Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185883
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
У мир хрещений,
В городи християнські!”
II
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії — до отця, до матусі,
Що не може він їм поклонитися —
Тільки поклоняється голубонькам сивеньким:
“Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в городи християнськії,
До отця мойого, до матусі.
Сядь-пади
На подвір'ї отцівськім,
Жалібненько загуди,
Об моєї пригоді козацької припом'яни:
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великі скарби збирають, —
Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорне море вигравати,
То не знатиме отець, либонь матір,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царграді на базарі.
Будуть ушкалі, турки-яничари набігати,
За Чорнеє море у Арабську землю продавати,
Будуть за них срібло-злото, не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не мірячи,
За них брати.
Тоді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'їдали,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькеє проїдала”.
То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:
“Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,
Ти єси наповнена сріблом-злотом
І дорогими напитками,
Тільки ж бідному невольнику на світі невільно,
Що бідний невольник у тебе пробував,
Празника Рожества, будь лі Воскресения не знає,
Всі у неволі проклятої, на каторзі турецької
На Чорнім морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:
“Ти, земле турецька, бусурманськая,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною;
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою.
Визволь, боже, бідного невольника
На Свято-руський берег,
На край веселий, між народ хрещений!..”
Не легша доля була й українського жіноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили,
щоб оборонятися від напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами й благанням
сподівалися вмилосердити степових хижаків.
У долині огонь горить,
Коло нього турок сидить,
Турок сидить — коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковії;
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, турка просить:
— Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рідную Вкраїночку.
Та даремні благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб із шляху
пустити їх додому, не покористувавшись із них, як із дівчат і невольниць:
Сестра сестрі промовляє:
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай косу русу утне,
Най до мамки її пошле,
Най ся мамка не фрасує,
Най нам віна не готує!
Бо ми віно утратили
Під явором зелененьким
Із турчином молоденьким...
У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. Їх
примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої
України. Тож багато українок ставало дружинами турецьких пашів і навіть самого
турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але ті
“лакомства нещасні”, як співає народ у своїх думах, не вбивали в дочок України
живого духу, й багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків,
щоб, у чому була змога, допомагати своїм землякам і до самісінької домовини
зберігали в своєму серці іскру любові до рідного краю.
Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, й оспівала народна
дума.
Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
Вони вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка приходжає,
Словами промовляє:
“Гей, козаки, ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?”
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
“Гей, дівко-бранко, Марусю,
Попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера”.
Тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
“Ой козаки, ви бідні невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!”
 
Наші Друзі: Новини Львова