Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185877
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
і не знав, куди подіти свою силу, що, як засвідчують народні перекази, була така
велика, що він розгинав руками підкови, від чого й дістав прозвисько на Січі —
Підкова. Проте, розуміючи, що без збройного війська господарства не досягти,
Підкова звернувся за поміччю до січового товариства. Запорожці шанували Підкову,
який щасливо водив їх після Самійла Кішки на море, і, знаючи, що в Молдові
трапляється добра пожива, обміркували Підковину пропозицію на військовій раді й
ухвалили посприяти йому сісти на Молдавське господарство.
Не гаючи часу, Підкова з посланцями вирушив на Україну збирати козаків та шляхту
до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Підкови, із шістьма
сотнями запорозьких вершників прибув на Україну, щоб об'єднатися з Підковою на
Поділлі, на Прибитім шляху.
Як тільки Підкова перейшов за Дністер, у Сороках до нього прилучилися молдавські
повстанці й проголосили його господарем Молдови. Господар Петрило не хотів
уступити свого місця без змагання і виступив проти Підкови з військом; та козаки
його розгромили, і Підкова урочисто заїхав до Ясс, столиці Молдови.
Ставши господарем, Підкова попросив короля, щоб Молдову було взято під польську
зверхність, та з того нічого не вийшло; роздратований походами Богданка та
Підкови турецький султан послав на Дунай велике військо й погрожував нападом
самій Польщі за те, що її підданці чинять наскоки на підвладні Туреччині землі.
Польща не сміла воювати з наймогутнішою в ті часи султанською державою, й король
Стефан Баторій передав через гінця наказ Підкові — негайно вийти з Молдови, щоб
не дратувати турків.
Підкова скорився й подався на Україну, але султан на тому не заспокоївся, став
вимагати від Баторія голови Підкови, і король, боячись війни із турками,
викликав Підкову до себе, запевняючи своєю ласкою; та коли ж Підкова, повіривши,
прибув до Львова, його підступно було схоплено й у присутності султанського
посланця року 1578-го скарано на смерть.
Про Івана Підкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава його на
Запорожжі була велика, бо за його смерть запорожці довго мстили і туркам, і
полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Підкови була першою
іскрою ворожнечі між козаками й поляками, і та іскра через кілька десятків літ
спалахнула великим полум'ям пожежі.
Як тільки до запорожців дійшла звістка про те, що Підкову піступно стято, вони,
обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в поході з Молдови,
відплачуючи за Підкову, поруйнували чимало маєтків польської шляхти, а після
того аж тричі, в роках 1579-х — 1581-х, ходили на Молдову наставляти там своїх
господарів.
Історія не має свідчень, чи воювали запорожці за часів Шаха з татарами й чи
виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо відомо, що Шах
відновлював на острові Хортиця городки Вишневецького, а це дає підстави думати
про його широкі заміри.

ВІДМІНИ БАТОРІЯ В УСТРОЇ КОЗАЧЧИНИ
Трирічні походи запорожців на Молдову та сутички з турками й татарами дуже
турбували польського короля Стефана Баторія, бо в перші роки свого королювання
він воював на півночі з непокірними гданськими німцями та з Москвою і через те
мусив жити у злагоді з турками й татарами.
Щоб заспокоїти султана, він не обмежився лише карою Підкови, а й наказав князю
Острозькому йти на Запорожжя разом із татарським ханом, щоб розігнати Січ, а хто
буде чинити опір, того знищити.
Він наказав усім старостам на узграниччі, щоб не продавали запорожцям олова,
селітри та іншого військового припасу; свій же попередній універсал, писаний за
гетьмана Богданка, він обернув так, начеб його було надано тільки тому
козацькому військові, яке перебувало на Україні, себто городовим козакам, хоч
насправді універсал належав запорожцям.
Але легко наказувати, та не так легко здійснювати. Князь Острозький не мав
війська, з яким би міг іти на Запорожжя, та й не хотів це робити; від ординців
запорожці вміли й самі боронитися. Ловити січовиків у степах Дикого Поля, як
називали поляки запорозькі степи, та у Великому Лузі було все одно, що ловити
“вітра в полі”. Та й сам Стефан Баторій не думав зовсім знищувати козацтво, бо й
у війні з Московщиною запорожці були дуже потрібні. Він лише хотів прибрати
козацтво до своїх рук, щоб спрямовувати його на тих, кого мав за свого ворога, а
не виключно на бусурманів.
З такою метою року 1581-го Баторій звелів князю Михайлові Вишневецькому скласти
з тих козаків, що найбільше вислужилися в московській війні, полк із 600 душ.
Цих козаків він звільнив од податків, дав права на власність, і за те вони мали
служити польській короні із власним конем, одягом і зброєю. За це одержували й
жалування, і ніхто не мав права судити їх, окрім їхнього старшого, призначеного
королем. Осідком козаччини був призначений Трахтемирів, де стояв стародавній
Зарубський монастир, а при ньому був уряджений шпиталь для покалічених козаків.
Відібравши 600 козаків, Вишневецький звелів записати їх у реєстр, призначив до
них старшим Яна Оришковсько-го; всім же козакам, що лишилися поза реєстром,
наказано було розійтися по своїх оселях і до своїх панів; на Низ же, себто на
Запорожжя, ні в якому разі не дозволялося ходити.
Ця одміна Баторія в устрої козаччини мала великий вплив на подальше її життя та
розвиток. Давши права незначній частині козаків, вона залишила решту без
будь-яких прав, поклавши тим початок непорозуміння між реєстровими й
нереєстровими козаками. Опріч того, це викликало незадоволення серед сили
безправних козаків, які відтоді почали домагатися побільшення козацького
реєстру, бо, ясна річ, ніхто з них не хотів вертатися до панів, а всяк намагався
здобути права реєстрового козацтва.
Попервах протест козацької маси виявився в тому, що, рятуючись од панів, вона
посунула з України на Січ... А там уже була своя воля: не хотіли визнавати за
гетьмана ставленика поляків Оришковського і щоразу, вибираючись у похід, обирали
гетьмана з-поміж себе вільними голосами.
Не минуло й року після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали
на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою
здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотіли перевезти їх на Запорожжя,
щоб ними рихтувати Січ, але король, довідавшись про те, послав своє військо з
наказом наздогнати запорожців і, відібравши в них гармати, повернути їх
султанові; козакам же, які ходили на Тягиню, — постинати голови.
Все-таки заходи короля не зовсім йому вдалися: запорожці, довідавшись, що їх
наздоганяє польське військо, потопили гармати в річці, а самі, розпродавши свою
здобич на ярмарках, повернули з України на південь і зникли в безмежних степах
Запорожжя.

САМІЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ
Під час війни короля Стефана Баторія з московським царем Іваном Грозним на
Запорожжя прибув знатного роду шляхтич Самійло Зборовський. Року 1583-го, щоб
вислужитись у короля, він почав зноситись із запорожцями, підмовляючи їх іти з
ним на південні московські міста. Козакам Зборовський був відомий як добрий
вояка, і вони покликали його на Січ.
Зборовський нічого доброго й славного на Запорожжі не вчинив, і про нього не
варто було б і згадувати, коли б те перебування на Січі не описали його польські
приятелі, які освітили й нам життя запорозьких козаків у ті часи.
Перш за все із тих описів ми знаємо, що Січ року 1583-го містилася на острові
Буцький, що тепер зветься Томаківським. Він лежить на Дніпрі проти устя річки
То-маківки на межі Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Від правого берега острів
Буцький відмежовується протокою Дніпра Ревуном, двома озерами та Чернишівським
лиманом, а з півдня ж його миє Дніпрова протока Річище й широкий, на десять
верстов, луг або, по-теперішньому, плавня. Середина острова здіймається високою
горою, що до берегів сходить помалу й тільки побіля Річища спадає кручами.
На острові був добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж
байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ
Запорозька стояла на південному боці, біля Річища, де січові окопи збереглися й
до наших часів.
Доступитися до Запорозької Січі на Бучацькому було нелегко, бо протока Ревун
доволі широка й перейти її оружною рукою було б неможливо. Гармати хоча й могли
дістати острова, та, як видно з плану, Січ ховалася за високою горою й могилами.
Підійти ж до Січі з боку Річища годі було й думати, бо там на цілу милю слалися
непролазні пущі плавнів.
 
Наші Друзі: Новини Львова