Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185037
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
дві протоки, що оточують майже круглий острів Орлову. Притому Дніпром зветься
ліва протока, а права називається Орловою. Над цією-от протокою, що разом із
річкою Лапинкою оточує великий ріг, Микитин, року 1638-го, за кошового отамана
Війська Запорозького Лутая, козаки сіли кошем і впорядкували тут Січ. Сталося
це, можна гадати, з примусу. Придушивши цілу низку козацьких повстань, що були
під проводом Сулими, Павлюка, Остряниці й Гуні, поляки добралися до самісінької
Січі, що стояла на Томаківському острові, а позаяк те легко їм далося, то вони
тільки на тій умові повернули Війську Запорозькому його самоврядування, щоб кіш
перейшов з острова на берег, де польському урядові було зручніше здійснювати за
ним свій нагляд. Запорожці збудували Січ неподалік свого давнього гнізда, на
Микитиному Розі, а поляки зразу ж поставили поруч із нею свою фортецю, де
тримали біля 1000 жовнірів з комендантом-шляхтичем.
Проте незабаром з'ясувалося, що обране під Січ місце зовсім до того не придатне,
бо річка Орлова дуже підмила під Січчю берег і зруйнувала січові будівлі. Через
те на Микитиному Розі запорожці пробули тільки 14 років, до 1652-го, хоча слава
цієї Січі велика, бо тут року 1648-го на січовій раді Військо Запорозьке
ухвалило дати поміч Богданові Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону
прав козацтва та волі українського народу. Тут же Хмельницького було проголошено
гетьманом і надано йому від Війська клейноди і знайдені заховані по пісках
гармати.
Після переходу Січі року 1652-го на устя Чортомли-ка, на Микитиному Розі, аж до
скасування Війська Запорозького в році 1775-му, лишилася козацька залога та уряд
запорозького перевозу через Дніпро на татарський берег, до Кам'яного Затону, до
якого від Микитиного Рогу біля трьох верст. За часів Нової Січі в Микитині
стояло 40 хат, де жили урядові старшини: шафар, підшафарій, підписарій і
товмачі; на околицях його було розкидано аж 300 зимівників запорожців.
Із часом Орлова дедалі дужче підрізала Микитин Ріг, і нарешті, велика повідь
1846 року обвалила у воду й залишки січових окопів, і каплицю, яка зберігалася
замість січової церкви, і січове кладовище разом із кістками запорозького
лицарства.
Нині на околиці Нікополя є руїни від окопів, та ті окопи викопані не
запорозькими руками, а російським військом та українськими козаками під час
походу на Кизикермен і Тавань року 1695-го під проводом боярина Шереметева та
гетьмана Мазепи.
З пам'яток Запорожжя в Нікополі досі зацілів запорозький зимівник, невеличка
гармата, знайдена недалеко від міста у Великому Лузі 1872 року, хрест із січової
церкви та ще чимало церковних речей у самому соборі.
Ліси на околицях Нікополя та на острові Орловому переведено й понівечено,
мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916-го нікопольські
мисливці хвалилися мені, що на Орловому острові їм найкраще полювати.

Лівий, або південно-східний берег
Далеко менше пам'яток запорозького життя лишилося на лівому, або
південно-східному березі Дніпра. Це цілком зрозуміло; ті землі ще з часів
татарської руїни й до Нової Січі належали татарам. На лівому боці Дніпра
запорозька влада була дійсна тільки між річками Ореллю та Самарою. Пізніше
козаки захопили ще річку Вовчу й Кальміус, хоча татари раз у раз порушували
січові права на ці займиша й любесенько кочували цими берегами зі своїми кіньми
й худобою. Що ж до річки Московки та Кінської, які впадають у Дніпро у верхній
частині Великого Лугу, то перша була татарською до року 1739-го, а друга — майже
до кінця існування Запорозького Війська. Одна з балок, що прилягає до Московки,
біля якої стояла оселя мого батька, й досі зветься Мечетною, бо там ще в XVIII
столітті була татарська мечеть.
Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньої частини острова Хортиці впадали
дві річки із назвою Московок: вище — Суха, й нижче — Мокра, яка вливаючись у
Дніпро біля міста Олександрівська, сплуталася з Дніпровою протокою Кушугумом.
Устя обох тих річок за часів Запорожжя були затінені гарним дубовим лісом, і тут
же, користуючись із того, що на Хортиці завжди містилася запорозька залога,
дехто з козаків, незважаючи на те, що обидві Московки належали татарам, сиділи
на їхніх устях зимівниками. Року 1738-го російський генерал Мініх, під час
походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику фортецю там, де тепер
середина міста Олександрівська. Та фортеця відразу ж після війни була залишена
росіянами, а натомість року 1770-го за нової війни Росії з Туреччиною, при усті
Мокрої Московки царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а між
обома Московками звів велику фортецю, яка мала бути головним бастіоном нової
Української лінії.
За того будівництва було знищено багато кремезних дубів, як на Московках, так і
у Великому Лузі. З приводу вирубання лісу Кіш Війська Запорозького посилав
скарги російським генералам і навіть цариці Катерині II, та тільки ті слова
лишалися без відповіді; ліс і далі рубали й не тільки на будову, а й на дрова.
21 травня року 1771-го, коли велика Олександрівська фортеця ще не була
закінчена, командуючий російською фортецею повів своє військо з Олександрівська
понад Великим Лугом на устя річки Кінської. Добудували цю фортецю в 1775 році,
коли саме загинула Запорозька Січ, а року 1777-го вона вже як непотрібна була
скасована; москалі ж, що перебували в Олександрійську, оселилися Солдатською
слободою, яка існує й досі, біля міста.
Сам Олександрівськ довго скидався на село, і тільки з прокладанням повз нього
залізниць почав зростати. Тепер він став значним містом із гарними просвітними
будинками. Від нього Великим Лугом ходять пароплави через Нікополь до Херсона.
Із козацьких пам'яток в Олександрівську можна вказати лише на домовину
останнього кошового отамана Задунайської Запорозької Січі Йосипа Михайловича
Гладкого, що року 1826-го проміняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора
російського війська. Його могилу можна й зараз бачити на старому кладовищі
недалеко від церкви. Там є надгробок, поставлений онуками.
Про місцевість, де нині місто Олександрівськ, дід Нагірний, що року 1884-го мав
дев'яносто шість літ, розказував Я. П. Новицькому, між іншим, таке:
“Річка Московка була глибока, і по ній було багато звіра й птиці. Жили й тут
запорожці. Як не було ще тут кріпості, то в плавнях і скрізь понад Московкою був
такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе, а. як пригнали 10 000
лапотників копать вали (будувати кріпость), то вони все за одну зиму звели”.
Там, де річка Московка впадає в Дніпро, від неї одбивається протока, що
сполучається з Дніпром і відразу ж відходить од нього в ліву руку. Та протока
зветься Кушугумом. Відмежувавшись од Московки й Дніпра, Ку-шугум тече до
німецької колонії Шенвіза, а далі попід степовими горами на південь до злиття з
річкою Кінською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина за весняної повіді сягає
трьох сажнів, так що в нього заходять навіть берлини з вантажем. У першу повінь
(березень) вода з Московки тече Кушугумом до Дніпра, а за другої
(квітень-травень) Кушугумом тече Дніпрова вода. Восени Кушугум подекуди
пересихає й поділяється на плеса.
Дід Нагірний так оповідав про Кушугум:
“Кушугум-річка взялась з Московки; вона вузенька, та глибока була зпрежду, —
така вона й тепер. Колись по ній ріс очерет, як ліс, і водились бобри й виндихи.
Біля Кушугума, над кручами, де тепер німецький Шенвіз (колонія), жили колись
турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бур'яну, трави, листя
та й зимує. Це давно діялось: як ще границя турецька була по Оріль-річку. Там,
де тепер огороди й хати Шенвіза, над Кушугумом, було турецьке кладовище.
Запорожці, як зігнали турка, — оселились скрізь по плавнях, де високі гряди. У
них була велика сила коней, скоту, а деякі діди-сидні дуже кохались у бджолах. І
козацьке кладовище було, кажуть, в кінці Шенвіза, понад Кушугумом, біля
турецького”.
Я. П. Новицький у книжці “Народная пам'ять” доводить, що німці в Шенвізі часто
знаходили на своїх огородах та дворах, копаючи ями, російські гроші часів, коли
відбувалися походи на Крим, а саме Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни та Катерини
II. Натрапляли німці ще й на глиняні баклаги й інші речі.
Ідучи понад Кушугумом залізницею, що прямує з Олександрівська на Севастополь,
проминемо зразу слободу Миколаївку, а далі, перетнувши балку Суху, дістанемось
до балки Виноградної. Про сю балку старі діди розказували Я. П. Новицькому:
“Тут ріс виноград, а запорожці сиділи хуторами і розводили садки. Тут були і
терни густі, де стояли козацькі пасіки. В тім годі, як межували землю панам, в
Круглику (ліс біля устя Виноградної) жив запорожець. Як почув він, що земля
панська, — покинув свою хату та пасіку і подався за Дунай під турка”.
 
Наші Друзі: Новини Львова