Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185023
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
збудовано, й сюди, у Кодак, прибув запеклий ворог козацької волі, коронний
гетьман Польші Конецьпольський із шляхтою й військом і справив у новій фортеці
бучний банкет, а тоді прикликав до себе старшину підлеглих йому реєстрових
козаків і повіз її, разом із своїми панами, оглядати замчище, глузливо
вихваляючись прямо у вічі козакам, що тепер, мовляв, запорозькій сваволі настав
край.
І справді француз Боплан доклав тут неабиякого досвіду, щоб перетворити Кодак на
незбориму фортецю: глибокі, мов провалля, були навкруг Кодака рови; наче добрі
скирти височіли за тими рівчаками вали, а на тих валах ще стояла висока, з
дубини, засіка з вікнами й бійницями для гармат і рушниць. Брама на Кодаку була
одна, і та дуже міцна, залізом кута, а обабіч неї — дві башти, збиті з дубових
кряжів. Зі сходу та півдня фортецю захищали кручі Дніпра, з півночі — глибокий
байрак, із заходу лежав рівний степ, що в ньому можна було здалеку побачити
ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рови, найвищі вали й на її стінах
стояло найбільше гармат.
Йдучи за Конецьпольським, козацька старшина похмуро позирала на непохитну
будівлю та на великі гармати, згадуючи славні часи Самійла Кішки та
Сагайдачного, за яких поляки не наважилися б зводити фортецю на козацькій землі,
— запорожцям на безголів'я. Тільки один сотник Богдан Хмельницький, оглядаючи
замок, не засмутився з похвальби коронного гетьмана, а навіть засміявся.
— Ти чого смієшся? — здивовано і гнівно спитав Ко-нецьпольський.
— Та тому, ясновельможний гетьмане, — відповів Хмельницький, — що, як на мене,
все, те, що людина може збудувати, вона ж може й зруйнувати...
Конецьпольський зрозумів, що Богдан глузує з його похвальби і, розлютований,
хотів покарати за те козацького сотника й, тільки зваживши на заступництво
Боплана, хутко вгамувався.
Незабаром після того бенкету в Кодаку зашуміла-захвилювалася Січ Запорозька...
То повернулося додому військо на чолі із Сулимою, і він узявся здійснювати своє
давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на Польщу.
— Неправда панує на Україні! — казав на раді кошовий. — Реєстр козаків дедалі
зменшується, та й решту пани собі за гайдуків мають, примушують їх допомагати
наших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, вони не визнають за козаків і
тільки-но хто піде із Січі на Україну, вони того відразу собі в підданці пишуть.
Церкви православні на уніатські повертають і до унії людей наших утисками
схиляють. Та мало полякам і цієї неправди, так вони ще намислили винищити нас,
запорозьких козаків, і для того спорудили на землі нашій одвічній, над Кодацьким
порогом, велике замчище, і як тільки пливуть Дніпром до нас люди з України, вони
перепиняють їх і калічать, а часом пострілами з гармат топлять човни. Чи не пора
нам, пани брати, нагадати шляхті, що козаки вміють не тільки обороняти її, а й
за права свої і за честь свою стати?
Січовий майдан загомонів, завирував. Той гомін, мов грім, перекочувався од краю
й до краю, доки не вилився у голосні вигуки:
— Веди нас, батьку! Покажемо ляхам, що й ми маємо шаблі. Відплатимо за всі їхні
кривди!
— Хай буде гетьманом Сулима, як був Сагайдачний! Незабаром вся рада воднодуш
закричала:
— Гетьманом, гетьманом Сулиму! Ті голоси розляглися над Дніпром і навіть
одбилися луною в зелених плавнях:
— Гетьманом Сулиму!
Кошовий попервах одмовлявся, а потім поклонився товариству, подякував за довіру
й того ж дня оповістив похід на Україну.
За два тижні Запорозьке Військо з новообраним гетьманом рушило до Кодака. Бурляй
із тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того
місця, де річка Сура впадає в Дніпро. Там обидва загони з'єдналися, й Сулима,
залишивши козаків у діброві, сам із курінними отаманами пішов оглянути Кодак. З
Гострої Могили добре було видно башти й вали Кодацького замчища, і козаки
зрозуміли, що зі степу не можливо наблизитися до фортеці непомітно, треба тільки
підступати з одного боку — глибоким байраком, а з другого — попід Дніпровими
скелями.
Як тільки смеркло, Сулима з курінними обійшов байраком та скелями навколо
Кодака, оглянув усі видолинки й пагорби, щоб товариші знали, як підходити вночі
до окопів і домовився з отаманами, де якому куреню бути під час наступу.
Повернувшись уранці до війська, Сулима загадав козакам робити драбини та рубати
чагарники й гілки з дерев, щоб їх міцно зв'язати; надвечір, коли кожен мав за
плечима в'язанку хмизу, а на півсотні козаків була змайстрована драбина, все
військо рушило до ворожої фортеці.
У Кодаку тоді стояв полк під командою француза, полковника Маріона. Жовніри там
нудилися, не любили полковника-чужинця і ремствували на Конецьпольського, що
поставив їх серед безлюдних степів.
На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер віяв з-за Дніпра,
завиваючи голодним звірем поміж надбережних скель. Глибоко під горою, розбиваючи
собі груди об гострі камені, старий Дніпро гучно стогнав і ревів спересердя на
кинуту впоперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порогу козакам
нечутно обступити ворожу фортецю.
Польське військо вже спало. Заснув і полковник-чужинець, нічого не відаючи про
напад Сулими, й тільки варта, що чатувала на баштах, перегукувалася між собою,
щоб легше змагатися з дрімотою.
За темрявою ночі та через гуркіт порогу, вартові не встежили й не почули, як
запорожці з усіх боків облягли Кодак і вже підступили під самі окопи.
Без галасу, тихо, то видряпуючись на скелі, то припадаючи до землі, наблизилися
запорожці до окопів з боку Дніпра та байраку; з поля ж у Сулими стояли лише
віддалені три сотні вершників, щоб переймати втікачів.
Чують поляки, що за окопами стали погукувати сичі та й здивувалися, звідкіля їх
така сила взялася, а того й не відають, що то не сичі, а заклик од Сулими, щоб
розпочинати наступ, і той заклик передавали від куреня до куреня, навкруг
окопів.
Умить за тим кличем у рівчаки полетіли в'язанки хмизу, і кожен курінь став
гатити собі греблю, щоб нею дістатися до валу. Тільки тепер зрозуміла варта, що
за окопами коїться щось непевне, а що саме, того за темрявою не бачили й доки
пролунав із замку перший постріл, козаки бурхливими потоками посунули на шанці.
Тут уже їм нічого було чаїтися, і вони бучею збилися навкруги Кодака. Дехто з
козаків стріляв у вартових, інші підставляли до мурів драбини, щоб перелазити
через засіки, треті рубали дубові перепони, а то й намагалися подекуди підпалити
їх, кидаючи у вогонь хмиз.
Зчинився галас і всередині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися жовніри,
але доки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й озброїлися, то козаки вже
поробили собі перелази, порубавши засіки.
Маріонові не вдалося зібрати свій полк, і він похапцем посилав на окопи гурти
жовнірів із тих, хто хутчій схопив зброю... Та це не допомогло, бо Сулима з
двома куренями вже вдерся до фортеці з північного боку, а з півдня наступали
запорожці на чолі з Бурляєм. Спалахнув смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм
нема порятунку, й билися завзято, але перед ними не поступалися й козаки.
Невдовзі в Кодаку запалали засіки й будинки, полум'я охопило башти на стінах, і
велика пожежа осяяла криваву битву братніх народів, що не могли знайти спільної
мови й жити у згоді.
Високо, до самісіньких хмар, сягало те вогнище. Видно було його й у Самарі за
густими лісами й просторими степами, понад Сурою та Базавлуком і навіть з
далекої Хортиці; у хвилях же Кодацького порогу воно відбивалося то щирим
золотом, то червоною кров'ю. Пожежа налякала птаство в гаях, і завили в байраках
вовки-сіроманці... А брати різалися вперто... завзяте...
Гинули один за одним польські хорунжі, осавули й інша військова старшина.
Щохвилини меншало жовнірів, козаки все прибували й прибували... Нарешті поляки
затямили, що їхні намагання марні — й попросили милосердя.
Коли грім бойовища став ущухати, до Сулими підвели полковника Маріона.
— Гетьмане! — спитали козаки. — Що чинити з цим бранцем?
Сулима глянув на чужинця суворо:
— Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромігся?...
Розстріляти!
Гетьман махнув рукою, й нещасного француза повели на страту.
— А тепер, пани брати, — сказав небавом Сулима козакам, — руйнуйте й паліть у
замку все дощенту, щоб біля наших рідних порогів і згадки не зосталося про
 
Наші Друзі: Новини Львова