Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185855
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
з'єдналася з Польщею, державою римсько-католицької віри, й поляки, забравши всі
державні посади, стали переслідувати православних українців, та не
задовольнившись і тим, почали обмежувати волю українського селянства й роздавати
українські землі польській шляхті.
За панування Литви на Україні вже були вільні вояки, які, хоча й не називалися
козаками, проте, як і козаки, присвячували себе військовій справі. Тоді
Візантійське царство воювало з турецьким ігом і, щоб мати добре військо,
набирало за гроші вояків із різних країн. Між іншим, ходили до Царгорода й
українці, про що згадано в пісні з тих часів:
Ой, пустимося ж на тихий Дунай,
Далі Дунаєм під Цареград;
Ой, чаємо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку;
Ой, дає на рік по сто червоних,
По коникові та й по шабельці,
По парі суконь та й по шапочці,
Та й по шапочці, та й по панночці...
Слідом за лихом, якого зазнала Україна від польської шляхти, на неї впала ще
страшніша біда. В середині XV століття грецьке Візантійське царство, від якого
на Русь прийшли православна віра й письменство, було зруйноване турками, і
Царгород, перехрещений відтоді у Стамбул, став столицею бусурманів. Оттоманська
Порта вийшла в перші держави Європи; татарська орда з Криму, яка весь час
кочувала в руських степах, од Кавказу через Дін та Дніпро аж до Дністра, будучи
найближчим сусідом і єдиновірцем турків, визнала над собою їхню зверхність, а
відтак, зміцнивши своє військо, вигнала литовців із Дніпровського Пониззя та
Бугу й почала спустошувати своїми наскоками Україну та відвойовувати її землі у
Литви.
Найлютішим тягарем для України були походи кримського хана Менглі-Гірея. Року
1482-го він дощенту сплюндрував Правобережжя разом із Києвом, а через кілька
років так само спалив і Лівобережжя з Черніговом і, не спинившись на тому,
спустошив ще й Поділля та Волинь.
Про зруйнування Києва Менглі-Гіреєм так розповідає народна дума:
В неділю рано-пораненьку у всі дзвони
дзвонять,
І старії, і малії в весь голос голосять,
На коліна упадають і господа просять:
“Поможи нам, боже, Київ-город боронити,
Діждем першої Пречистої, будем обід
становити”.
В неділю рано-пораненьку города достали,
Усім церквам українським верхи позбивали,
Дзвонами спіжовими коня напували,
В святих церквах коні становили.
Ця руїна, за Менглі-Гірея, була далеко гірша, аніж за часів Батия, бо всіх
людей, хто не був забитий або не сховався в лісі, татари забирали в Крим, а
звідтіля продавали у неволю на турецькі галери або в заморські турецькі міста.
За кілька років Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, на
Середземному й Червоному, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських
бранців і бранок, відірваних од своїх дітей та батьків, од рідного краю.
Не маючи собі захисту від своїх зверхників — литовців та поляків, українці
збагнули, що їм треба самим братися до зброї й виставляти свою військову силу
проти татарської неволі. Коли ординці залишали Україну, населення почало
виходити з лісів, гуртуватися в загони та силоміць виганяти зі своїх земель
татар. Кому під час руїни вдалося врятуватися разом із сім'єю, ті верталися до
своїх розорених осель; потроху бралися за господарство; ті, що втратили всю
рідню й не мали для кого зводити нове гніздо, лишалися без даху над головою,
йшли в степи, присвятивши своє безталанне життя боротьбі з поганцями — татарами
— та обороні своїх більш щасливих земляків.

ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ
Тих українських людей, що лишилися безпритульними після татарської руїни і,
взявши зброю до рук, почали виходити в степ і нападати на татар, прозвали
козаками, що мовою східних народів означало: “вільна, рухлива людина”. Не маючи
ще певної організації (ладу), українська козаччина в перші десятки літ свого
існування гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів:
Острозького, Вишневецького, Дашковича та інших — і з ними виходила битися проти
татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися в нововідбудованих
містах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві та в усіх прикордонних
староствах (повітах) і ходили в походи під проводом старостів, яких називали
гетьманами.
З таких гетьманів-старост найбільше уславилися Лянцкоронський, староста
Хмельницький, що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках і тоді ж
поруйнував Білгород та Очаків, і Дашкович, староста Черкаський та Канівський,
який року 1521-го зазнав, було, татарської неволі, але невзабарі втік із Криму й
ходив 1523 та 1528 років із козаками під Очаків, а якось вдерся, було, з
козаками навіть до Криму.
Виходячи щовесни на південь, щоб вистежувати татар, козаки разом із тим полювали
на дичину й, вертаючись під зиму на Україну, привозили із степів коштовні
звірині хутра, а ті, хто плавав річками, привозили додому рибу.
У ті часи в гаях та байраках південної України водилася така сила дичини, що з
нею, було, й не розминешся; в річках же така сила риби, що, як старі оповідачі
казали, “встроми у воду списа, то він так і стримить поміж рибою — не може на
бік похилитись”. Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або як тоді
казали, “з Низу”, заохочувала й осілих людей із міст і сіл виходити щовесни
разом із козаками на добичництво. Вони озброювалися, єдналися з козацькими
ватагами, спільно з ними пробували ціле літо в степах та на річках, серед
повсякденної небезпеки від татарських наскоків; на зиму ж, обтяжені здобиччю,
верталися до своїх осель. З кожним роком кількість таких осілих добичників
більшала, й вони, перейнявши всі козацькі звичаї та їхнє врядування, чимдалі
дужче зміцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помітний вплив на
поширення козаччини, все ж провідною метою існування козацького війська була
боротьба з татарами, а потім — і з турками.
З року 1540-го історія, називаючи привідців козаків, згадує не тільки одних
прикордонних старост, а й зазначає вже козацькі походи на татарські улуси
(кочовища) та турецькі міста під проводом своїх же народних ватажків: Карпа
Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андрушка з Брацлава, на підставі
чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну
організацію й сама почала вибирати собі ватажків.
У степу козаки пильнували татарських нападників, які ходили на Україну по людей,
перепиняли їм шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу силу в неволю;
під час же нападу великої орди, коли зупинити бусурманів козакам було не під
силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти міста й села про наближення
ворога, і тоді весь хрещений люд залишав свої оселі й ховався у лісах або шукав
собі захисту в замках і по великих містах.
На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо прикордонні
старости й давай одбирати в козаків чималу половину найдорожчих набутків. Козаки
попервах ремствували, а проте якийсь час підкорялися старостам; згодом,
звикнувши до життя в степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, стали
й зимувати на Низу, то переховуючись у печерах, між скель, понад річками й
байраками, то закладаючи свої “коші”, або “січі”, на таких островах Дніпра, де б
татарам їх було важко знайти та несподівано захопити.
Таким чином, уже в середині XVI століття українські козаки поділилися на дві
частини: тільки покірливі та ті, що мали жінок і домівки, жили “на волості”,
здебільшого в Черкасах і Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж,
які не мали дружин або не хотіли коритися владі на місцях, мешкали на Низу.
Через те перших козаків називали городовими, а других — низовими.
Побачивши, що через оселення на Низу здобич починає вислизати з рук польських
старостів, вони стали ходити походами на низових козаків, вишукуючи коші й
одбираючи їхні набутки. Тоді низовики, щоб уникнути тих грабунків і пильніше
стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собі отамана й,
посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.
 
Наші Друзі: Новини Львова