Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185881
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Або з криниці Салтанки
Холодної води знайди,
Рани мої, постріляні та порубані,
окропи, охолоди!”
То середульший брат теє зачуває,
До його словами промовляє:
“Братику мій рідненький,
Як голубонько, сивенький!
Чи ти мені, брате, віри не доймеш,
Чи ти мене на сміх підіймаєш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля постріляла?
Що маю я на собі дев'ять ран —
рубаних, широких,
А чотири — стріляних, глибоких!
Так ми добре, брате, учинімо,
Свого найменшого брата попросімо:
Нехай найменший брат добре дбає,
Хоч навколюшки вставає,
Військову суремку в головах доставає,
У військову суремку добре грає-приграває;
Нехай би нас стали странні козаки зачувати,
До нас доходжати, Смерті нашої доглядати,
Тіло наше козацьке, молодецьке
в чистім полі поховати!”

НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА
З татар, що наскакували на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми
руками. Пограбувавши в містах і селах усе, що було коштовного, і повбивавши тих,
хто змагався й обороняв своє добро, нападники підпалювали оселі й зганяли людей
з усіх околиць до одного місця. Там вони вирізували старих і не придатних уже до
невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми
тих дітей, які не мали ще сили втекти; інших же бранців: молодиць, дівчат,
чоловіків і парубків, розлучаючи батька з дочкою і дружину з чоловіком, —
розділяли між собою. Ось уривок із народної пісні про татарську руїну:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багацтво заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
А по ногах ланцюг б'ється...
А я, бідний, з діточками,
Піду лісом — стежечками.
Після поділу ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею,
прив'язував одного невільника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, припинав
переднього до свого сідла і так тяг їх через степи до самісінького Криму. А коли
бранці не встигали за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.
Не всі полонені мали силу витримати таку подорож. Роз'ятрені, скривавлені
степовими будяками, ноги не хотіли слухатися, й нещасні бранці, а найбільше
полонянки, жінки та дівчата, падали й волочилися за кіньми, доки татари не
добивали знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звірові й птиці.
Повели їх по жірниці,
А жірниця ніжки коле,
Чорну крівцю проливає...
Чорний ворон залітає,
Тую крівцю попиває...
Та брати невольників, запорожці, завжди пильнували за татарами й, не зумівши
зупинити їх тоді, як ті йшли на Україну, вони підстерігали, коли вже татари
верталися назад, обтяжені ясиром, Чорним шляхом, на південь; і Запорозьке
Військо несподівано вихором вилітало з якогось степового байраку й, порубавши
ворогів поодинці, визволяло рідних в'язнів і вертало їх на Україну.
Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо відбивати невольників. Дуже
обмаль вони мали війська, й дуже просторі були чорноморські степи. Багато
все-таки вивозили татари українського люду до Криму в міста Козлов (нині —
Євпаторія) та Кафу (тепер — Феодосія), що, починаючи ще з XV століття, стали
всесвітніми невольницькими ринками.
З Криму бранців розвозили на спродаж у всі міста Чорного й Середземного морів.
Молодиць і дівчат гарної вроди купували заможні бусурмани в свої гареми, всю
решту — на будь-які роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському:
годували їх, як собак, на ніч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й
ноги й тримали в льохах і хлівах; найгірша ж доля випадала, мабуть, тим, кого
турецький уряд забирав на свої військові галери. Там невольників прибивали
залізом до гребок, і вони мали громадити веслами вдень і вночі, переганяючи
галери з одного моря в інше, аж доки, під час війни чи за хуртовини, загинуть,
разом із галерою, в безодні моря.
Про тяжке бідування у турецькій неволі досі збереглося кілька народних дум;
нехай же вони й повідають нашому читачеві про ту недолю українського народу.
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки піднімали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
“Подай нам, господи, з неба дрібен дощик,
А знизу буйний вітер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морі бистра хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорів з турецької каторги!
Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмуляло!”
Баша турецький, бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку він походжає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турків-яничарів, зозла гукав:
“Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,
Бідного невольника потричі в однім місці затинайте!”
То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,
Із ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,
Потричі в однім місці бідного невольника затинали;
Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали,
Кров християнську невинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
“Ти, земле турецька, віро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною!
Визволь, господи, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурманської
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
У мир хрещений,
 
Наші Друзі: Новини Львова