Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185039
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
70-х років. У ті часи він був рясно вкритий добрим лісом. Чимало тут навіть
дуба. Закутна з її лиманом шуміли очеретами; повсюди безліч дрібних проток і
ходити в ций місцях можливо було, тільки роздягнувшись. Року 1916-го я застав у
цьому кутку великі зміни: ліс дуже порідшав, дуби зовсім зникли, очерети щороку
скошуються, і вони вже не виростають такі високі, як колись, і сам закуток
утратив свій первісний вигляд і став для мешканців Олександрівська місцем для
прогулянок.
Устя річки Закутної поширене й поглиблене черпалкою, зветься Оріховою бухтою. З
одного боку бухти стоять залізничні вагони та лежать накидані бунти всякого
вантажу й краму, а проте з другого боку ще збереглися велетні-осокори по 15
сажнів заввишки та зелені верби. Вони купають у воді свої гнучкі віти, нагадуючи
про давню велич Великого Лугу.
Відпливаючи якось уранці 1916 року з Олександрівська до Херсона пароплавом, саме
під час сходу сонця, я, стоячи на палубі, прямо зачарувався краєвидом устя
Закутної, захищеного вербами та осокорами, острова Хортиці — стародавнього
притулку запорожців, що проти пристані розкинувся довгим високим кряжем, та
широкої пелени Дніпра, яка рожево-золотим килимом од вранішньої зорі простяглася
на північ до похмурих скель Сагайдачного й на південь до лісів Великого Лугу.
Крім цих річок, у сьому закутку Великого Лугу, а найбільше поблизу Дніпра,
лежить кілька чималих озер. Униз від Оріхової бухти, майже до річки Бандури та й
за нею, ліс на лівому березі Дніпра майже вирубаний на дрова.
Взагалі треба сказати, що дорожнеча палива в роки світової війни дуже
спричинилася до знищення Великого Лугу.
На версту від устя річки Нижньої Хортиці од Дніпра ліворуч витікає річка
Бандура. Пробігши плавно півверсти, вона поділяється на дві протоки, з яких
одна, дуже кривуляючи обіруч, простує впоперек Великим Лугом і за півтори
версти, нижче Закутного лиману, сполучається з Кушугумом; друга, повернувши на
південь, зливається з річкою Домахою, що вийшла з Дніпра на дві версти нижче
Бандури, проти острова Розумовського, і теж впадає в Кушугум.
Ще на дві версти нижче з-за острова Розумовського в лівий бік Дніпра витікає
річка Мірошник, що, перетнувши Великий Луг упоперек, упадає в Кушугум двома
протоками: однією — нижче села Балабине, а другою — вище Кушугумівки, де станція
Севастопольської залізниці Кушугум.
Увесь сей куток Великого Лугу, починаючи від Закутного лиману й до річки
Мірошника, надзвичайно порізаний протоками. Окремі протоки, випливши з більшої
річки й пробігшим невелику відстань, кінчаються болотом або озером. Через те
перейти впоперек Лугом од Дніпра або до Балабиного чи Кушугумівки ще в
вісімдесяті роки було зовсім неможливо — хоч і недалеко впорядковано шлях на
Балабине, хоча в повідь його заливає. Ліси в сій частині Лугу збереглися дещо
краще, ніж у горійшній. Східний край цієї плавні нижчий від західного, і його
надовше заливає весняна вода.
Хоч як важко майже до осені переходити через усі горішні плавні пішки, та зате
легко досягти їх човном. Коли комусь треба перебратися з Розумівки в Балабине
або Кушугум івку, то замість того, щоб їхати Дніпром до Олександрівська, а
звідтіля залізницею до станції Кушугум і зробити понад 20 верст; можна з Дніпра
дістатися туди ж річками: Бандурою, Домахою й Мірошником (всього три-чотири
версти). Можна пропливти і вздовж усього горішнього кутка Великого Лугу, бо всі
річки сполучені одна з одною. Для сього треба перебратися Дніпром у З-кутну, а
доїхавши до лиману, повернути в Кушугум та, пропливши до річки Бандури, запливти
в Домаху, а з неї — в Мірошник; останньою ж річкою можна знову повернути в
Дніпро, або до села Кушугумівки.
Із озер у сьому закутку Великого Лугу найпомітніше Оріхове, яке лежить трохи
вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато водяних горіхів.
На вигляд вони схожі на бараболю, але з корінцями, як у цибулі. Їдять їх
печеними й вареними. Озер же з назвою “Оріхове” у Великому Лузі не одне, і в них
горіхи водяться ще й досі. Озера горішнього кутка (а їх чимало) дістали
здебільшого назви за прізвищами тих запорожців, що осіли біля них на грядах
(сухих місцях) після знищення Січі, як, скажімо: Тригубівське, Цимбалове,
Сухинине, Тарасівське, Бережнівське, Кононове та інші.
Коли запорожці, що до зруйнування Січі сиділи зимівниками навколо Великого Лугу
по болотах та байраках, довідавшись після падіння Січі, що їхні грунти
помежовані вже на панів і що їхні діти будуть кріпаками, вони кидали свої хати й
переходили у Великий Луг, сподіваючись, що там їх не знайдуть, але пани
дісталися й туди, а позаяк запорожці ні за що не хотіли визнавати себе
кріпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб віддати сухі гряди Великого
Лугу, де вже запорожці поставили собі хати, їм же — в оренду за невеликі гроші,
і старі діди доживали там віку, рибалячи, доглядаючи бджіл. За прізвищами тих
дідів околишні селяни й почали називати річки, озера, гряди або урочища. Проте
збереглися ще у Великому Лузі й стародавні назви, як, наприклад: Кушугум, озеро
Лукновате (що поросло лукном, себто куширем та іншою водяною рослиною), річка
Домаха тощо.
За Кушугумівкою Великий Луг починає розширюватися й проти устя з лівого боку
річки Янчокраку сягає найбільшої ширини — 20 верст. У горішньому кутку широкої
частини Лугу треба оглянути цілу купу озер, що звуться Лебедовими. Всіх їх
п'ять. Найбільше з них тягнеться на півтори версти. Лежать вони неподалік
Кушугумівки між річками Бистриком та Кушугумом, оточені вогкою низиною, вкритою
безмежними очеретами, а поміж озерами росте рясна діброва. Це дуже притаманний
закуток Великого Лугу, що був колись притулком довгошиїх лебедів. Тепер цю птицю
в сих краях і не згадують, бо на лебедових озерах нині плавають лише дикі качки
та чайки-риболови.
Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них
являє собою неначе затоку Дніпра й, одбившись од нього версти за дві вище
Крутоярського острова, заходить у глибину плавні кількома колінами на три з
половиною версти. Ушир це озеро має всього від кількох десятків до півтораста
сажнів. Друге Криве озеро лежить на дві версти нижче першого і сполучається з
ним маленькою протокою. Воно кутасте і схоже на чотири пальці руки, де кожен
палець у версту довжини, і сягає те озеро не менше, як півтори квадратової
версти.
Вище першого Кривого озера, між Дніпром та річкою Бистрик, проти маєтку пана
Міклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на триверстній карті
генерального штабу “Кичище”. Від Дніпра воно захищене добрим лісом, із боку ж
Бистрика — відкрите. Це доволі висока гряда, на якій помітні ознаки хат і
перебування людей. Можливо, що тут були запорозькі заводи. Старі рибалки
оповідають, що “тут було запорозьке кишло”, себто постійне зборище, але не Січ,
бо руїни всіх січей нащадки запорожців звуть городищами.
Недалеко від Лебедових озер, як чув Я. П. Новицький од дідів Стогнія у
Краснокутівці та Чорновола у Кушугумівці, на двох височенних, гіллястих дубах
запорожці робили башти, а на тих баштах, коли треба було скликати козаків,
запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькі “хвигури”.
“Баштові дуби, — казав дід Чорновіл, — були біля озера Лебедового, а далі верст
на шість — на Великій гряді, що від межі пана Попова, біля Кучугур. На цих
дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на них викидали вогонь,
щоб скликати козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса козаків.
Оце як прийде звістка яка від кошового, або повертаються козаки з роз'їзду, то й
скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побіля дубів, кажуть,
лежав битий шлях через Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кінську був
татарський міст, одбитий козаками”.
Це оповідання доводить, як Великий Луг — ця укрита лісом од степу низина — мала
з ним зв'язок, а через степ і з Січчю. Тим зв'язком було світлове гасло. І
Великого Лугу, який річкою Кінською межувався з татарськими землями, запорожці
ніколи не лишали без оборони, а держали в ньому “цілі бурси”, себто відділи
свого війська (залоги).
Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним їздили тільки
взимку, коли річку вкривала крига. Літом же навряд чи те було можливе, та й яка
потреба тоді в такій дорозі, бо з півночі й півдня Великого Лугу текли глибокі
річки Дніпро та Кінська, перевозити вантажі ними далеко зручніше, ніж на возах
пущами плавнів. Але про цей шлях посвідчують два оповідачі, допитані добродієм
Новицьким, та й мені самому доводилося про це чути. Дід Стогній казав: “Од тих
(баштових) дубів шлях, кажуть, ішов плавнею скрізь до Кучугур і далі — де тільки
жило Запорозьке Військо, аж до Микитиного перевозу”. Він пояснює навіть, коли
зник той шлях: “як зруйнували Запорожжя — дуби ще довго стояли, а шлях заріс
 
Наші Друзі: Новини Львова