Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185794
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
“Тарасова ніч”, невідомо. Історичні джерела більше не згадують про нього. Певно,
що він, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися гетьманом і,
передавши булаву заступникові, знову став звичайним військовим товаришем, як це
чинила й уся запорозька старшина; відомо лише, що невдовзі після битви на Альті
гетьманом було затверджено Арандаренка, та запорожці незабаром скинули його і
року 1631-го обрали своїм ватажком Петражицького-Кулагу.
Року 1632-го в Польщі сталася велика подія: вмер король Жигмонт III, що стільки
лиха завдав православній вірі, козацтву і взагалі Україні. На сейм, який мав
обрати нового державця, прибули делегати й од свідомої української шляхти (хоч
її й було обмаль), од православного духовенства й од Війська Запорозького. Всі
вони вимагали: щоб українська шляхта зрівнялась у правах із польською, а
православна віра мала ті ж права, якими користувалися за зверхності литовської,
й православних владик потрібно затвердити й повернути їм усі церкви, монастирі й
маєтки, передані уніатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати
участь у виборах короля, бо вони — частина тіла Речі Посполитої.
На вимоги про виборчі права польські сенатори глузливо відповіли, що хоч козаки
справді частина тіла Польщі, але така, як волосся або нігті, що, мовляв, доки
вони невеликі, то їх доглядають, а як одростуть, то їх підрізають. Тож ніяких
прав на вибори козаки й не дістали. Що ж до духовних справ, то новий король
Владислав, хоч і з великими зусиллями, та вмовив-таки сейм постановити, щоб
митрополичі кафедри були рівно поділені між уніатами й православними, а также
вчинити із церквами й монастирями.
Отже, зі смертю Жигмонта III православні дещо придбали на папері, та тільки
здійснити те в житті було нелегко, бо уніати не хотіли нічим поступатися;
польський же уряд не лише їх не змушував до того, а навіть заступався за них. За
таких обставин гетьман Петражицький із Військом Запорозьким щиро підтримав
православне духовенство — козаки зі зброєю відбирали в уніатів церкви й
монастирі. Між іншим, ними було захоплено й собор святої Софії в Києві й
передано його митрополитові Петру Могилі, що багато працював для піднесення
православної віри й українського національного життя.

ІВАН СУЛИМА
Після невдалої для поляків Переяславської війни із запорожцями коронний гетьман
Конецпольський незабаром почав притискувати козаків. Знову комісари заходилися
складати козакам реєстр, куди здебільшого записували тільки тих, що під час
війни були на боці поляків, інших же повертали панам. Запорожці вже не могли на
Україні зимувати по селах та містах, їм тут не продавали селітри для пороху та
олова на кулі тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожців й
іншими заходами. За згодою короля він доручив французькому інженерові Боплану
спорудити над Дніпром, біля Ко-дацького порога, на землі Війська Запорозького,
фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України — не
пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.
Ці заходи польського уряду, разом із відповіддю сенаторів козакам на сеймі, мали
б переконати запорожців у неминучій потребі рішуче боротися з Польщею, але вони
ще й у ті часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатніми
справами, і їх, як і Самійла Кішку, вабило до себе Чорне море з турецькими
галерами-каторгами та пишними містами на берегах, звідкіля до них простягали
руки замордовані турецькою неволею земляки і навіть січові товариші й побратими.

Під впливом такого настрою й бойових традицій Військо Запорозьке в перші роки
королювання Владислава не бажало брати участі у війні з Москвою та Швецією
(воювали тільки городові козаки), а, обравши собі гетьманом Івана Сулиму,
загадало йому вирушати походом на море.
Історія життя й пригод Судими така ж, як у Самійла Кішки, тільки вона була ще
дивніша й цікавіша. Коли Іван Сулима прожив свій середній вік (мабуть, десь року
1614-го), то він під час морського наскоку дістався туркам у бранці. Його, як і
Кішку, яничари прикували на військовій галері до гребки, і Сулима на тій галері
побував у всіх чорноморських містах, між іншим, і в Азові, що лежав біля устя
Дону. Років через 15 своєї неволі, .коли виникла війна турецького султана з
римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до
італійських берегів. Довго тяглася та війна, і довго плавав галерником Сулима,
навіть волоссям заріс до самісінького пояса, та якось йому, як і Самійлові
Кішці, пощастило хитрощами обдурити турків, одімкнути замки на кайданах своїх
товаришів-невольників і з ними разом, пов'язавши вночі яничарів, захопили
галеру. Проблукавши якийсь час у морі, уникаючи зустрічі з турецькими кораблями,
Сулима щасливо прибився до італійського берега й, доступившись до римського
папи, подарував йому три сотні турків-бранців. У свою чергу військо владики,
побачивши, що Сулима і його товариші-невольники майже голі й заїдені нужею, дав
усім запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотіли
повернутися на Україну, то папа виділив кошти й на подорож, а Сулимі подарував
навіть свого портрета.
Повернувшись до рідного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити із
січовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом.
Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похід, Сулима пригадав велике й
пишне турецьке місто Азов, де ще жодного разу не гостювало Військо Запорозьке, а
там же стогнали й гинули в неволі запорожці.
Це місто було відрізане від України не морем, як Сіноп і Трапезунт, а річками та
безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звідти
більше щастило, ніж із заморських турецьких міст, хоча той шлях пролягав через
безводні степи, де на кожному кроці могли наздогнати вороги, й більшість
втікачів із Азова гинула в дорозі, так і не побачивши тихих вод і ясних зірок
рідної України, як те оспівано народом у думі “Про втечу трьох братів з Азова”:
Як із землі Турецької
Да з віри бусурманської
Із города із Азова не пили — тумани вставали,
Як три брати рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
Із города із Азова з тяжкої неволі
У землю християнську до батька,
до матері, до роду утікали.
Два брати кінних,
А третій, менший, піша пішаниця,
За кінними братами уганяє
І на біле каміння,
На сире коріння
Свої ніжки козацькі молодецькі побиває,
Кровію слід заливає
І до кінних братів словами промовляє:
“Братики мої рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Добре ви учиніте,
Мене, найменшого брата, між коні візьміте
І в землю християнську до отця,
до матері, до роду надвезіте”.
І ті брати теє зачували,
Словами промовляли:
“Братику милий,
Голубоньку сивий!
Раді б ми тебе між коні узяти,
Так буде нас Азовська орда наганяти,
Буде впень сікти-рубати,
Буде нам велику муку завдавати,
А як жив-здоров будеш,
Сам у землю християнську прибудеш!”
І теє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат, піша пішаниця,
За кінними братами вганяє,
Коні за стремена хватає
І словами промовляє,
Слізьми обливає:
 
Наші Друзі: Новини Львова