Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185822
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
чоботи понівечив...
— Добре, що онучі товсті, а то б і поранив, — і Харько нахилився, розглядаючи
побиті халяви.
— Вибачте, діду, — мовив Семен і, як і я, вдарився у сльози.
Серце старого лоцмана пом'якшало, і він став заспокоювати нас:
— Ну, нічого, паничі... Адже ви ще сливе діти, а діждете своїх літ, то, може, з
вас люди будуть... Ходімте разом шукати рушницю...
Я ще весь тремтів з остраху; щоб приховати свою легкодухість, я, здається, тоді
охоче пішов би й на смертну кару. Після деякого вагання згодився вернутися до
лісу й Семен.
Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши
кинджала, а мій приятель прихопив із собою весло. Тримаючись протоптаної стежки,
ми за якихось 150 — 200 метрів од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а
стояла прикладом догори: мабуть, коли я втікав, то вона вирвалась із рук та й
заплуталась у рясній і високій траві.
Ми дійшли аж до того місця, де, як мені здалося, ми, було, розпізнали полоза, і
Харько за кілька кроків подав нам знак рукою, щоб стали. Ми заніміли — ані руш.
— Ось... — сказав старий лоцман, ступивши вперед. — Тут полоз чомусь бився й
корчився... Бачите, як потолочена трава? Це він хвостом так... Чи не поранили ви
його ненароком? — Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. —
Так і є... Бо знати краплі крові... Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублі...

Ми рушили впоперек лісу нашою стежкою і невдовзі вийшли до скель. Тут на камінні
й ми із Семеном уже розгледіли червоні краплі й цілі смужки. За цими слідами ми
дістались до однієї з печер, у яку ми жбурляли каміння.
— Полоз рідко вилазить на світ, — сказав Харько, — Тільки тоді, як уже хоче
їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається і лежить у печері днів
шість, або й більше, аж доки знову зголодніє...
Я був дуже задоволений із того, що поранив полоза. Мені навіть здавалося, що я
не з переляку це зробив, а що я таки й справді влучно стріляю...
“Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, — думав я. — А може, ще
полоз і здохне від завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив...”
— Ну, нема нам чого тут гаяти час! — мовив наш наставник Харько. — Ходімте до
нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дріб панича Семена...
Ми вернулися на берег до човна, і я, скинувши із себе мокре вбрання,
порозвішував його сушитися на лозі. Мені чомусь не хотілося їсти: я їв дуже мало
й почував себе якимось кволим.
До вечора ще лишилося чимало часу, але ми із Семеном уже не мали охоти полювати.
Нас не принаджувало й те, що з недалекої дніпровської плавні до Сагайдачного
прилетіла велика зграя білих, дзьобатих баб. Вони сіли нижче Дурної скелі на
камінні, що заборою простягалося по мілкій воді, від скелі до берега, і стали
ловити маленьку, а часом і середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми із Семеном
вареники. Я навіть не підійшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних,
незграбних птахів, бо мене почала трусити пропасниця; і тільки-но моя одежа
просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кічкасу.
Сівши на гребку, я спершу не мав сили підняти весло, але небавом, гребучи
супроти води, зігрівся, а доки дісталися до місця, то й упарився — і пропасниця
покинула мене.
Так і скінчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми із Семеном якось соромилися
згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Ріда звідтоді забули й думати.

НА РУЇНАХ СІЧІ
З юнацьких літ мене цікавило, чому це люди ніяк не впорядкуються, щоб усі
однаково добре жили й усім було вільно, як от у наших запорожців, що не мали ні
панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Загадкою здавалося мені и те, що
вибірна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими
козаками, хоча й сама бутність її на урядових посадах цілком залежала від волі
січового товариства; наші ж сучасні урядовці не здатні забезпечити спокій серед
громадянства та здобути його прихильність, бодай і мають необмежену владу и
повну незалежність од тих, ким керують.
Мов неприкаяний, тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни
Запорозьких Січей, перепливав із нестримною хвилею Дніпрові пороги, мріяв на
скелях Сагайдачного й Хортиці, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив
попід кручами Микитиного Рогу й Капулівки, схилявся над могилами славних
лицарів, марно сподіваючись знайти десь відповідь на свої питання, або хоча б
почути правдиве слово про те, як загинула остання вільна українська громада.
Якось улітку, надвечір, знову прибув я до Капулівки, де була Запорозька Січ за
славного кошового Івана Сірка, і, спинившись у хаті знайомого вже чоловіка,
негайно пішов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на
руїни Січі, і я подався по ямах і кучугурах, що позоставалися замість церкви,
січових куренів і пушкарні. Іти було недалеко... Дніпро змив більше половини
Січі. Ніщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великі битви тих,
що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарівний краєвид степу й
Чортомлицької плавні не тішив мене, і в моєму серці стало так сумно, як на тих
руїнах, де я ходив.
Сутеніло. Я вернувся до слободи, але в хаті було душно, і я пішов за село, на
город земляка Мазая, щоб поклонитися могилі-домовині славного запорозького орла
кошового Сірка.
На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав і Великий Луг, що
розіслався на схід сонця до самісінького небокраю, і хати потомлених працею
довгого літнього дня хліборобів... Тільки Чортомлик та Дніпро зі своїми
протоками, Павлюком і Підпільною, ще виблискували... Але й вони, нарешті,
почорніли, й у їхній воді променилося лише сяйво яскравих зірок.
Я довго сидів із журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, міркуючи
собі, що коли б вона була й досі, то мали б ми в кого повчитися громадської
справи й вільного життя... Думки мої непомітно полинули в страшні часи
руйнування того орлиного гнізда, де я перебував.
Давно вже все навкруг мене заснуло, і скрізь стояла непорушна тиша. На
мерехтливі зірки поволі насунулися хмари, і все довкола сховалось у пітьмі. Не
видно було не те, що жодної хати, а навіть самого надгробка на Сірковій могилі.
Нудьга давила мені серце. Я не відчував, скільки пробув на могилі, й схаменувся
тільки тоді, коли з-під землі пролунав пригнічений таємничий голос: “Ти знову,
сине, на моїй могилі? Ти хочеш знати правду про останні часи моєї славної Січі?”

Я зрозумів, що це голос Івана Сірка, й радісно відповів:
— Хочу, славний батьку! Хочу...
“Так візьмися руками за мій надгробок... — обізвався той же голос, — і тут
відразу все побачиш і почуєш...”
Я схопився за надгробок — і за півхвилини десь іздалеку немов би прочув дзвін. Я
прислухався... Але дзвін не був схожий на церковний... Він бринів не так гучно й
наче дратував слух.
Невдовзі з боку січових руїн зчинився великий гомін, і тоді я зрозумів, що то
довбиш у Січі бив у клепало, скликаючи запорожців на раду. Я залишив могилу,
приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив ні хат, ні
тинів, наче навкруг мене було не село, а степ.
Тим часом дзвін замовк, але гомін дедалі дужчав. Ідучи в той бік, я досяг
берега, не спіткавши жодної хати. Та враз побачив, що в Січі палають вогні, а
поміж ними натовпами збиваються збентежені козаки. Нагледівши біля берега каюк,
я хутко перекинувся на той бік річки й видряпався на кручу.
На поверхні острова, видно було, стояла Січ, якою вона уявлялась до зруйнування.
Чималенькі окопи простяглися вздовж крутого берега, всередині височіли видовжені
хати, або курені, а посеред них — майдан із невеличкою церковицею. Там купою
збилися чубаті, сивовусі запорожці, але їх чомусь не так багато, як би належало
бути на військовій раді.
Ходячи поміж козаків, я почув, що сьогодні на Січ прибула лиха звістка про те,
що Дніпром пливе московське військо, щоб зруйнувати Запорозьку Січ, як це вони
зробили на своєму шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорінивши
всіх, які були там, запорожців, навіть їхніх рибалок. Повідомлялося, що кошового
завзятого Кості Гордієнка на Січі немає, бо він пішов з усім військом на Україну
боронити її волю... що наказний отаман Сорочинський поїхав до кримського хана
просити допомоги в битві з москалями... що на Січі лишилися тільки старі діди та
 
Наші Друзі: Новини Львова