Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185821
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши Дурну скелю з
правої руки.
Причаливши нижче Середньої скелі, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити
куліш із рибою. Лози в березі росло чимало; з трьох гілок ураз спорудили
таганок, і незабаром над вогнем повісили казанок із водою, а Харько заходився
чистити рибу.
Допомігши дідові, ми із Семеном лишили свою здобич у човні, а самі пішли на
Середню скелю з тим, щоб оглянути звідти все Сагайдачне з лісом, аби не
заблукати там.
Тільки-но ми підійшли до скелі й стали підніматися вгору, як побіля нас засичали
й полізли до щілин жовтобрюхи. Але ми вже не мали ніякої охоти з ними битися, та
й палиць, придатних для бою, під рукою не було, й ми тільки розганяли їх, щоб
часом не наступити ногою на гадину.
Середня скеля спадиста з півдня, сторчова з півночі й крутобока зі сходу й
заходу. Ми легко зійшли вгору й незабаром опинилися на шпилі. Тут я відразу
впізнав престол — “Ліжко” Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол
містився на суцільній, окремій скелі; в ній було видовбане сидіння, таке широке,
що на ньому, мов на софі, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося
незаймане каміння, так що з нього вийшли добрі поручні; з тилу скелі була висока
спина, як у канапи; замість ніжок під ліжком стояли невідокремлені від скелі
камені; під серединою престолу зяяла широка дірка, в яку залюбки могла пролізти
доросла людина.
Оглянувши гору, ми спустилися вниз і, проходячи недалеко від Харька, гукнули до
нього:
— Прощайте, діду! Йдемо шукати полозів...
Харько підвів голову й обізвався суворо:
— Слухайте, паничі! Ви тут не жартуйте; хоч вам і годиться бути козаками, а
все-таки ви малі, то краще нікуди не ходіть; ну, коли доведеться здибати полоза,
так не дивіться йому у вічі, мерщій тікайте, бо від його погляду занімієте і
скам'янієте, як і всяка тварюка — і тоді вже не буде ніякого порятунку...
Мені стало моторошно; де й подівся мій бадьорий настрій! Мабуть, те ж почував і
Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до шиї, а іноді була й вище
голови, він почав топтатися на одному місці.
Ми озирнулися назад. Дніпро з нашим човном і дід Харько біля таганка вже
сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно поміж деревами.
Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам сміливості, й ми, продираючись
серед трав, попростували в бік скелястого видолинку, який побачили ще згори.
Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чіплялася за рушниці, плутала нам
ноги й била по очах. Побачити, куди ступаєш, було неможливо, й щохвилини треба
було боятися, щоб не зустрітися із жовтобрюхом, а то й із самим полозом.
Степовики з народження, ми із Семеном ніколи не ходили до лісу й незвичайна
лісова тиша смутком впала нам на душу, і той сум ще посилився, бо одвічні дуби
Сагайдачного так рясно заступили своїм віттям небо, що в лісі панувала
напівтемрява, неначе після заходу сонця.
Щоб будь-якої миті бути напоготові стати на бій із гадами, ми скинули рушниці з
пліч і тримали їх напереваги поперед себе, а кинджали, діставши з-за халяви,
засунули за пояси — і так мовчки, з якимось тягарем на серці ступали вперед,
прислухаючись до шелесту трав та ударів свого живчика.
Аж ось, біля нас, щось захропло і зі свистом позіхнуло. Ми заніміли на місці й
схопилися за рушниці. За якусь мить у траві почувся шелест, і вона загойдалася
смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося від нас, утікало геть
із нашого шляху! Від серця одлягло. Знову щось захропло — і ми здогадалися:
побігла сполохана дика свиня.
Доки ми радилися, чи варто стріляти навмання, не бачачи звіра за травою, він уже
був далеко, й даремно було витрачати набої. Заспокоївшись од несподіванки, ми
попрямували впоперек лісу. Він видався таким нешироким, що за хвилин п'ятнадцять
ми вже побачили скелі. Трава стала нижча, а дуби рідші — і ми додали ходи...
Хотілося швидше дістатись до скель і переконатися, чи там водяться полози...
Нарешті ліс закінчився. Над нами світило сонце. Перед очима височіли скелі.
Настала вирішальна мить.
“Коли що, — підбадьорював сам себе, — то... я переріжу його надвоє”.
Жовтобрюхів на скелях була сила. Але ми їх не чіпали. Нас лякало те, щоб часом
не потрапити зненацька полозові в обійми. Тільки ніщо не віщувало біди. Ми пішли
поміж скелями видолинком — і невзабарі помітили печеру.
— Тут, — пошепки сказав я Семенові, показуючи на отвір у скелі, куди могла
пролізти й людина. Ми підвели рушниці, але даремно: ніщо з тієї печери не
вилазило.
Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру каміння. За хвилину
звідти виплигнула жаба й сіла неподалік, позираючи на нас своїми витрішкуватими
очима, немов глузуючи з нашої легкодухості.
Ми із Семеном, засміявшись, подумали, що тут полозів немає, і сміливо почали
обходити скелі. Під час огляду ми побачили в різних місцях ще чотири печери й
кілька глибоких і широких щілин у скелях. Щоб наполохати полозів, ми заходилися
жбурляти каміння.
Оглянувши всі закутки, ми, веселі й задоволені своєю відвагою, пішли назад через
ліс, прямуючи тією стежкою, на якій, підіймаючись угору, ми похилили та
столочили траву.
Хвилин із десять простували, радісно розмовляючи. Крізь дерева можна було бачити
вже й Середню скелю. І тут Семен злякано обернувся назад і сіпнув мене за рукав:

— Дивись, що воно за стовп?..
Я озирнувся, і справді: кроків за сто від нас стояв стовп, або високий пень.
— Мабуть, то дерево так обгоріло, — сказав я, — що тільки пень лишився. Він весь
обвуглився й блищить... Та як ми його не помітили раніше?.. Тепер він був за
якихось 20 — 30 кроків од нас!
— Семене! — тільки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далі в мене язик немов
задерев'янів, бо я розгледів, що той стовп має на версі гадючу голову — довгу,
вузьку й огидливу й що та мара насувається на нас і дивиться таким поглядом, що
його не забути до смерті. Чуб у мене підвівся дибом, а серце немов спинилося в
останньому ударі.
Не пам'ятаю, як те сталося, а тільки моя рушниця вистрілила — і я кинувся
навтіки. Біг мов навіжений, нічого не тямлячи й нічого не бачачи; на березі я
ледве не збив із ніг діда Харька. І, в чому був, шубовснув у Дніпро.
Холодна вода трохи вернула мене до пам'яті, і я, щоб не втопитися, схопився за
човен. Цієї ж миті з гущавини вискочив і Семен; випаливши навмання з рушниці,
він влучив дробом у казанок із кулішем і в дідові чоботи.
— Чого ви, навіженні! — гукнув Харько. — Схаменіться!
Але зуби в мене цокотіли, а язик задубів, і я не зміг ні слова мовити; Семен же,
вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його відіпхнути від берега, хоч
той і був прив'язаний.
— Ага! — сказав тоді Харько, беручи до рук сокиру. — Мабуть, бачили полоза...
Давайте сюди рушницю...
Він узяв Семенову рушницю й, поклавши біля себе сокиру, став насипати в ствол
дробу й пороху, потім обернувся до мене:
— Вилазьте, паничу, з води — досить уже сорому набрався...
Це глузування Харька і його могутня постать відразу вернули мене до притомності.
Я вибрів із Дніпра і, залізши в човен, вихопив з-за халяви кинджал.
— Він сюди не піде... — сказав Харько, кладучи пістона на курок. — А ваша
рушниця де, паничу? — спитався він у мене...
Почуття сорому охопило всю мою істоту. Нерви мої не витримали, і я сховав свого
кинджала в піхви, сів у човні на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати.

— Отакого ще не було! — примовляв Харько. — Та ви що дівчина, чи що?
— Як я покажуся на очі Семеновому батькові? — вихопилося в мене крізь сльози. —
Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!..
— Ну, нема чого побиватись, — пожалів мене Харько. — Ми зараз підемо і її
знайдемо.
— Отже, Семен не такий боягуз, — невгавав я. — Він не покинув своєї рушниці!
— Ну, хто його знає, — засміявся наш дід, — що воно краще: чи покинути рушницю,
вистріливши у ворога, чи тікати з нею світ за очі та стріляти у своїх... Ач, як
чоботи понівечив...
 
Наші Друзі: Новини Львова