Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185040
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Кизикермен і таки зруйнував останнє; року ж 1672-го він вистежив, коли спільник
Дорошенка Танмамбет мурза, повертаючись з України до Криму, зупинився на річці
Куяльнику попасти коней і наскочив на нього із запорожцями, розгромив його й
навіть самого мурзу захопив у полон.
Після того сталася зовсім незрозуміла подія. Сірко хотів вислужитись у царя і
повіз свого значного бранця Танмамбета на Лівобережну Україну до боярина
Ромодановського, щоб через нього передати полоненого у подарунок цареві, але
полтавський воєвода з невідомих причин не допустив Сірка до Ромодановського і
звелів заарештувати й вислати його до Москви. Звідти шлях славного кошового
проліг на Сибір у місто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи
славу Сірка поміж козаків, боявся, щоб він не став гетьманом, небажаним для всіх
сусідів, бо завжди рішуче обстоював незалежність України.
Несподіваний арешт запорозького лицаря тяжко образив усе січове товариство, й
воно зараз же заходилося його визволяти. Цій справі зарадив польський король,
що, сподіваючись року 1672-го нападу турків на Польщу, просив царя випустити
Сірка як найлютішого ворога бусурманів, що найкраще вміє їх громити. Зносини
московського уряду з Кошем Запорозьким з приводу турецького нападу лишили
історії дуже цікавий документ — “Опис Січі запорозької”. Чекаючи походу через
запорозькі землі, російський уряд запитував Кіш про те, які Запорожжя має міста
для оборони, і от запорожці про свою Січ писали так:
“Город Січа стоїть в устях Чортомлика й Прогноя, над річкою Скарбною. Вал Січі
заввишки 6 сажнів; з поля од Сумської сторони й од Базавлука на валу пороблені
палі й бійниці; з другого боку, од устя Чортомлика та Скарбної, пороблені
дерев'яні коші, набиті землею. В Січі башта з поля мірою навкруг 20 сажнів; у
тій башті бійниці, а перед баштою, за рівчаками, зроблено земляний городок у 110
сажнів навкруги з вікнами на гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на
Скарбну, пророблено вісім пролазів і над тими пролазами теж віконця: завширшки
ті пролази — тільки одній людині з водою пролізти. Мірою той город Січа з поля,
од річки Прогноя до річки Чортомлика, без малого 100 сажнів. Навколо того городу
викопано рівчак у 5 сажнів углиб; з правого боку города річка Прогнои, з лівого
— річка Чортомлик, а впали ті річки у річку Скарбну, що біжить позад города біля
самого рівчака. Мірою весь город Січа навкруги біля 900 сажнів. Будував город
Січу кошовий отаман Лутай із козаками років 20 до того. В Січі мається гарматний
наряд: одна гармата мідна ломова й до неї 100 куль, що важать по вісім гривенок
ядро на московську міру; 11 гармат менших і до них по 100 куль, що важать по 4,
по 3 й по 2 гривенки і по півгривенці ядро. А ковалів у Січі завжди пробуває
біля сотні. Пороху гарматного й ручного — 350 пудів, свинцю — 300 пудів і труту
— біля 30 пудів”.
Описавши так свою Січ, запорожці закінчували листа проханням, щоб полковника
Івана Сірка було визволено й повернено на Січ.

ТУРКИ НА ПОДІЛЛІ
Польський король Ян Собеський немарне страхався приходу на Україну турецького
султана — на початку літа року 1672-го султан Махмуд IV із великим військом
перейшов Дунай, а далі й Дністер і, відплачуючи за напади польського війська на
Дорошенка, підступив до Кам'янця; Дорошенко ж тим часом у спілці з татарами
розгромив під Батогом поляків та козаків Ханенка. В серпні турки взяли Кам'янець
і, повернувши на північ, наблизилися до Львова й почали його штурмувати. При
тому Дорошенко з козаками підходив навіть під Крехівський монастир, що тоді
майже один на всю Галичину ще дотримувався православної віри. Налякана виступом
турків, Польща пішла із султаном на згоду й за Бучацькою умовою 7 жовтня 1672
року віддала Туреччині Поділля і зреклася України, визнавши її за Дорошенком,
себто незалежною від Польщі. Підлеглість своїм одвічним ворогам-бусурманам була
огидна кожному українцеві, не сприймав її й Дорошенко; і коли він пішов під
турецьку зверхність, то лише з тим, щоб зберегти Україні волю. Як тільки заміри
Дорошенка здійснилися, і він вивернувся з-під Польщі, негайно ж спорядив до
Москви послів сказати, що охоче передасть свій край під російського царя, якщо
там буде така ласка прийняти його землю на підставі умов із Богданом
Хмельницьким.
Цар пристав на пропозицію Дорошенка, і скликаний із приводу цього Земський собор
ухвалив приєднати всю правобічну Україну. Але того не сталося, з одного боку,
тому, що Польща, як тільки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади
над Україною; з другого ж боку, тому, що на Лівобережжі, замість невідомо за що
засланого до Сибіру Дем'яна Многогрішного, вже був обраний новий гетьман
Самойлович, і він через своїх посланців умовив царя не брати Дорошенка під свою
руку, а краще затвердити гетьманом обох берегів Дніпра його, Самойловича,
обіцяючи не вимагати для України окремих прав, як на цьому наполягав Дорошенко.
Московський уряд визнав Самойловича гетьманом усієї України і звелів
Ромодановському йти з військом і допомогти своєму ставленику забрати
Правобережжя. Спільники, переправившись через Дніпро, опанували Каневом та
Черкасами й почали переманювати на свій бік правобережні полки. Дорошенко хотів
іще позмагатися, але український люд і козаки відсахнулися од нього. Торішнє
перебування турків на Україні переконало всіх, що Дорошенко продався бусурманам,
а перебудова в Кам'янці костьолів на мечеті страшенно вразила всіх і ще більше
відвернула од нього населення. За якийсь час усі правобережні полки визнали
гетьманом Самойловича, а Дорошенко залишився тільки з Чигирином та кількома
тисячами козаків.
На 15 березня в Переяславі зібралася рада з представниками від усіх полків, і
вона проголосувала за гетьмана Самойловича та за російську зверхність. Туди ж
прибув і Ханенко; зрікшись свого гетьманства, якого, власне, вже й не мав, він
передав свою булаву Самойловичу разом із рештою артилерії. Клейноди були надані
Ханенкові од польського короля через посланців Війська Запорозького, й запорожці
вважали їх своєю власністю; гармати ж та коні до них теж були їхні; й вони,
зачувши про події в Переяславі, стали вимагати від нового гетьмана, щоб він
прислав гармати, коней та клейноди на Січ, але Самойлович знехтував цими
вимогами й одразу ж позбувся підтримки в низового козацтва.
Тим часом славний Сірко, опинившись року 1672-го на волі, з початку наступного
року знову був обраний кошовим отаманом на Запорожжі, а тієї ж весни, не беручи
участі в боротьбі Самойловича з Дорошенком, повів своїх козаків на турецькі
міста Аслам та Очаків і, здобувши їх, поруйнував; наприкінці ж літа він ходив на
Муравський шлях, вистежив там татарський загін, що хотів пограбувати Слобідську
Україну, розгромив його й захопив багатьох татар у бранці. Коли після цієї
щасливої перемоги над ворогами Сірко повертався на Січ, то мало сам з усім своїм
товариством не дістався в полон. На запорожців наскочила ціла орда татар у 8000
коней, оточила їх у степу й три дні тримала в облозі. Врешті мужній ватажок
козаків розгромив бусурманів і пробився з товариством на Січ. А за місяць
славний невсипущий лицар опинився із запорожцями за Бугом, захопив Тягиню,
спалив її і спустошив Буджак аж до Білгорода.

ЛЖЕЦАРЕВИЧ СІМЕОН У СІЧІ
Скуштувавши сибірського заслання, Сірко став вороже якось дивитися на російську
зверхність і, дізнавшись, що Дорошенко хотів скоритися Самойловичу, відраїв йому
це робити; на початку ж року 1674-го на Січі сталася подія, що ще дужче
розсварила Сірка з московським урядом. Ще коли він ходив під Тягиню, на
Запорожжя прибув із кількома донськими козаками молодий парубок, що звав себе
сином царя Олексія Михайловича Сімеоном. Він розповідав, начебто його за наказом
батька було ув'язнено й заслано до Соловецького монастиря за те, що він ударив
свого діда з боку матері — Милославського. Тому, мовляв, він, рятуючись од
неволі, і втік із монастиря на Січ, сподіваючись, що козаки дадуть йому
притулок.
Прибувши на Січ, Сірко довго умовляв невідомого гостя сказати правду і, боячись
бога, не дурити Війська Запорозького; але той божився, що каже правду. Щоб
вивірити парубка, Сірко підмовив січового пан-отця допитати його, як на духу,
про те, хто він; коли ж гість і на сповіді перед хрестом присягнув, що він
справді син московського царя, то Сірко повірив усьому, що зайда розповідав, і
повірив так, що ніхто не міг заронити в його душу сумнів. Тому парубок залишився
жити на Січі, й товариство, з наказу Сірка, поводилося з царевичем дуже чемно й
добре годувало його.
Невдовзі після того Сірко спорядив перший після тривалої перерви похід
запорожців чайками на море, хоч, на жаль, з історії невідомо, куди саме плавали
козаки і що вони з того мали. На початку березня 1674 року Сірко знову вже був
 
Наші Друзі: Новини Львова