству такі слова:
 
Наші Друзі: Новини Львова