Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185029
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
просити допомоги в битві з москалями... що на Січі лишилися тільки старі діди та
каліки.
Довідавшись про все це, я зрозумів, чому запорожці такі сумні й чому вони
безнадійно дивляться один на одного.
Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий і владний голос одного із сивих
богатирів:
— А годі, панове товариство, славне Військо Запорозьке, журитися! Тоді б ми мали
тужити, коли б свою честь і славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися
в розпач, бо, здається, ніхто з нас не думає впускати ворога до Січі, доки живий
хоча б один із запорожців. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?
— Життя нам не шкода! — відгукнулися голоси. — Змолоду не жаліли його, а тепер
нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страхає нас, а те, що
доведеться зі своєю вірою битися! Та й мало нашої сили, всі ми старі — де вже
той хист молодецький! Не врятуємо Січі! Згине вона, матір наша, а з нею і
Військо Запорозьке та слава його!
— Військо не загине, бо воно з Костем. І слава не поляже. З того, що ми вмремо
на цих окопах навіть здійметься вгору та більше розійдеться по світах!
Я придивився до козака, який виголошував ці сміливі й чесні слова і вгадав, що
бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Січі.
— Немає з нами нашого славного батька Сірка, що тридцять років водив нас на
ворогів! — сумно перемовлялися з-поміж себе козаки. — Коли б із нами був Сірко,
не спіткала б нас недоля!
— Ходімо, брати, на його могилу! — сказав Богуш. — Помолимося там милосердному
богові й будемо благати поради в батька Сірка.
По сій мові мало не все товариство рушило із Січі до надгробка славного
кошового, а разом із ним пішов і я.
Я бачив, як упали старі діди навколішки біля могили, голосно співаючи псалом, і
той спів щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга...
— Батьку наш, незабутній, — почав після молитви Богуш. — Почуй нас, нікчемних
дітей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Ті самісінькі московці, яким стільки
ми служили, чиї землі три століття від бусурманів боронили й чиїх дітей із
тяжкої неволі турецької і татарської визволяли, тепер ідуть сюди з великим
військом, щоб зруйнувати матір — Січ нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них
наша віра, чи віддати ворогові свої скарби, чи подарувати йому рідні, политі
козацькою кров'ю, землі? Почуй же нас, батьку!.. Порадь!..
І долинув з-під землі той же голос, що вчувався мені раніше:
— Я чую, діти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Січі! Знайте ж:
не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби й не землі потрібні
цареві Петру, що послав на вас велике військо! Земель у нього — безмежний
обшир... Не треба йому і скарбів. Воля ваша йому очі коле... і по неї послав він
те велике військо!”
— Не віддамо волі! — заридали старі козаки. — Нехай краще бере душу!
— Вже волю України взято! — знову пролунав таємний голос. — Ту волю продала наша
старшина й гетьмани; тепер ворогові захотілося взяти волю Запорожжя, щоб знищити
останню надію України на вороття до минулого!
— Не віддамо своєї волі, — вже рішучіше і з погрозою загукали січовики. — Воля
нам миліша за життя!
— Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січі за три віки, не здолають
і тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники... Не загине й Січ, коли не
буде зради!
Змовк старечий голос, і січове товариство відступило від могили й зникло в
темряві.
Тим часом почало світати, і зі степу донісся великий гомін, тупіт коней і
скрипіння коліс... То наближалося велелюдне московське військо, піше й комонне,
а скрипіли й гуркотіли колеса залізних гармат. Наблизившись до річки, вони враз
здійняли пальбу.
Я бачив, як над січовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали
бомби. Через якусь годину на Січі спалахнула пожежа. Запалали два курені, й
полум'я від них сягнуло аж неба, осяявши зелені плавні червоною загравою, а дим
від вогню розіслався далеко поміж деревами й очеретами плавнів.
Січ здалася мертвою. Із січових гармат не стріляли, як я згодом довідався, вони
були малі й не досягали ворожого війська. В окопах хоча й містилися запорожці,
але вони стояли нерухомо. Тільки біля пожежі метушилося товариство, рятуючи від
вогню сусідні курені й церкву.
Не знаю, скільки годин били гармати, бо я втратив зв'язок із часом, і якоїсь
миті мені привиділося те, що тривало цілі дні й тижні.
Нарешті пальба припинилася, і я побачив, що від берега до Січі відплив човен. У
ньому сидів посланець од царського війська, український козак Сметана, який
умовив січовиків, щоб вони не змагались і скорилися.
Я бачив, що в Січі подекуди лежали козацькі трупи, ще не поховані й навіть
теплі. Кров'ю позапікалися сиві вуса й оселедці вбитих богатирів, а земля
навколо мертвих була аж червона.
Біля посланця незабаром здійнявся галас, бо січовики, впізнавши в ньому козака,
стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана
виправдовувався тим, що його силоміць взяли на службу до ворожого війська, але
запорожці не зважали на те, і Богуш грізно мовив до нього:
— Дався, легкодухий, живим у неволю і задля нікчемного життя свого зрадив
рідному краєві й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах
іншим легкодухим!
Сметана корчився навколішки, благаючи милосердя, але січовики до зрадників
ніколи не мали пощади й, підхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкі
хвилі Дніпра...
Потім усе це зникло з-перед моїх очей, але я знову побачив себе на Січі.
Вставало червоне сонце й вигравало в Дніпрових хвилях веселим, блискучим
промінням. Із плавні долинали бадьорі співи птаства, і, здавалося, все жило, як
і раніше. Але незабаром зі степу зненацька присунулося вороже військо і знову
почало обстрілювати Січ із гармат, а тим часом із плавні випливло безліч
байдаків, наповнених москалями.
За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Січі, перебігаючи
з одного її краю до іншого. Щоб не витрачати даремно бомб і пороху, він звелів
палити аж доки байдаки з московським військом не наблизяться до Січі; коли ж
передні стали причалювати до берега, то ревнули й запорозькі гармати та
затріскотіли рушниці.
Хоча Січ обстрілювали з поля, та запорожці кинулися в берег, щоб грудьми
зустріти ворога. Десятків зо два байдаків були розтрощені січовими гарматами, й
Чортомлик із Підпільною почорніли від голів забитих москалів, які потопали. Ті
голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно билися побіля них об
хвилі й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомиті голів і рук меншало, й
невдовзі хвилі стали прозорі.
Чимало ворогів загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не діставшись
берега; з тими ж, що встигли висадитися на Січ, запорожці зчепилися в шаблі.
Минуло півгодини в лютій битві. Москалі кололи запорожців довгими багнетами, а
січовики, відсуваючи ті багнети, рубали ворогів з одного маху. Дехто з бійців,
не маючи зброї в руках, або відкинувши її геть, билися врукопаш. Вони давили
один одного під силки, хапали за горлянку і кусали зубами, аж доки слабіший не
падав мертвим.
Серце калатало в моїх грудях, немов хотіло вирватись, і я намагався заплющити
очі, щоб нічого не бачити, але то було намарне, і я все це бачив крізь міцно
заплющені очі.
Москалів було більше ніж запорожців, але вони не спромоглися гуртом пристати до
берега, й січовики знищували їх поодинці. За годину всю місцевість біля окопів
заслали чорні трупи ворожого війська, а між ними, як той мак серед чорного
кураю, червоніли запорозькі жупани.
— Наші перемогли! — вигукнув я — і схаменувся...
— Не радій, сину! — причулося мені, мов з того світу. — Слухай, який гомін
стоїть у степу! То йде полковник Війська Запорозького Гнат Ґалаґан. Тільки не на
поміч своїм братам, а щоб добивати їх. Будь він проклятий навіки за те, що
зрадив Україні за нещасне панство й подарунки! І двічі проклятий, що змусив
чимало синів рідної землі пристати до свого зрадливого війська й піти проти
братів своїх! Не скоро спокутує гріх свій і Омельник, що породив зрадника, який
продав кров своїх братів і волю безталанної неньки нашої України за те, щоб
 
Наші Друзі: Новини Львова