Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185826
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
у своїх записках навіть посол німецького цісаря Еріх Лясота, що проплив повз неї
Дніпром року 1594-го.
Лису Гору видно здалеку: з міста Олександрівська (18 верст), з острова Хортиці й
навіть із гори, що на захід од Кічкасу (28 верст). Це — дуже цікаве з'явище.
На версі, який досить великий, гора має кілька глибоких розлогих ям, і в одній
із них з-під кореня осокора, з піску, пробивається чимале джерело. Криниця там
ніколи не висихає і взимку не замерзає. Народні перекази твердять, що сю криницю
викопав апостол Андрій, коли, їдучи Дніпром із Царгорода хрестити Русь, деякий
час пробував тут. Околишні люди ще й тепер мають цю воду за святу й цілющу.
По Лисій Горі, кажуть, чимало трапляється гостряків од стріл, стремен та іншої
зброї. У давні часи, за переказами, од Дніпра до Лисої Гори було сажнів 50
берега з лісом; коли ж я приїздив сюди року 1916-го, то весь той ліс уже було
змито Дніпром, і навіть підрізано водою й саму гору сажнів на десять. Можливо,
що за кілька десятиріч і верх гори з криницею впаде в Дніпро. Од Хортиці до
Лисої Гори скелі ще не покидають Дніпра і утворюють під його правим берегом
кілька забор: Велику Розу-мівську, Терлівську та Домаху. З островів же на сій
частині Дніпра чималих два: Старик — під лівим берегом, одразу ж, нижче
Розумівки, та Крутоярський — посередині Дніпра, проти Крутого Яру. Про інші
острови (коси) нема чого і згадувати, бо їх то намиває, то руйнує вода.
Нижче Лисої Гори на три версти простяглася правим берегом низина, вкрита ще й
зараз чудовим лісом. Зветься вона Наливачем, певне, через те, що в повідь
наливається водою. Проти Наливача на середині Дніпра лежить забора
Посередівська.
Від одного мисливця, якого здибав біля Лисої Гори, я чув, що по лісах, навкруги
гори, ще в XX сторіччі водилися дикі кози, але до 1916 року їх вибито вщент.
Вистріляно навіть вовків, і в Наливачі тепер найбільшим звірем зосталася лисиця.
Полювати на неї з'їжджаються до Лисої Гори пани-поміщики з усіх околиць і тому,
треба думати, що й цього дорогого звірка скоро тут не буде.
Нижче Наливача берег підходить до Дніпра, невисокою горою, а велика річка
підмиває її й рушить землю у воду й, перенісши на кілька сот сажнів, насипає з
неї коси й острови. Казна витрачає великі гроші, аби одвернути Дніпро від
правого берега, та це їй не вдається. За півтори версти від Наливача лежить
велике село Міклашевського (селяни звуть його Матлашем) — Біленьке. Прозване
воно так від балки Біленької, що прямує проз нього. Купивши тут землю від
генерал-поручника Каменського, Міклашевський року 1803-го придбав у графа
Розумовського, в Гадяцькому повіті на Полтавщині, кріпаків і переселив їх у
Біленьке, до того ж, зібрав сюди ж таки всіх запорожців, що лишилися на його
землях од часів зруйнування Січі.
Над селом Біленьким, на високій горі, міститься сила могил. Найбільша з них, що
зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Забєліним, причому тут знайдено
шматки від давньої колісниці та кінську збрую. Глибоко в могилі виявлено три
домовини, а в одній із них, під дошками й соломою, було чотири кінських кістяки
з вуздечками срібного набору. Дві інші домовини не відомо хто пограбував, і
тільки в тій печері, що її прокопали і нею лізли злодії, було знайдено загублену
золоту бляшку та уламок меча.
В селі Біленькому року 1916-го я застав перевіз на поронах, якого раніше не
було. Нижче села під лівим берегом Дніпра лежить великий, порослий добрим лісом
острів Тарабаш, відмежований од берега широкою протокою Грузькою. Ще нижче — аж
три невисоких острови. Проти третього з них із правої руки в Дніпро спускається
балка Червона, що відділяє землі Міклашевського від володінь Струкова. Вона
крутобока, красива і вкрита дубами та грушами. Зараз нижче устя — висока гора;
над берегом вона репається, осідає лавами й сунеться до Дніпра разом із деревами
й кущами. Ця місцевість у селян зветься Заломами й, певно, колись була
запорожцям доброю схованкою, бо має багато глибоких та широких розщелин і печер.

Неподалік тих Заломів є дивне місце, яке старі діди звуть Гульбищем. Це —
вузенький ріг гори, ідо підступає до Дніпра, оточений кручами, вкритий лісом.
Звідти чарівний краєвид на Дніпро та Великий Луг. Про Гульбище оповідають, що
нібито колись на сьому розі стояв кам'яний стіл із кам'яними лавами навколо, а
під кручею був у запорожців льох із горілкою та медом, і що се місце було
найулюбленішим для їхньої гульні. Тепер ні стола, ні лав немає, і важко повірити
тому, що в запорожців для втіх було якесь одне місце; певніше, що стіл та лави —
це пам'ятки давніших народів, як і “ліжко Сагайдака” в Сагайдачному, що вище
Хортиці, й не можна ще раз не пошкодувати, що наші вчені не досліджували
Великого Лугу раніше.
Недалеко за тими Заломами, понад Дніпром і його протокою Тарасом, лежить село
Верхньотарасівка. За переказами селян, ці назви походять од запорозького
військового старшини Тараса, який сидів тут зимівником ще задовго до скасування
Січі, а саме року 1770-го.
Після знищення Січі Верхньотарасівка з околицями дісталася казні, а 1778 року
була пожалувана царицею Катериною статс-дамі Браницькій. Та продала ті землі із
селом Лессію, а він уже року 1802-го спустив їх Струковій, чий рід і досі
володіє Верхньотарасівкою. Проти цього села на Дніпрі кілька островів із
шелюгами та дрібним лісом. Тут же міститься й перевіз перонами у Великий Луг, а
лугом пролягають шляхи на лівий берег до сіл Благовіщенського та Балки.
У селі Верхньотарасівці живуть не чисті українці, бо власники села, ще за часів
кріпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди своїх кріпаків із
Московщини.
За Верхньотарасівкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу відміняється:
надбережні гори із 60 сажнів знижуються до 44 — 46 і відступають на 5 — 6 верст
од Дніпра, а через те балки, які впадають у Великий Луг, уже мають не такі
сторчові боки.
Неначе зрадівши, що можна розлитися ще ширше, Дніпро починає відкидати протоки
праворуч, підходячи до самісіньких гір. Біля Верхньотарасівки од нього витікає
протока Тарас, трохи нижче — Нажора, а через п'ять верст — одразу дві великі
протоки — Перебій та Бугай. Слідом за протоками на правий берег Дніпра
переходить і Великий Луг, так що від Верхньотарасівки аж до нижчої Лисої Гори,
що біля Нікополя, Дніпро тече, оточений плавнями з обох боків, і з пароплава
лише подекуди, понад деревами, видно попід горою за п'ять верст поміщицькі
оселі: Нейдорф, Маріїндорф і, нарешті, — невелике село Підгородню.
Їдучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що біля Верхньотарасівки річку Тарас
перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витікала вода з Дніпра), проте вона
вже промила собі хід, і в неї можна було заїхати човном.
Ліси по річках Тарас, Нажора, Перебій та Бугай, — збереглися до наших часів ще
добре, за винятком міцних порід; навпаки — на лівому боці Дніпра проти цього
кутка Лугу тягнуться майже зовсім оголені від лісу плавні, лише з лозою та
очеретом.
Річка Бугай, пробігши впоперек плавні біля п'яти верст і взявши в себе Перебій,
Нажору й Тарас, сягає слободи Підгородньої, а нижче неї зустрічається з півночі
з крутою балкою Березуватою. Власниця землі між річкою Бугаєм та цією балкою
Яковлева охрестила сей ріг “Мисом Доброї Надії”. Коли зійти на гору від її
маєтка до Чотирьох могил, то можна побачити чарівний краєвид: під ногами
стелеться безкрайнім зеленим килимом Великий Луг із поплутаними по ньому
протоками та озерами а на заході, над лісами, піднімається високою шапкою
Томаківський острів — стародавнє запорозьке гніздо.
Відразу за слободою Підгородньою Бугай знову випускає із себе річку Тарас,
тільки вже не праворуч, а ліворуч, сам же здобувши назву Джугана, відкидає у
праву руку велику затоку, біля якої лежить село великого князя Михайла
Миколайовича — Гола Грушівка. На високих берегах Джугана й Бугая недавно було
багато хрестів над домовинами запорожців, похованих за часів Нової Січі (1739 —
1775 роки) й пізніше.
На місці, де тепер село Гола Грушівка, за доби Запорожжя, завжди були оселі
старих січовиків-пасічників. Стояла тут у них навіть капличка. Називалася ця
місцевість Голою Грушівкою ніби через те, що сюди доходила велика й довга балка
Грушівка “наголо” вкрита колись на протязі 30 верст самим грушевим лісом.
Теперішні селяни не так пояснюють назву: нашу Грушівку, кажуть вони, звуть
“Голою”, що ми самі голі й босі, а голі через те, що не маємо землі.
Коли запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку зчинилася
велика сварка між князем Вяземським, князем Проз орокським, графом Чернишовим,
графом Толстим. Всякому хотілося захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже
Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від якого вона через кілька
 
Наші Друзі: Новини Львова