Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185848
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
розкинулися безмежні степи, деінде помережені високими мовчазними могилами —
домовинами давніх кочівних народів, із кам'яними “бабами” на версі. Там така
висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волів тільки
визирають роги. Коли взимку випадає сніг, то рясна трава не дозволяє йому лягти
на землю і тримає весь час на собі, й худоба та коні, розгортаючи сніг ногами,
можуть пастися в степах цілу зиму.
У запорозьких степах завжди водилось багато звіра й птиці. Перш за все там
косяками гасали дикі коні, яких козаки називали “тарпанами”. Вони трималися тут
довго, навіть у XVIII столітті, і зникли тільки тоді, коли після зруйнування
Запорозької Січі 1775 року ці землі стали чорніти під плугом.
Окрім тарпанів, у степах та лісах жили вовки, лисовини, дикі коти, олені, кози,
бабаки, вепрі, ведмеді, зайці, сайгаки, барсуки, горностаї, хорки, бобри (їх
називали на Запорожжі водяними свинями), куниці й видри (виндихи). Із гадів у
степах плазували величезні полози, жовтобрюхи, гадюки та всіх барв ящірки. Із
птаства у степах і лісах були дрохви, хохітва (стрепети), журавлі, лелеки,
тетерева, куріпки, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці,
соловейки, гайворони, ґави, сороки, чижі, щиглики, жайворонки та інша птиця, а
по річках та у Великому Лузі: лебеді, баби (пелікани), гуси, качки, чаплі,
мартини (морські чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як
злякаєш дичину пострілом, то вона, злетівши в повітря, заступала сонце.
У річках плавала неймовірна кількість риби. На протоках Великого Лугу та в
Самарі й Домоткані риба рухалася такими щільними зграями, що її можна було
виловлювати руками. Тут, а також на Бузі, Берді й Кальміусі, водилися: осетри,
білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань,
рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась і безліч дрібнішої риби. Білуги й
соми сягали до трьох сажнів завдовжки, та й інша риба була втричі-вп'ятеро
більша за теперішню. Раки в Самоткані, Домоткані, Самарі, Сурі й по плесах
степових річок так само, як і в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лікоть,
до того ж, їх була сила-силенна.
Запорожці мали з чого прожити на своїх вольностях, і вони немарне зі зброєю
обстоювали недоторканість своїх володінь із XV аж до кінця XVIII століття.
Найбільше давав для Січі риби й дичини Великий Луг, і козаки так оспівували
його:
Ой Січ — мати, ой Січ — мати,
А Великий Луг — батько;
Гей, що в Лузі заробити,
Те у Січі пропити!

ШЛЯХИ НА ЗАПОРОЖЖІ
Через запорозькі землі пролягали шляхи на південь до Чорного моря, до Криму й
Царгороду, а на північ — на Україну й Московщину.
Найголовнішим шляхом тут був Дніпро, яким ще за часів Олега та Святослава руси
ходили на Чорне море та до Греції. Пізніше, за часів запорожців, Дніпром щороку
плавали козаки з України на Січ, а звідтіля далі — на Чорне море, до турецьких і
татарських міст. Дніпро завжди вважався осередком запорозького життя, до нього
повсякчас тулилася й Січ. У народних піснях Дніпро називається річкою славною,
або Славутою; запорожці ж величали його ще батьком або братом:
Дніпре, брате, чим ти славен?
Чим ти славен, чим ти красен?
Чи своєю довжиною, чи своєю глибиною,
Чи своєю бистриною, чи своєю шириною?
Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками?
А чи темними лісами, чи зеленими лугами?
— Ой, я славен козаками, молодими бурлаками!..
Опріч козаків, Дніпром плавали через Запорожжя до Криму посланці польських
королів та московських царів, бо ця велика річка сягала своїми верхів'ями та
притоками земель кількох держав.
“Ой ти, Дніпре, ой ти, батьку,
Кажи мені всю правдоньку:
А де броди глибокії,
А де броди міленькії?”
— А де кручі високії,
То там броди глибокії,
А де кручі низенькії —
То там броди міленькії...
З устя Дніпра до вершини
Сімсот річок, ще й чотири.
Та всі вони в Дніпр упали,
Дніпру правди не сказали.
Одна річка — Кайнарочка,
Збоку вона в Дніпр упала,
Дніпру правду розказала:
— Жаліється лиман морю,
Що Дніпр бере свою волю,
Свої гирла прочищає,
Його тоні засипає.
Плавали б Дніпром і великі судна — кораблі, коли б на цій річці не було порогів.
Так звуться ті місця, де із дна на поверхню води випинаються від берега до
берега скелі й каміння, іноді у кілька лав. Запорожці налічували порогів менше,
ніж їх нараховують нині, а саме — дев'ять:
Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситецький, Вовниги,
Будилівський, Лишній та Вільний. Окрім порогів, на Дніпрі були ще й забори —
такі ж самі лави скель, тільки не через усю річку. Їх (шість) називали так:
Волошинова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива й Таволжанська.
Першим порогом Дніпро спадає трохи нижче від устя Самари, якраз напроти Кодака,
а останнім, Вільним, на кілька верст вище Кічкаса й острова Хортиці. Між цими
порогами біля 60 верст, і саме тут зустрічалися перешкоди для плавання. Майже
посередині порожнистої частини Дніпра розлігся поріг Ненаситець, або Дід. Із
західного берега до східного, мов дванадцять разків намиста на шиї в дівчини,
перетинає течію дванадцять скель, і через них перепадає дванадцятьма лавами
стрімка вода. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човні доброго, досвідченого
стерняра; а проте проїхати можливо, бо посередині між скелями існує так званий
козацький хід, і хоч він вихиляється то в один, то в другий бік, але вмілий
стерняр може провести через поріг не лише човен, а й пліт, і навіть барку.
Тільки покропить Дід людей піною, налякає трохи та й пустить далі...
Найбільший водоспад на Ненаситці збився під правий берег, ближче до скелі
Монастирки, і те місце порога запорожці називали “пеклом”.
Куди важче було козакам підійматися супроти води. На кожному порозі їм
доводилося перетягати човни линвами попід берегом, а на деяких прямо брати човни
на плечі й переносити їх до тихої води.
З інших річок, що були шляхами, запорожці користувалися тільки Самарою, Вовчою і
Кальміусом. Що ж до Бугу, Інгулу й Інгульця, то їх скрізь заповнювали пороги, й
через те вони не годилися для вільного пересування.
Два одвічні великі шляхи простягалися через запорозькі землі суходолом. Під
шляхом не слід розуміти сучасну дорогу з курявою та коліями. Таких, як тепер,
шляхів у давні часи на Запорожжі не існувало. Всі степи однаково вкривала
висока, рясна трава, а ходили і їздили люди навпростець; шляхами ж називали ті
степові кряжі й долини, які були найрівніші й найменше доводилося переїздити
річок та сторчових балок і байраків. Бувалі люди розпізнавали ті шляхи по
степових могилах, а вночі — по зірках.
Перший із них — Чорний шлях — ішов од татарських перевозів через Дніпро, що були
вище Хортиці в Кічкасі та біля Таволжанського острова, й цей шлях простягався
межею річок так, що Сура лишалася праворуч, а Томаківка, Солона, Базавлук і
Саксагань — ліворуч. Діставшись верхів'я Інгульця та Чорного лісу, Чорний шлях
повертав на річку Синюху, а, пересягши її бродом біля Торговиці, лишав Умань із
правої руки й простував далі межиріччям так, що річки, які впадали в Дніпро,
були справа, а ті, що впадали до Бугу, — зліва. Дійшовши так до Пиляви, шлях
повертав на захід, на Вишневець, а далі — на Львів і Варшаву. Від цього Чорного
шл'яху в межах України відгалуджувалося чимало доріг на схід до Дніпра та на
захід до Бугу.
Чорним шляхом татари найбільше наскакували на Україну, Білу Русь та Польщу, й
 
Наші Друзі: Новини Львова