Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185828
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
запорожцями. Весь рід Дорошенків походив із Чигирина, і його добре знали вс:і
козаки; сам же Петро Дорошенко під час гетьманування; Богдана Хмельницького й
Виговського здобув собі помі.ж козаками неабияку славу, а за войовничий хист та
розіум був призначений Богданом прилуцьким, а далі — черкаським полковником; за
гетьманування ж Тетері він служив у нього генеральним осавулом. За своїми
поглядами та думками Дорошенко був правдивим запорозьким лиїдарем. Він один
з-поміж козацької старшини після Богдаїна Хмельницького ще не впав у
себелюбство, бажав зберегти автономні права України і за щастя рідного краю
ладен був зректися своєї особистої долі. Од часів великого повстання за 17 років
Дорошенко упевнивсь у тому, що з Польщею більш не може бути згоди, бо українці й
поляки на смерть зненавиділи один одного. Московські звичаї й московські люди
здавалися йому ще чужішими, ніж: польські; домагання ж російського уряду, щоб у
всіх містах України правили воєводи, вже й зовсім йому не подобалися. Разом із
тим Дорошенко знав, що під турецькою зверхністю Молдова й Волощина мають
самоврядування, держать своє власне військо, суд, казну, звичаї й віру. Все це
схилило його до думки, начебто єдиний засіб для України вдержати свої права — це
віддатися під протекцію турецького султана.
Поки що це були тільки гадки Дорошенка. Запорожці про те нічого не відали,
знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до його
гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й вимагати
тільки одмого: щоб він не ставав до спілки з Польщею.
Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжі присутність воєвод, російський
уряд незабаром забрав їх назад до Москви, та вже те не допомогло — запорожці на
початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв із військом у Січі, вийти із
Запорожжя.
На початку року 1667-го Україну, як громом, ударила звістка про те, що в
Андрусові російський уряд підписав із Польщею угоду про повернення Польщі всього
Правобережжя, залишивши Лівобережжя цареві, а запорожці мають служити і цареві,
й королю.
Поділ України дуже збентежив українську людність, і найперше те обурення вибухло
на Запорожжі. Козаки відразу ж почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня
1667 року біля Січі вони втопили в Дніпрі царське посольство, що їхало через Січ
до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий отаман Остап Васютенко ще
й послав гетьману Брюховецькому листа, дорікаючи, що той своїми вчинками призвів
до загибелі московського посла.
Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, і в
його голові вперше постало питання, чи втримається він на гетьманстві проти волі
Запорожжя й чи не розумніше б йому відсахнутись од панства та всього чужого й
опертися на рідний люд та Військо Запорозьке. Проте на цей раз він надіслав
листа запорожців цареві з проханням надати йому якнайбільше війська, щоб
оборонитися від своєї ж, української, черні та від запорожців.
Впродовж року 1667-го почали яскравіше виявлятися заміри Петра Дорошенка щодо
єднання з бусурманським світом. Обороняючи Україну від поляків, що після
Андру-сівської умови насунули на Поділля, Побужжя та всю Україну, гетьман під
осінь того ж року викликав собі на поміч проти поляків татар і, прилучивши до
себе орду Калги-Шерін-Гірея, пішов на Поділля й напав на коронного польського
гетьмана Яна Собеського й, розгромивши поляків біля Підгайців, загнав його в
місто і оточив там.

ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА КРИМ
Тим часом Військо Запорозьке, не знаючи дальших намірів Дорошенка й пам'ятаючи
зрадливі вчинки татар за останні 15 років, починаючи з Берестечка, скористалося
з того, що орда перебувала на Україні, й рушило походом на Крим. Під проводом
кошового отамана Івана Рога та полковника Сірка запорожці несподівано напали і
спалили Перекоп, а далі, поділивши військо надвоє, кинулися шляхами: Ріг — на
Бахчисарай, а Іван Сірко — на Кафу. Обидві частини Запорозького Війська без жалю
вирізували й випалювали татарські улуси й міста, забирали скарби, виганяли
худобу й так налякали кримського хана, що він покинув своє царство, сів на
корабель і втік за море. Похазяйнувавши в Криму, як хотіли, визволивши з неволі
кілька тисяч земляків та захопивши здобич, запорожці щасливо вернулися на Січ.
Цей вчинок розвіяв усі мрії гетьмана. Татари, що були при ньому, зачувши про
події в Криму, покинули Дорошенка, й він негайно мусив примиритися із Собеським.

На Лівобережній Україні весь 1667 рік зростало обурення проти Брюховецького. Із
Запорожжя воно хутко перекинулося на Україну й з початку року 1668-го набуло на
Гетьманщині такої сили, що Брюховецький зрозумів намарність подальшої боротьби
зі своїми земляками і, щоб утримати булаву, змушений був виступити проти воєвод
і взагалі проти російської зверхності. Про свій похід Брюховецький сповістив
запорожців та гетьмана Правобережжя Дорошенка, а сам у січні 1668 року зібрав у
Гадячі раду й одверто проголосив себе оборонцем прав України.
Тільки Брюховецький спізнився привернути на свій бік козаків. Всі його вже
ненавиділи, і тоді ж на Правобережжі, в Чигирині, відбулася рада з правобережних
полків та запорожців, скликана Дорошенком, і на ній було ухвалено з'єднати
обидві половини України під рукою Дорошенка.
На початку лютого запорожці вийшли на Гетьманщину й підняли там повстання, яке
невдовзі перекинулося й на Слобожанщину, де володарював Іван Сірко, спершу — в
Змієві, згодом — під Харковом та Полтавою.
Російський уряд ще мав надію прихилити запорожців на свій бік і послав, було, на
Січ царську грамоту, гроші й подарунки, та запізнився: коли по весні на Україну
рушило російське військо під проводом боярина Ромодановського, то назустріч йому
з-за Дніпра виступив із козаками й татарами Дорошенко й попрямував на
Полтавщину, щоб там з'єднатися з лівобережними полками.
Знаючи, що козаки ненавиділи Брюховецького, Дорошенко, наблизившись 7 червня до
табору лівобережного гетьмана, який стояв біля Сербиної могили неподалік
Диканьки, передав йому, щоб той своєю волею зрікся булави й прислав йому
військові клейноди. Брюховецький на це не сподівався й хотів, було, змагатися,
та його схопили всі, покривджені ним, і приволокли до гетьмана Лівобережжя.
Побачивши перед очима суперника, Дорошенко звелів прикувати його до гармати,
доки військова рада судитиме за те, що зламав військові звичаї і став боярином.
Та, віддаючи той наказ серед неймовірного галасу, Дорошенко махнув рукою, і
козаки, що привели Брюховецького, зрозуміли це так, ніби їм подано знак знищити
свого гетьмана, і вони забили його на смерть.
Чи щиро то було, чи не щиро, але Дорошенко вдав, що дуже жалкує за вбивство
Брюховецького і звелів його тіло з пошаною відвезти до Гадяча й урочисто
поховати під церквою, збудованою небіжчиком. Потім, проголосивши себе гетьманом
України обох берегів Дніпра, Дорошенко зі своїм військом вирушив назустріч
Ромодановському, але той не наважився дати бій козакам і вийшов за межі України.

Хоч таким чином розкраяна Андрусівською умовою Україна об'єдналась, і від того
справи Дорошенка склалися дуже щасливо, та не надовго. Під час походу проти
російського воєводи Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, й, засумувавши з
тієї звістки, покинув військо й подався до Чигирина.

РОЗБРАТ МІЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ
Нагла смерть Брюховецького, в якій запорожці звинувачували Дорошенка, викликала
на Січі незадоволення. Адже то був ставленик запорожців, і хоч його проголосили
січовим зрадником, та все-таки кара без військового суду була образою для
Війська Запорозького, і багато запорожців зненавиділо Дорошенка. Під впливом
військового писаря Суховієнка, на прізвище Вдовиченко, січовики стали гомоніти,
що Дорошенку дісталася булава неправдиво й що обрання гетьманів, як і споконвіку
бувало, має відбуватися на Січі, а не в містах України. Підмогоричена січова
голота скликала раду й наставила Суховієнка гетьманом.
Щоб надати собі більшої ваги, новий гетьман звернувся до кримського хана через
посланців, щоб той признав його владу. Ханові була вигідна така покора
запорожців, і він передав Дорошенкові наказ, щоб той підлягав Суховієнкові й
разом із ним витісняв російських людей з України. Ображений Дорошенко зовсім
відмовився йти за Дніпро, а боярин Ромодановський, не маючи спротиву, так
залякав наказного гетьмана, чернігівського полковника Демка Многогрішного, що
той без допомоги Дорошенка мусив піддатись Росії з усім Лівобережжям.
Суховієнко, як і Брюховецький, не виправдав надій запорожців. Замість того, щоб
виступити проти Ромодановського, він разом із татарами почав воювати зі своїми
 
Наші Друзі: Новини Львова