Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185882
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
старшина почала будувати собі окремі хати біля паланки.
Після тетері кухарі та їхні помічники здебільшого виносили на стяблах (дошки з
дещо видовбаною серединою, щоб не збігала на стіл юшка) варену або печену рибу й
клали на столи. Не бракувало у запорожців і трунків (напоїв). Були тут і
горілка, і мед, і пиво, й брага. Все те подавали до столу в кінвах (невеликі
відра) з причепленими на них коряками, або “михайликами”. Всяк черпав із відра
чого хотів і запивав їжу.
Крім тетері, соломахи та риби, запорожці вживали ще галушки, юшку від звареної
риби, куліш із салом або олією, а іноді, хоч і нечасто, їли баранину, дичину й
інше. Все те варили й пекли кухарі на кабицях, що містились у сінях кожного
куреня.
По обіді дехто з козаків лягав у холодку спати, інші вилежувалися понад берегом
Дніпра, а деякі, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пісень та дум,
розповідаючи один одному в ті хвилини, коли відпочивав кобзар, про пригоди із
свого життя.
Надвечір подавали вечерю — здебільшого гречані галушки із часником або юшку з
риби, а добре попоївши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж відіспався —
збиралися на січовому майдані або над Дніпром, щоб гуртом поспівати, й
затримувалися, аж доки не погасне вечірня зоря, а часом вигравали на сопілках,
скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах; охочі ж до танців
під ту музику танцювали гопака.
Так минав на Січі день, поки запорожцям не ставало нудно без праці; тоді вони
впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, і товариство, зачувши звуки
литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, і козаки питали кошового:
— А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, бог
поможе нам хоч мало-мало визволити з неволі наших братів?
Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Війську Запорозькому в похід, то все
січове життя одразу відмінялося. У Великому Лузі цюкали сокири та тріщали
дерева, а берегом біля Січі в казанах кипів дьоготь, вкриваючи річку пахучим
димом... То військо козаків лагодило до походу свої чайки та конопатило їх. Тоді
вже в Січі ніхто не міг побачити, щоб запорожці пиячили. Кошовий отаман, коли б
здибав такого гультяя, то добре відчухрав би його чубуком своєї люльки або тим,
що трапиться під руку, а коли б той ще сперечався і змагався, то й до гармати
звелів би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати своїм тілом комарів.
У XVI та XVII століттях мало хто із запорожців доживав до старості — всі гинули
в боях або під час походів; коли ж кого минала ворожа куля чи шабля, то такий
козак, відчувши свою неміч, несподівано зникав із Січі невідомо куди.
Здебільшого похилі запорожці ховалися в захисні кутки запорозьких земель і десь
у байраках, між дубами та скелями, довбали собі печери, викопували криниці й
жили там, плекаючи бджіл та рятуючи свої душі в постах і молитвах.
Інші підстаркуваті козаки доживали свого віку в монастирях, а перед тим, якщо
мали гроші, то заводили на Січі й по дорозі до “місця смиріння” страшенну
гульню. Кого здибає, було, такий “прощальник” на шляху, зараз же частує, а
проходячи повз містечка, купує на базарах усілякі гостинці й роздає їх дітям; а
то ще найме музиків та й танцює, аж доки наблизиться до монастирської брами, а
тоді вмить схаменеться і все, що в нього лишиться, віддає на монастир.

МОНАСТИРІ, ЦЕРКВИ И ОСВІТА
Найбільше любили запорожці монастирі — Самарський, Мотронинський, Межигірський
та Братський.
Монастир у Самарі заснували двоє старих козаків десь року 1576-го, себто за
часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і нині в лісі за дві версти
від запорозького міста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир
містився в лісах Чигиринщини, Межигірський — біля Дніпра, недалеко від Києва, а
Братський — в самому Києві, на Подолі.
На Запорожжі в останні його часи, крім січової церкви, існували ще й церкви в
паланках. Монастирі й церкви не тільки задовольняли духовні потреби козаків, а
водночас були осередками освіти й запомоги калікам та недужим. При всіх церквах
Запорожжя працювали школи і шпиталі. Освіту дітям давало біле духовенство; в
січових же церквах та монастирях — ієромонахи з різних місць та Києво-Печерської
лаври.
У січовій школі вчилися не тільки діти (молодики та приймаки), а часом і дорослі
запорожці, серед яких значна частина була добре письменна.
За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на
запорожців був такий великий, що, скажімо, року 1775-го, під час нападу на Січ
війська генерала Текелія, священик умовив козаків не проливати кров і скоритися
волі цариці.

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ (1590-1649 роки)

УТИСКИ КОЗАЧЧИНИ
Перша доба козацького життя — часи, коли воно виникло та набувало сили —
закінчилася смертю короля Стефана Баторія Той король хоч і завдавав козакам
кривд і намагався тримати їх у своїх руках, а проте визнавав козацтво потрібним
для оборони України й Польщі від татар і не тільки не мав на думці його
знищувати, а навіть наблизив права козаків до прав шляхетства Наступник Стефана
Баторія — король Жигмонт III, що став королем року 1587-го, був зовсім інших
поглядів на козацтво й невдовзі виступив його запеклим ворогом
Козацькі морські походи 1584 — 1589 років так роздратували турецького султана,
що у Стамбулі великий візир гримав на польського посланця, наче на наймита,
страхаючи, що кине на Польщу величезне військо і всіх поляків поверне на
бусурманів Почувши такі погрози, король Жигмонт III занепокоївся й року 1590-го
скликав сейм, щоб порадитися із шляхтою що робити Польські пани дуже ремствували
на сваволю козаків Запорозька воля була їм найгіршою болячкою, бо баламутила
їхніх українських підданців, нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж
вільними, як козаки Під час сейму шляхта вимагала від короля, щоб козацтво
зрештою винищити Король і сам був не від того, та тільки коли постало питання,
як же оборонятися од турецького війська, що все-таки посуне на Польщу, то всі
згодилися на тому, щоб Запорозьке Військо лишалося й надалі, але приборкати його
так, щоб воно не жило своєю волею, а тільки справляло королівську службу
Постанови сейму зводилися до того, щоб коронний гетьман ішов із військом на
Запорожжя й упорядкував по-новому Військо Запорозьке, а саме всіх свавільників
із Січі вигнати, а над слухняними поставити ротмістрів та сотників із польської
шляхти, всіх козаків завести в реєстр із тим, щоб їх було не більше як 6000, і
щоб вони присягнули на вірність польській короні, щоб без відома коронного
гетьмана нікого на Січі не брали, призначити двох комісарів, які б стежили за
січовим життям, і, кого спіймають на сваволі, щоб передавали до суду, заборонити
по всій Україні продавати селянам порох, олово та зброю, наказати урядникам і
війтам нікого не пускати на Запорожжя, а тих, хто дозволятиме, карати на смерть,
нарешті, заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переступати межі
сусідніх держав як суходолом, так і водою.
Такі постанови сейму зовсім не стосувалися запорозького життя та військових
звичаїв, бо вони забороняли: запорожцям обирати свою старшину вільними голосами,
мати необмежену владу військовій раді та записувати до Січі всякого, хто
постукав у двері куреня. Могло статись одне з двох: або мало скасуватися Військо
Запорозьке, або нові порядки мусили залишитися тільки на папері. Так і вийшло.
Зачувши про постанови сейму, запорожці зібралися на раду і з великим обуренням
ухвалили зустріти польське військо й коронного гетьмана зі зброєю в руках. Тієї
ухвали було досить, щоб Польща залишила Січ у спокої. Але король відплатив
запорожцям тим, що коли минула турецька небезпека, то замість 6000 козаків було
заведено до реєстру тільки одну тисячу, та й то не запорожців, а городових
козаків.
За постановами сейму здійснювалися утиски лише тих городовиків, які не увійшли в
реєстр, та ще українських селян, що хотіли тікати від панів або на Запорожжя,
або за Дніпро — на схід, де були вільні землі. Чутки про це досягли й Січі, й на
першій же військовій раді пролунали голоси, що треба Запорозькому Війську
заступитися за українське селянство й покарати панів за їхні утиски. Проте
січова старшина й більшість запорозького товариства вважали за неможливе зі
зброєю нападати на військо свого ж короля, та ще й тоді, коли воно не зачіпало
Запорожжя. Тому козацька рада не ухвалила походу Війська Запорозького на Польщу.

 
Наші Друзі: Новини Львова