Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185854
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
вдруге на нього нападати.
Відбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Річицю, але відразу ж
наткнувся на військо Уніговсь-кого, озброєне польськими панами. Його хотіли
перепинити і знову навернути на бій із Радзивілом, та тільки це не вдалося:
козаки вщент розгромили поляків, знищили самого Уніговського й, поминувши
Річицю, Турів та Городню, пішли на Волинь.
На початку року 1596-го Наливайко розташувався в маєтках князя Острозького й,
певний, що той міцно тримається православної віри, не чинив йому жодної шкоди,
але почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатів,
одбираючи в уніатів церкви й визволяючи селян од їхніх панів.
Вісті про рух українського люду проти поляків невдовзі дійшли й до Запорожжя, й
на початку 1596 року Григорій Лобода з половиною козацького війська виступив із
Січі Дніпром у Черкаси; друга ж половина запорожців під проводом Матвія Шаули
вирушила кіньми через усю Україну аж на Білу Русь. Обидві частини Війська
Запорозького ставали постоєм у панських маєтках, забирали в економіях всілякі
припаси, а поспільство підбурювали до непокори, проте насильства над панами не
чинили.
Наполохана й розгнівана козаками польська шляхта кинулася із скаргами у Варшаву
до короля, і Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, який був тоді
з військом у Молдові, йти на Україну та приборкати повсталих. Гетьман прикликав
до себе чимало польського панства з надвірними ротами й, приєднавши те рушення,
з коронним військом прибув на Волинь. Біля Наливайка на той час зібралося лише
1000 козаків; решта ж порозходилася дрібними ватагами по селах і містах.
Наливайко зрозумів, що в такому становищі не можна йому битися з коронним
військом і, забравши свої гармати, почав одходити на Брацлавщину, а звідтіля —
на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слідом, намагаючись оточити козаків, і
це йому мало не вдалося на перевозі через одну річку. Відчувши лихо, Наливайко
потопив свої гармати у воді, порох, кулі тощо закопав у землю і, обминувши
Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до Чорного Лісу та Чути.
Жолкевський не наважився йти в ліси, а Наливайко, скориставшись із того, встиг
послати кілька козаків до Лободи просити, щоб Військо Запорозьке взяло його до
спілки із собою.
Запорожці не відразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало голосів на
раді, що пригадували, як він бився на боці поляків із січовиками; дехто натякав
узагалі на непевність реєстрових козаків; проте діяльність Наливайка, що
обстоював православну віру та волю українського люду, була до серця запорожцям,
так що ідея єдності козацтва взяла перевагу, й рада ухвалила зарахувати
Наливайка з військом до спілки й разом боротися проти поляків.
Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Білу Церкву з тим, щоб
розгромити Шаулу, який із кількома полками та гарматами прямував на з'єднання з
Лободою. Тільки поляки не встигли випередити козаків, і всі троє їхніх ватажків:
Шаула, Лобода й Наливайко — під Білою Церквою з'єдналися й на загальній раді
обрали Матвія Шаулу гетьманом усього козацького війська.
Довідавшись, що Жолкевський наступає на Білу Церкву з великими силами, Шаула
вивів козаків із міста і став табором в урочищі Гострий Камінь біля озера. Весь
табір він оточив п'ятьма рядами возів, скувавши їх ланцюгами, й, поставивши між
возами двадцять чотири гармати, почав очікувати нападу польських військ.
Жолкевський, маючи потужніші гармати й у більшій кількості, ніж у запорожців,
одразу став обстрілювати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши
їх у кількох місцях, послав своє військо в наступ. Але козаки стояли міцно:
відбивали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й змагалися, не
шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й криваве. Зрештою, козаки перемогли
й, вирвавшись із свого табору, відігнали поляків аж до Білої Церкви.
Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулі, що бився, мов лицар,
одірвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кілька полковників та
курінних отаманів Запорозького Війська поклали свої голови під час бою, а
простих козаків було вбито й поранено десь біля 2000, що складало чверть усього
козацького війська.
Обраний гетьманом, замість Шаули, Григорій Лобода зрозумів, що змагатися з
польським військом нема в козаків сили, й через кілька днів, знявши табір, пішов
на Трипілля, а далі став перевозити військо на східний берег Дніпра. Жолкевський
не переслідував Лободу й не заважав йому переправлятися річкою, бо він і сам мав
ще більші втрати, ніж козаки. Поляки не виходили з Білої Церкви, очікуючи
Потоцького, що, за наказом короля, квапився до нього на підмогу з новим
військом.
За якийсь час, довідавшись, що запорожці вирушили на Переяслав, а в Трипіллі
лишили тільки залогу, щоб заступити полякам перевіз, Жолкевський пішов на
Васильків, з'єднався там із Потоцьким і, просунувшись далі у Київ, почав
перевозити своє військо на східний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода
мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвічі менші від поляків.
Збагнувши, що запорожці залишають Переяслав, мешканці міста, а найбільше козачі
жінки та діти, страхаючись помсти, кинулися тікати з козаками, і з Переяслава на
схід потяглися сотні возів, у яких сиділи жінки й діти.
За сучасних воєн стороннім людям не дозволяють іти разом із військом і навіть
виганяють їх із військових таборів; у запорожців же оборона жіноцтва та всіляких
немічних була одним із непорушних військових правил, і через те Лобода, хоч і
знав, що жіноцтво заважатиме йому, та мав за неможливе залишати жінок із дітьми
на поталу ворогам; до того ж, він ще сподівався на те, що поляки не підуть за
ним далеко в степ, як не пішли й за Наливайком.
Та надії й Лободи й Наливайка не здійснилися. Жолкевський заповзявся винищити
козаків і вирішив переслідувати їх і в степах. Прибувши в Переяслав, він там ще
діждався литовського війська, що його привів Огінсь-кий, і, маючи вже силу
втричі більшу проти козаків, наздогнав Лободу біля Лубен і перетяв йому всі
шляхи на схід і на південь. Козаки змушені були стати табором біля Солониці, за
5 верст од Лубен, і почали там обкопуватись до оборони.
Польське військо облягло козацький табір з усіх боків і заходилося громити його
з гармат і брати приступом. Проте запорожці трималися міцно й давали таку
відсіч, що Жолкевський, не вдіявши нічого за цілий місяць облоги і втративши
чимало війська в боях, зрештою послав у Київ за великими гарматами, а сам почав
гнітити оточених голодом.
На другому місяці облоги в козацькому таборі справді почалося тяжке лихо: коням
не вистачало паші, й вони дохли тут же серед табору, отруюючи повітря своїм
трупом; солі в козаків давно не було, харчів теж бракувало, воду ж мали тільки
поза табором. Щоб роздобути води й сіна, Лобода посилав козаків на герці та
робив несподівані наскоки на поляків; і доки одні билися, інші діставали сіно та
приносили воду, так що кожен день за кілька десятків відер води та оберемки сіна
козаки мусили відплачувати життям кількох десятків зі свого товариства.
Окрім того, весь час, доки тривала облога, Жолкевський усе перемовлявся з
Лободою про згоду й сіяв ворожнечу між козаками Наливайка й запорожцями. Через
підісланих зрадників він страхав реєстровців тим, що Лобода хоче примиритися з
поляками, а їх видати на страту; запорожців же умовляв одцуратися від Наливайка,
запевняючи Лободу, що воює із його козаками тільки через те, що вони обороняють
Наливайка. Під впливом цих вигадок запорожці й реєстровики почали позирати один
на одного вороже, й, нарешті, на великій раді між ними зчинилася колотнеча, в
якій наливайківці вбили Лободу, домагаючись, щоб гетьманом був Наливайко.
Обурені запорожці не захотіли його обирати, а настановили гетьманом, замість
Лободи, свого січового товариша полковника Стефана Кремпського; реєстровцям же
пригрозили за смерть Лободи кривавою помстою.
Під час такого неладу між козаками до поляків прибули з Києва великі гармати, й
Жолкевський почав обстрілювати ними козацький табір. Вози розліталися на тріски
й нівечили людей; перелякані, змучені спрагою жінки й діти галасували, а козаки
сварилися між собою й падали, поранені та вбиті, без будь-якої допомоги. За
чотири дні, коли Жолкевський громив козаків, серед табору повиростали цілі купи
людських і кінських трупів, а під возами гинули діти й безневинне жіноцтво.
Кремпський бачив, що не втриматися, і кілька разів намагався вирватися з табору
та пробитися крізь польське військо, та тільки всі його намагання були даремні.
Нарешті, 8 червня 1596 року запорожці, зрозумівши, що настала їм остання година,
заграли в сурми, припинили пальбу й послали спитати в Жолкевського, чого він од
них хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу й Шостака і привезли б
до польського табору всі свої гармати та клейноди, подаровані Війську
Запорозькому німецьким цісарем Рудольфом II.
 
Наші Друзі: Новини Львова