Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185824
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
відкидає од себе в береги протоки; і Кінська так само не хоче бігти у злуці з
ним, а все відходить ліворуч, та вже протоки обох річок не захоплюють таких
великих просторів, як між Хортицею та Великими Водами, а біжать вузькою долиною;
ліси ж там часом уриваються та змінюються пісками. Але й близькість турецьких
міст XVI та XVII століть: Аслана, Тавані й Кизикермена унеможливлювала для
запорожців тримати у своїй владі подальший низ Дніпра.
На Базавлузі збереглося далеко більше стародавніх назв річок та урочищ,
пов'язаних з найменнями українських діячів та привідців українського народу, а
саме тут містяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; річки Павлюк,
Шахова та урочище Васюрине.
Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на своїх дослідників і можуть бути
зовсім знищені, лишившись назавжди невідомі науці. Навіть на малому Городищі в
пущах Великого Лугу та на городищі острова Сулими, де, за переказами дідів, були
навіть Січі, досі не побував жоден учений. А давні дослідники вже постаріли, то
ж час би взятися за сю справу молодшим, і я був би щасливий, коли б се моє
оповідання заохотило до вивчення рідного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту
людину.

ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ
Не забути мені вас, прудкі дніпрові хвилі... Не забути вас, прозорі, блакитні. Й
вас не забути, похмурі скелі Хортиці й зелені дуби Сагайдачного. Вже старість
тисне мені на плечі, а Сагайдачне з його чарівними, величними краєвидами, мов
намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима.
Хто з українців не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що із запорозьким
товариством воював проти гатар і турків, зруйнував силу їхніх міст, спалив
незбориму Кафу й визволив із неволі безліч християнських бранців? Того самого
Сагайдачного, що, як співають люди, “проміняв жінку на тютюн та люльку” та
здобув Україні невмирущу славу? А чи багато хто з українців бачив те місце, що
його й через чотири століття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?
Хутко, невпинно біжить час... Рік за роком відходять у вічність минулого й
несуть із собою не тільки людей, свідків колишніх подій, а й зовнішні ознаки
давнього життя й природи... І те, чого ми через свою недбалість не хочемо бачити
сьогодні, того вже не побачимо завтра.
Доля судила мені вперше глянути на світ сонця недалеко від Хортиці, Дніпрових
порогів, Сагайдачного і взагалі недалеко від давніх запорозьких гнізд. За мого
дитинства на берегах Дніпра ще чимало жило синів запорозьких козаків, свідків
слави, а далі й руїни Запорозької Січі. Ще переказували з уст в уста оповідання
про славні події запорозького товариства й про недолю останніх запорожців після
зруйнування Січі. Ще живі були подекуди старі запорожці із Задунайської Січі, а
один із тих небораків навіть доживав свого віку в оселі мого батька... Ще ходили
степовими шляхами валки чумаків і лунали на безкрайньому обширі зелених
просторів давні чумацькі й козацькі пісні.
От і заманулося мені пригадати дещо з минулого, а найбільше — розказати про
урочище Сагайдачне, бо воно найлюбіше для мене з усього запорозького краю.

ПЕРША ПОДОРОЖ
Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволі. Се було 1864 року, коли мені
виповнилося сім літ. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата,
що вчився там у гімназії, а я й ув'язався з ними.
Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до
Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми
переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це
стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам'ятаю, як надвечір ми з'їздили з високої й крутої гори, такої
крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани
перевозили людей і хури пороном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього
ранку.
— Коли б господь дав, — казали вони, — щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали
сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
— Коли б господь дав, щоб не було горішнього вітру...
— А як буде горішній вітер, — із жахом питався я, — то що тоді?
— Дуже зноситиме порона вниз...
— Та й куди занесе?
— А туди... — похвалився брат своїми знаннями з географії, — куди тече Дніпро...
У Чорне море!
— Оце нехай господь милує! — спинили його мати. — Не годиться такого казати.
З'їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було,
але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.
Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури
подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його
вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму
воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий,
крем'язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на
грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його
чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода
у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному
від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості
всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й
тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і,
поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по
кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він
притуляв той шматок дідові до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманів на кожній,
і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то
кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.
Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й
на весь голос гукнув:
— Ліва греби, права табань!.. Махає!..
Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем,
що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік
і чогось махав нам шапкою.
— Справді махає, лихо його матері! — почулося між лоцманами. — Ану, наляж,
хлопці...
Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь
поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.
З жахом і слізьми мати питали у лоцманів, що то воно коїться, й ті, хоча й не
одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пішла крига, яка й досі там
стояла.
— Не дивно, — додав старий лоцман, — що вона так шумить та гуркотить, бо там її
наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункі вибухи й шум, і назустріч нам, з-за скель,
висунулося крижане поле. Воно білою піною вкривало Дніпро від берега до берега,
краями зачіпалося за надбережні скелі й камені, з тріском репалося й кололося і,
викидаючи на скелі шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого
порону.
— Привертайте, бога ради, до берега! — з розпачем у голосі благали мати.
— Куди там до берега?.. — пробубонів старий лоцман. — Хіба щоб пробити порона?
Тут камінням усі береги заток укриті.
— Пускаю ходом! — знову гучно сказав він до гребців. Порон повернувся і, наче
відірвавшись од берега, поплив на середину річки. Крига дедалі підступала
ближче, але бистра течія підхопила й порон і понесла його геть од крижаного
поля.
Високі скелі Кічкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися від нас далі й
немов поринали у воді. Повз нас з обох боків бігли піскуваті береги, а від низу
Дніпра виринали з води нові, великі, дивовижні скелі й попереду всіх три стрункі
та високі шпилі, немов оброблені під величезні монументи.
— Куди ж сховатися? — обізвався до стернаря його молодий підручний.
— А що, може, злякався? — з посміхом спитав старий, — Тобі, Миколо, вже так, що
мерщій би заховатись?
З-поміж гребців почувся регіт і глузування з легкодухого парубка.
 
Наші Друзі: Новини Львова