Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185032
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сулима зрозумів, що військо тут для того, щоб запорожці не могли розігнати
грабарів, і він сказав Бурляєві:
— Хай вражі ляхи будують, доки їхня сила... Та не буду я козаком, коли не
зруйную всю ту будівлю!
Запорозький кошовий знав, що руйнувати Кодак можна лише тоді, як піти війною
проти Польші; адже вона ніколи не змириться, а щоб здолати таке військо, яке
мали поляки в ті часи, треба зібратися із силою, роздобути грошей на коней і
зброю та харчі для козаків. От і надумав кошовий, перш ніж виступати, рушити
морем на розкішне турецьке місто Азов і захопити в ньому срібло й золото та інші
скарби.
Тоді й скликав Сулима запорожців на раду:
— А що, панове товариство, славне Військо Запорозьке! — сказав він, — Чи нема
серед вас тих, що вже поодле-жували боки по курінях? Як є, то виходьте, підемо
разом погуляти на Чорне море та запалимо люльку аж в Азові турецькому!
Козацтво радісно відгукнулося на той заклик:
— А чого нам справді нидіти в Січі та товариський хліб дурно переводити. Веди
нас, батьку... Чи не допоможе нам милосердний бодай трохи нещасних невільників
на рідну Україну, до своїх дітонок дрібненьких повернути!
Застукотіли у Великому Лузі сокири, й запорожці стали лагодити та конопатити
свої чайки. Весь берег Дніпра біля Січі скидався на величезний мурашник, а від
розігрітого дьогтю та конопатки понад річкою слався пахучий сивий дим.
Минуло лише два тижні, та вже були готові до морського походу з півсотні добрих
чайок. Передав Сулима Січ наказному отаманові й рано-вранці, забравши із собою
дві з половиною тисячі добірного товариства, зійшов на палубу найбільшої чайки,
щоб оглянути все військо.
Велична й могутня постать у запорозького ватажка. Засмагле на сонці обличчя з
великими, іскристими очима та пишними бровами випромінювало завзяття; довгі вуса
й трохи посивілий оселедець прикрашали його лице знаками досвіду і спокою, а
срібна булава, зблиснувши в дужій руці, мовби нагадала вам, якою владою
наділений запорозький кошовий отаман.
Впевнившись, що все гаразд, Сулима скинув шапку й перехрестився на схід сонця...
А там, за Дніпром, саме вставало світило і його рожеве сяйво вигравало на
рівній, мов скло, пелені води, звеселяючи розлогі, вкриті зеленими плавнями,
береги широкої річки.
Перехрестився отаман, і всі козаки, слідом за ним, поскидали шапки та
хрестилися, посилаючи рідній Україні своє останнє вітання...
Зодягнувши шапку, махнув кошовий булавою, і вмить сотні весел, вдаривши в
прозору хвилю, заблищали срібною сльозою, а сяйнисте Дніпрове плесо скаламутили
здійняті у воді вири.
Козацькі чайки випливли від Січі й біля Микитиного Рогу розбіглися аж до
плавнів, забарвивши весь Дніпро червоними жупанами.
Цілий день пливли козаки попід зеленими верховіттями, втішаючись красою річки.
Обабіч чайок, на берегах, верби та явори купали у воді своє гнучке гілля; у
протоках хиталися на вітрі та шелестіли очерети; на озерах ячали зграї лебедів
та ґелґотали дикі гуси; в густих плавнях щебетливе птаство заходилося піснями:
буркотіли горлиці, кували віщі зозулі; незграбні білі баби, обсівши всі Дніпрові
коси, припорошили, мов снігом, жовтий пісок своїм пір'ям. Дивляться запорожці на
Великий Ayr — не надивляться, слухають — не наслухаються...
Наступного дня козаки вже сягнули татарських берегів, а на третій, під вечір,
звернув отаман свого байдака в протоку, рясно порослу очеретом, і зібрав там
докупи всі чайки.
— Оце прибули ми, пани брати, до Тавані-острова, що на ньому стоїть бусурманське
місто Аслан. Тут кляті турки перетяли Дніпро залізними ланцюгами, щоб не пускати
нас у Чорне море та не дати нам своїх братів із неволі забрати. Тільки ви, діти
мої, славне лицарство запорозьке, на те не зважайте, а високі верби, явори
сокирами рубайте, в тороки, аж у три ряди, в'яжіте та на воду пускайте!
Дружно взялися козаки за роботу, а коли вже смерклося, рушили знову Дніпром і
наблизилися до Тавані. Зачекавши вище міста Аслана, у затінку верб, доки зайде
місяць, запорожці пустили свої тороки за водою і невдовзі почули, як забряжчали,
обірвавшись і поринаючи на дно, залізні ланцюги.
Зачули й турки той брязкіт і ну з Аслана-міста, з гармат палити в тороки,
гадаючи, що то козацькі чайки, а козаки тим часом любісінько сиділи у своїх
легких човнах вище Аслана-міста, люльки курили та з бусурманів глузували,
чекаючи, доки їм обридне стріляти.
Нарешті в Аслані все занишкло, й над Дніпром перестали гучно вибухати ядра.
Думаючи, що всі козаки вже на дні річки, турки пішли спати. Нічна темрява густо
сповила Дніпро, лише зірки веселим колом заглядали з неба у воду й вигравали на
хвилях своїм срібним промінням.
— Рушаймо!.. — тихо мовив Сулима. І нечутно, мов загадкові примари, ковзнули
козацькі чайки річкою вниз, до Великого лиману.
За два дні козаки проминули Прогної й, наблизившись надвечір до Очакова,
побачили біля міста шість турецьких галер. Усім дуже кортіло дати бій, але
кошовий не згодився, щоб не виказати себе, і коли місяць сховався у хвилях
лиману, вся зграя запорозьких чайок нечутно обійшла турецькі галери й очаківські
башти. Доки стало світати, козаки вже були далеко в морі.
З моря вставала рожева зоря, забарвлюючи його безмежні простори привабливими
кольорами, немов простеляючи перед козацькими човнами червоний, гаптований
сріблом, килим. Невзабарі золоте сонце, не виткнувшись ще з моря, кинуло свій
промінь під небо на білі хмарки і залляло їх рожевою фарбою із золотавими
розводами. Весело глянули ті хмарки, наче в люстро, в блакитне плесо... І хто
міг тепер здогадатися: де море, а де небо... Нарешті з пелени води викотилося й
сонечко й заблищало на вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом із сонцем
прокинулось і море. З півночі дмухнув вітерець і, напнувши на чайках вітрила,
погнав їх чимдуж туди, куди їх скеровували керманичі — на схід сонця... Хвиля
наростала... Проте козаки її не боялися. Хіба їм вперше виходити в море — вони
запалили люльки та затягли своїх пісень про Сагайдачного чи про Самійла Кішку.
Байдак Сулими плив посередині, а на ньому було нап'яте з прапорів гасло: щоб
козацькі чайки трималися купи, щоб ніхто далеко не відпливав од гурту, бо під
час походів не раз траплялося лихо: розбурхане море порозкидає човни так, що
ніхто їх уже й не збере... От і горнуться козаки до отаманського байдака, мов
діти до матері...
Отож, пливуть запорожці й день, і два, а то й тиждень... Тільки небо блакитне
бачать та безкрає море, що на обрії поєдналося з видноколом. Геть далеко водою
поминув отаман кримські міста Козлов та Ахтіяр, що бусурмани не знали, куди
прямують козаки. Тільки за тиждень, ген-ген на півночі, перед запорожцями
постали в блакиті неба гори Криму — Бабуган і Чатирдаг.
Ще за два дні по тому козаки пропливли повз Кафу, яку сімнадцять років назад
дощенту зруйнував славний гетьман Сагайдачний.
Надвечір того ж дня Сулима побачив, що з моря, назустріч чайкам, виринають
вітрила турецької галери. Щоб не видати себе, кошовий поставив чайки так, що
вони сховалися в сяйві призахідного сонця.
Галера посувалася поволі, розмірене, принаджуючи до себе козаків. Нарешті сонце
пірнуло у хвилі, й над морем почала осідати темрява.
— Ану, діти!.. — гукнув отаман, — прямуйте-но просто на галеру... А що робити
далі — ви й самі знаєте...
Ледь чутно хлюпотить вода поперед великої турецької галери. В три ряди сидять на
ній, за довгими веслами, невільники, прикуті до лав ланцюгами, а поміж них турки
походжають та б'ють нещасних терниною і червоною таволгою. Стогнуть невільники з
тяжкої муки й тужать, згадуючи свою рідну Україну... Не бути вже їм на волі й не
бачити ні своїх осель, ні жінок любих, ні діточок дрібненьких...
Аж ось козацькі чайки оточують галеру тісним колом, а запорожці спрямовують на
вартових мушкети й залізними гаками зачіпають галеру за чердак. Гримнуло відразу
кілька сот пострілів, і турки попадали додолу. На галері зчинився галас, і
перелякана варта кинулась на чердак, але й козаки вже були там і зіткнулися з
ворогами в кривавому двобої. Пальба, зойки, брязкіт зброї й вигуки одчаю — все
збилося в скаженому гармидері... А невільники, зачувши стрілянину й несамовитий
гомін січі, вже здогадалися, що то сталося (про те вони тільки уві сні мріяли):
до них прийшла жадана воля. Прокинулися тоді їхні замордовані душі й мерщій
давай розбивати та рвати на собі кайдани.
Небагато минуло часу, а вже й нема кого козакам на галері рубати.
— Розбивайте невільникам кайдани, — гукнув Сулима, — роздайте їм турецьку зброю
 
Наші Друзі: Новини Львова