Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185844
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Ведмедівський
Платнирівський
Джерелівський
Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що попервах козаки жили в
куренях; вони були довгі, й у них могло вміститися кількасот товариства; їх
укривали очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб узимку не мерзли. Із
часом замість куренів на Січах почали будувати для козаків хати по 12 — 15
сажнів завдовжки, і хоч запорожці селилися в таких житлах ще з початку XVII
століття, але і їх називали звичною для козаків назвою — куренями.

РОЗПОРЯДКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Першого січня кожного року в Січі скликали раду, де брали участь з однаковими
правами всі запорожці, і там кожен курінь обирав собі на цілий рік курінного
отамана й кухаря, а після того всі разом голосували за кошового отамана,
військового суддю, писаря й осавула та ще підстарших: скарбника, пушкаря,
довбиша, хорунжого, бунчужного й інших урядових осіб. Усі вони складали січову
старшину й керували кожен своїми справами; кошовий же отаман розпоряджався
військом і піклувався про те, щоб у Січі було доволі всілякого припасу.
Над січовим товариством кошовий отаман мав необмежену владу й лише на новий рік
мусив давати одвіт за свої вчинки. Проте у зносинах із сусідніми державами та
їхніми урядовцями кошовий не смів нічого вирішувати без згоди всього товариства;
коли ж траплялося, що якийсь кошовий на щось таке зважився, не спитавши волі
ради, то запорожці зараз же били в клепало, сходилися на січовий майдан і всією
громадою судили його за те, що порушив “козацькі звичаї”; якщо той не міг
виправдатися, то скидали такого кошового з посади, а у надзвичайно важливих
випадках то й карали смертю.
Запорозьке Військо було республікою, а кошовий отаман, як на сучасний манір,
президент. Тільки не звичайною республікою вважали Запорозьку Січ, бо кожна
республіка має своє власне господарство, а на Запорожжі воно було січове й
курінне, окремим же козакам заборонялося тримати господарство й майно. Власністю
запорожця були тільки кінь, зброя, одяг і гроші, а згодом уже тільки запорозька
старшина стала заводити свої маєтки.
Про те, чим годувати товариство, дбали курінні отамани. Кошти та всілякі припаси
Військо Запорозьке найчастіше здобувало на своїх вольностях. На тій же
Новорічній раді запорозькі землі розписувалися на 38 папірцях, щоб кожна частина
мала більш-менш однаково земельного й водяного добра. Перед усім товариством
військовий писар скручував ті папірці (ляси чи жеребки) і вкидав їх у шапку, а
потім, добре потрусивши нею, давав курінним отаманам витягати із шапки ті
“ляси”. Якому куреню які вольності випадали, з тих він і мав користуватися цілий
рік.

ГОСПОДАРСТВО СІЧОВЕ Й КУРІННЕ
Напровесні в куренях запорожці знову тягли жеребки, кому з товаришів іти на
вольності, а кому — лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар; а як
тільки річки скресали, відразу ж половина, а коли й більше запорожців виходила
на свої вольності рибалити й полювати. Головною здобиччю на землях були риба та
хутро. Рибу засолювали й, лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба до
наступної весни, решту відвозили продавати на Україну, а на виручені за рибу
гроші купували борошно, пшоно, сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж
торгували на Україні, а звідтіля продавали в Польщу й німецькі землі; гроші ж
так сапо поверталися на курінне господарство.
Січовики мали здобутки здебільшого із військової здобичі. Під час нападів на
татар або морських походів запорожці щоразу приганяли із татарських степів
тисячі коней і худоби; з турецьких же міст привозили коштовні речі, зброю,
шовки, оксамити, золото й срібло. Всякий козак усю здобич, окрім зброї, мав
скласти докупи, і вже на Січі військова рада розподіляла те збіжжя: звичайно, не
менше, як половина її йшла на церкви й монастирі — здебільшого на січову церкву
свїтої Покрови та на Трах-темирівський монастир, а пізніші — на київське
Братство, Межигірський та Самарський запорозький монастирі, і тільки решту
розподіляли тут між товариством, однаково на всіх: і на тих, що були в поході, й
на тих, що ходили на лови або доглядали Січ. Виняток становила лише ручна зброя
— вона не ділилася, а залишалася власністю того, хто її здобув.
Щоб керувати січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирали
скарбникі; курінним же господарством орудували курінний отамін і кухар.

СІЧ ЗАПОРОЗЬКА
Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або
якоїсь його протоки й, лишивши посередині тієї площі майдін, ставили навколо
нього 38 довгих хат (куренів), де б товариство мало притулок під час негоди.
Окрім куренів, у Січі зводши ще такі будівлі: церква на честь святої Покрови;
паланка-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й
чинився суд і розправа; пушкарня — неглибокий, але просторий льох, у якому
тримали гармати, ручіу зброю, кінську упряж, зілля (порох), кулі, сірку, селітру
та інше військове майно; скарбниця — такий же льох для зберігання борошна,
пшона, сала, риби й іншого харчового припасу. Там же в невеликих барильцях
переховували й військові гроші.
За народними переказами, як і стверджують історики, перша церква з'явилася на
Січі тоді, коли вона містилася на майже змитому острові Городищі, напроти
теперішньої слободи Капулівки Катерінославського повіту, нижче устя Чортомлика.
Ту Січ було збудовано десь року 1575-го за часів гетьмана Богданка та короля
польського Стефана Баторія. Прозвали її Базавлуцькою через те, певно, що острів,
на якому вона розташувалася, належав до Лугу Базавлугу. Безумовно, церкви мали й
усі пізніші Січі: Хортицька, Томаківська, Микитинська, Олешківська та
Покровська, хоча іноді й містилися в дуже легкій споруді, від якої до наших днів
не лишилося жодних ознак, як, скажімо, в Олешках, де церква мала стіни та стріху
з очерету. Запорожці завжди були дуже набожні люди й ніколи не шкодували грошей
на храм, як військових, так і своїх, власних, і в пізніших Січах —
Чортомлицькій, яка містилася на березі напроти Базавлуцької, та в Новій Січі над
річкою Підпільною церкви були навіть багаті.
Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви,
печаті й котлів, або литаврів.
Відкіля взялися у Війська Запорозького клейноди — невідомо, а тільки за часів
Байди-Вишневецького козаки вже мали клейноди од польського короля та царя Івана
Грозного; згодом же Війську Запорозькому дарували клейноди ще й німецький цісар,
кримський хан і турецький султан.
Беручи клейноди від сусідніх державців, запорожці ніколи не вбачали в тому
ознаки підданства; навпаки, це вважалося визнанням незалежності Війська
Запорозького, і не раз бувало так, що, воюючи з поляками, козаки йшли в бій із
клейнодами, що їх подарував польський король.
З певністю невідомо, з яких саме часів у запорожців існувала канцелярія, а
тільки знати, що під час перебування у Базавлуцькій Січі посланця німецького
цісаря Рудольфа II Еріха Лясоти, року 1594-го на Коші вже мали писаря й
канцелярію.
Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили ще засіки
з дубів; у пізніші ж часи — стіни, виплетені з лози й набиті глиною або
викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною.
В окопах лишали двоє воріт: головні — з боку степу та бокові — з базару. Біля
воріт робили здебільшого плетені з лози та закидані глиною башти, на яких
ставили гармати. Базар завжди містився за січовими окопами, там на майдані
(запорожці називали базар — “Гасан Баша”, або скорочено Шамбаш) стояли крамниці
й шинки, і в мирні часи там торгували не тільки люди з України, а й татари,
росіяни, греки, турки, вірмени й жиди.
Униз од базару на річці Підпільній був січовий Ківш (глибока затока), де
приставали до берега під час миру грецькі, турецькі й італійські кораблі з
усяким крамом. З того краму певна частка лишалася в крамницях Гасан Баші;
більшість же розкуповували прямо з кораблів польські та московські торгові люди,
що часто приїздили на Січ по рибу, шкури, мед і вощину.
Військо Запорозьке не поділялось, як тепер, на піхоту, кінноту та флот. Всякий
запорожець, коли мав коня, був вершником, а, позбувшись його, ставав пішим; коли
ж із Січі викликали охочих козаків іти на Чорне море, то й ті, що з кіньми, й
ті, що без коней, ставали матросами й сідали на чайки. Так само ж кожен січовик
 
Наші Друзі: Новини Львова