Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185820
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Майн Ріда та Фенімора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, щоб надало мені
національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків
“по-мужичому”, себто по-українському, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи
що-небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й
неодмінно до слова “хохол” додавала термін — “проклятий”. Але відокремити мене
від селян-українців у оселі батька було неможливо й московська мова сходила в
мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибігав за ґанок нашого будинку, бо за
цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не
вимовляли.
Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє
життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були
поспіль національне несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею,
що оповивала запорожця діда Охріма, й із словами лоцмана Харька уже трохи
збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.
На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя,
поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок
знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками
я випадково знайшов аж дві історії Малоросії — Маркевича та Бантиша-Каменського.
Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси — окремий народ, а
Україна — поневолений край, спершу поляками, а далі московщиною. Я вже
захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не
прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то моя слава. Через
це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше
захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.
Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати
до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож,
коли зненацька мені запала в голову інша думка.
— Чого нам їхати, Семене, до Америки, — сказав я, — залишати батьків і нечесно
добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той
самий “боа констріктор” чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?
Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і
мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з
яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що, замість Америки,
можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.
Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за
кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в
Олександрівськ, до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька
дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.
Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але
я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла
дозволити мені навіть близько підходити до зброї.
Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї
військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була
обвішана рушницями... Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.
Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олександрівську й,
погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо
полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але
ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з
них стріляли. Тоді впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські
торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь
вепра.
Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас
висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали;
через друге плече — торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у
торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка
добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.
Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою
Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від
сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом'яною стріхою.
Бадьоро стукаючи чобітьми під подихом вранішньої прохолоди, ми хутко лишили
останні тини міста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з
історії, що їй уже дев'яносто дев'ять літ, бо вона будувалася 1771 року, коли
цариця Катерина намислила собі зруйнувати Січ. Запорожцям казали, ніби та
фортеця проти татарів, насправді ж її зводили на випадок змагання запорожців.
Шлях до Кічкасу був для нас добре відомий, і, поминувши фортецю, ми за півгодини
піднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребівку, або Вознесенське, а
ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Дніпра. Наближаючись до
нього, ми уздріли згори, як порон, перевізши на цей бік дві валки чумаків,
вертався за рештою на протилежний берег.
Доводилося чекати, й ми пішли до хати, що стояла праворуч від перевозу,
притулена до скель, щоб там спитати молока та поснідати.
У хаті нас зустрів рудий жид Лейзер і досить чепурна його дружина Ревекка, яка
відразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро
сиділо в хаті довкола столу й снідало.
Коли поївши ми виходили з хати повз чумаків, один із них, посміхнувшись, спитав:

— Куди ж це ви, паничі, так озброїлися?
— У Сагайдачне! — одповів я гордовито. — Їдемо полювати на полозів.
Поміж чумаками пішов регіт.
— Добрий сніданок буде з вас полозові! — сміявся той, що перший зачепив нас.
— Як на полозів, паничі, йти, — реготав другий, — то треба було вам одягати
штани з матнею, а не такі вузенькі!
Зрозумівши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничі й по-панському
вбрані, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей
бік.
Угледівши ще здалеку, що на стерні, як і завжди, Харько, я зрадів і, подавши
йому гостинці, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном
поїхати в Сагайдачне.
Харько не зразу відповів на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки.
Згодом подивившись на тютюн, він із жалем сказав:
— Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо він солодкий; мені треба,
щоб міцний був...
Стало якось прикро за те, що я не догодив Харькові, але він ураз похопився:
— Та байдуже!.. Лейба зміняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачі
дасть... Так от що, паничі, скажу я вам, — перебив Харько сам себе. — Самим вам
я човна не довірю, бо ви із Сагайдачного проти вітру не вигребете, або десь на
камені човна розіб'єте та ще й самі потонете. Доведеться, мабуть, мені самому з
вами поїхати.
Нічого ліпшого ми й не бажали й, радіючи, щиро подякували із Семеном Харькові.
За півгодини лоцман, передавши порон комусь із товаришів, вийшов до нас, маючи
на плечах вудки, рагелю та інші причандалля для рибальства й повів нас до свого
човна.
Ми із Семеном сіли на гребки, а Харько на стерно, і човен птицею поніс нас униз.
Перед нашими очима хутко побігли: правим берегом — розписані фарбами будинки
німецької колонії Ейнляге, а лівим — чумацькі хури, що одна за одною піднімалися
на гору. З кожним помахом весел відсувалися скелі Кічкасу.
— Обидві глибокі, а тільки раніше Старим Дніпром, що оце пішов поміж скелями
праворуч, більше води йшло, й батько казали, що за часів запорожців усе Старим
Дніпром плавали. Недурно ж там, на Малій Хортиці, й фортеця стародавня стоїть.
— А ви оглядали ту фортецю?
— Аякже? Скільки разів доводилося там і ночувати, як плоти та барки “згори”
водив. Поосідали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована,
щоб ворожих човнів повз Хортицю не пускати. Там, Старим Дніпром, як буває дуже
спаде вода, з піску виглядає безліч давніх, великих байдаків, таких великих, як
ті, що по морю ходять... Навіть і гармати на них є...
— Що ж ті чайки тут потопилися чи що?
— Авжеж, не без того, щоб під хуртовину яка об камінь не черкнула. Адже каменів
тут страшенна сила. А може, запорожці ті байдаки й будували; чи то вони ворожі
кораблі сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на інше місце.
— От цікаво б подивитися на ті чайки...
— Тепер неможливо, бо вода велика, а от під осінь, та й то не щороку, а як дуже
 
Наші Друзі: Новини Львова