Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185865
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб не
виказати себе; надвечір же вони наближалися до галер із заходу, щоб проти сонця
їх не могли розгледіти турки, і вже поночі підходили чайками до бортів галер,
обступали їх з усіх боків, зачіпали гаками за чердаки й, доки одні козаки
стріляли в турків із рушниць, інші видряпувалися по линвах та веслами вгору,
стинали турків, розбивали кайдани невольникам, що сиділи біля гребок, переносили
з галер на чайки скарби, а потім галери палили або топили в морі, прорубуючи їм
днища.
Зате коли на морі здіймалася хуртовина — наставала велика біда: хвилі розкидали
козацькі чайки в усі боки, мов тріски, і хоч не могли їх потопити, та заливали
водою, перекидалися через них і змивали людей у море. Іноді море прибивало
запорозькі чайки до турецьких берегів і кидало їх на скелі. Небагато січовиків
рятувалося в негоду, та й ті потрапляли в неволю. Не раз бувало, що з походу
верталася додому лише половина козаків, а часом нікому було й звістку подати з
моря про те, що все славне товариство, скільки його вирушило із Січі, загинуло в
морській безодні. Ну, зате коли похід складався щасливо, то козаки привозили на
чайках величезну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одягом та зброєю.

ПОБРАТИМСТВО
Запорожців не лякала небезпека морських походів, бо вони прагнули визволити з
неволі своїх ближніх: у всякого ж запорожця був за морем у неволі або брат, або
батько, або сестра, або мила-наречена, або щирий товариш-побратим, і кожен
добрий козак-запорожець охоче нехтував небезпекою і навіть оддавав своє життя за
волю родичів і побратимів.
Побратимство в запорожців перебувало у великій шані. Народні оповідання зберегли
нам багато випадків про те, коли козак, одшукавши свого побратима в неволі й не
маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам на каторгу з тим, аби турок
випустив його побратима на волю. Кожен господар на це згоджувався, бо йому
корисніше було мати свіжого, дужого чоловіка замість кволого, знесиленого
невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши
кілька років на Січі, знову вертався в неволю, щоб заступити на каторзі свого
вірного товариша.
На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі в них усе було
спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. В походах
побратими, бувало, не з'їдять один без одного шматка хліба; в боях же вони
билися поруч і рятували один одного від смерті або захищали своїм тілом.
Побратимство надавало запорожцям великої сили. Воно було однією з таємних причин
їхньої непереможності й того, що ворог рідко захоплював січовика в бранці. Коли
траплялося, що когось із побратимів хтось кривдив чи ображав, то другий зараз же
заступався за нього; якщо ж побратима зрадливо вбивали, то його названий брат,
лишившись живим, ставав за нього месником.

СІЧОВЕ ЖИТТЯ
Повернувшись із походу, запорожці ділили здобич; одібравши кожен свою частину,
вони починали гуляти. Козаки наче квапилися розтринькати все те, що їм припало;
ніби навмисне виставляли всім на очі своє нехтування грішми та всяким добром.
Ще із середини XVI століття за січовими окопами були шинки, в яких жиди
торгували горілкою, а крамарі не тільки продавали запорожцям те, що потрібне для
простого козацького життя, а ще й скуповували від них добуту на війні здобич. У
перші дні після походу на січовому базарі невгаваючи грали музики, горілка
виставлялася повними кухвами, і козаки вибивали гопака так, що курява
підіймалася вище куренів. Гульня тривала кілька днів із ранку до пізньої ночі,
доки стомлені запорожці не валилися на землю й засинали, хто де впав.
Наскільки козаки нехтували всяким добром, можна пересвідчитися з народної пісні:

Гуляв козак-нетяга сім год,
ще й чотири
Та прогуляв з-під себе
три коня воронії;
І як на дев'ятий год навертає,
А козак-нетяга до города,
до Черкас прибуває;
І що на козаку-нетязі три сермязі:
Опончина рогозовая, поясина хмельовая,
Сап'янці — видно п'яти й пальці,
Шапка-бирка — зверху дірка,
Хутро голе, околиці бігмає,
Вона дощем покрита,
Травою пошита,
А вітром на славу козацьку підбита:
Куди віє, туди й повіває,
Молодого козака та й прохолоджає.
Коли гультяї пропивали своє добро, січове життя починало наближатися до
звичайного — буденного. Військовий осаул або й сам кошовий виходили на майдан і
вмовляли п'яні гурти облишити гульню та йти до куренів обідати або там вечеряти.
За спокійного часу на Січі пили мало, й січове життя складалося по-іншому.
Всі запорожці вставали завжди до схід сонця й прямували на річку вмиватися або
купатися. Це робили не тільки влітку, а й восени, а дехто — і цілу зиму. Коли
знову сходилися до куренів, то кухарі ставили на столи вагани, повні гарячої
соломахи (житнє борошно, зварене з водою і засмажене олією), і запорожці,
помолившись богу, сідали за столи та, діставши з-за халяви чобота або з-за пояса
ложку, снідали.
Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав собі одяг або правив взуття,
а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку, а вона в нього була єдина — випере її в
річці, обсушить на сонці та й зодягає знову. Інші козаки поралися біля своєї
зброї або лагодили військові човни. А чимало запорожців, побравши з табуна своїх
коней, виїздили за січові окопи на герць. Найбільше тут старалася запорозька
молодь. Юнаки виробляли на конях усілякі витівки: розігнавши коня, ставали
ногами на кульбаку; підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з рушниці;
перестрибували кіньми рівчаки й тини; вибігали верхом на крутобокі могили тощо,
а далі кидалися один з одним рубатися шаблями “до першої крові”.
Дивитися герці виходили із Січі мало не всі вільні од праці козаки, і як тільки
забачать, було, що в одного з тих, що билися на герці, кров, то зараз же тих
бійців розводили, щоб часом у запалі вони не завдали один одному важких
поранень.
Тут же, за січовими окопами, часто точилася поміж запорожцями боротьба, а інколи
виникали й кулачки — курінь на курінь.
Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Після татарського наскоку на Україну
в селах і в містах лишалися тисячі посиротілих дітей. Виганяючи ворога з рідного
краю, козаки, жалуючи бідолах, брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали
в науку до курінних кабиць. Допомагаючи кухарям, діти-приймаки за кілька літ
навчалися запорозьких звичаїв, переслуховували від захожих кобзарів усі думи й
пісні та ставали свідомими синами України та Війська Запорозького. Коли такому
хлопцеві минало років 12 — 14, той запорожець, що привіз його з України, брав
свого вихованця джурою — чистити названому батькові зброю, поратися біля коня,
їздити разом із ним у походи, підносити під час бою баклагу з водою тощо.
Перебуваючи в степах і на морі, серед страшної небезпеки, джури часто ставали
батькам у великій пригоді, а сягнувши парубочих літ, самі переходили в
запорозькі козаки.
На січових герцях і джури вибігали за окопи і, дивлячись на козаків, починали й
собі борюкатися та виробляти всілякі штуки, набуваючи хисту й завзяття.
Так тривало на Січі до обіду; о півдні на січовій башті стріляли з гармати, і
все товариство мерщій квапилося до куренів; а там уже на столах парували вагани
з тетерею, яку варили із пшона або житнього борошна із квасом. На обіді
курінному отаманові завжди було місце кінець столу, на покуті — під образами, і
коли всі козаки збиралися і ставали в коло, отаман вголос читав їм “Отче наш”, і
тільки після того всі вмощалися на ослонах до столу.
Військова старшина: кошовий отаман, суддя, писар і осавул — обідали й спали в
тих же куренях, у яких були приписані товаришами, й сідали за столом поруч із
курінним отаманом. Тільки вже за часів Нової Січі, в XVIII столітті, запорозька
старшина почала будувати собі окремі хати біля паланки.
 
Наші Друзі: Новини Львова