Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185050
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
береги усіх трьох річок заростали великими дубовими гаями. Тут, серед дуже
рибних місць, ще з початку XVIII століття козаки, як і на Хортиці, сиділи
зимівниками. Але після знищення Січі, величезні площі Запорожжя були роздані
царицею Катериною поміж найближчими до неї вельможами, а водночас із тим на
Запорозькі землі прийшли закликані з Німеччини німці-хлібороби; між іншим, їм
було подаровано острів Хортицю (2500 десятин). Тоді вся верхня частина Великого
Лугу, разом із грунтами, на обох його берегах, указом імператриці, потрапила до
рук князя Потьомкіна, ініціатора скасування Війська Запорозького. Од нього ця
земля, разом із козаками, що жили на ній, перейшла у спадщину до його племінниці
графині Скавронської (за чоловіком — Літто), яка частину своїх угідь, а саме 12
223 десятини по річках Середній та Нижній Хортиці згодом продала Міклашевському.
Купивши її по кілька копійок за десятину, він перепродав року 1802-го ту землю
німцям уже по 72 копійки сріблом за десятину. Так само вчинив Міклашевський і з
грунтами, що він придбав їх у останнього гетьмана України Розумовського та
російського фельдмаршала Каменського, нижче Хортиці (село Розумівка та
Біленьке). Він дав по 7 копійок за кожну із 60000 десятин, а збував німцям уже
по 57 копійок.
Про долю запорожців, що жили зимівниками на Хортиці, після скасування Січі,
цікаві оповідання записав відомий етнограф Я. П. Новицький. Так, року 1890-го в
селі Вознесенці, між Кічкасом та Олександрівськом, дід Власенко розповів йому
таке:
“На балці, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, і річка була
глибока та очеретувата; була риба і раки; було звіра і птиці багато. Біля
Бабурки й на Хортицькому острові жили запорожці: Шевці, Довгалі, Громуха,
Кучугура, Головко та ще деякі. Як закупили німці Бабурську землю, то котрі
хазяєвиті козаки — перебрались в слободу Вознесенську та в Кріпость, а котрі
бурлаки та рибалки — зажили вік біля Дніпра”.
На підставі архівних документів та оповідань німців-колоністів подано й такі
відомості:
“Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в ній жив запорожець Бабура. Наші
батьки (німці-колоністи) року 1789-го застали його тут недалеко Дніпра. Він був
заможний, і всі останні запорожці та рибалки ставилися до нього з великою
пошаною. Жив він у добрій хаті, прикрашеній зброєю, і мав добре господарство.
Убирався по-козацькому, мав пишні вуси і на голові оселедець. Як прибула на
Хортицю перша партія німців-колоністів, він прибув знайомитись з ними і другого
ж дня прислав старості на хазяйство по парі гусей, качок та курей, а проте
лишився при німцях на Середній Хортиці недовго, а випродавши коней та худобу,
подався на Чорномор'я. За ним пішло чимало й інших козаків, що доти пробували у
Великому Лузі. У той час берегами Дніпра та по байраках було покинуто багато
запорозьких осель з добрими садочками, з котрих німці брали молоді дерева до
своїх садів. Під час заселення німців по балці Бабурці текла, хоч і вузенька, та
глибока, річка Середня Хортиця, багата рибою і вкрита з берегів очеретами.”
Згадують німці й запорожця Громуху. Він жив на північ од Бабурки і ставився до
німців по-сусідському — дуже приязно. Степ у ті часи (років 1803 — 1810-х) був
ще з високою травою, кущами, і їздити вночі було небезпечно через вовків і через
лугарів. Так от, хто, було, з німців спізниться до своєї оселі, то завжди
заїздив до Громухи, і він охоче брав усіх таких подорожніх на ніч.
За іншими відомостями, у творах О. С. Афанасьєва-Чужбинського та Д. І.
Яворницького, лугарі (запорожці, що після зруйнування Січі лишилися у Великому
Лузі), нападали на німецькі садиби, грабували їх. Били німців не за змагання, а
за те, що вони наважилися осісти на вольностях Війська Запорозького.
Сумно тепер дивитися на кручі й скелі Середньої Хортиці: де колись кублилася
запорозька воля, нині стоять цегляні будинки з розмальованими парканами побіля
тих аж чотирьох німецьких колоній: Нейостервік, Кронсталь, Розенгарт і Бурвальд.
Так само сумно бачити й на річці Верхній Хортиці ціле німецьке місто з десятком
різних заводів, замість лісів та непрохідних терників, що росли на цій
місцевості.
Нижче балки Бабурки, саме де кінчається острів Хортиця, в Дніпро впадає
невеликим лиманом глибока балка Капустянка з річкою в ній Нижньою Хортицею. За
Я. П. Новицьким, тут, після скасування Січі, доживали віку запорожці: Попович,
Задирака, Нечіпай, Самарський та інші, перебиваючись рибальством, полюванням,
бджільництвом та скотарством. А року 1780-го в цих місцях уже стояла слобода
князя Потьомкіна — Любимівка, якою згодом володіла графиня Скавронська; потім
слобода перейшла до Міклашевського, а від нього дісталася німцям, і на землях
запорозьких зимівників на Нижній Хортиці з'явилося три колонії: Шенбург
(Смоляна), Блюменгарт (Капустянка) та Нижня Хортиця; слободу ж Любимівку року
1800-го переведено на лівий бік Великого Лугу в інші маєтності племінниці
Потьомкіна.
За дві версти від Дніпра з балкою Капустянкою, або річкою Нижньою Хортицею,
сполучилася дуже красива балка — Колюча; а над нею, з лівої руки, досі
збереглися окопи на невелику кількість війська. До деяких часів належать ці
споруди — не досліджено.
Нижче устя річки Нижньої Хортиці високі гори правого берега Дніпра відхиляються
од нього, лишаючи найбільше по байраках низини до версти завширшки, і туди
споконвіку перекинувся ліс із Великого Лугу. За першим таким лісом лежить село
останнього гетьмана України графа Розумовського — Розумівка, яке він разом із 35
275 десятинами грунту дістав у подарунок від цариці Катерини після зруйнування
Січі. Згодом це село придбав практичний Катеринославський губернатор
Міклашевський, заплативши по 25 копійок за десятину. Проти Розумівки року
1916-го я застав перевіз через Дніпро на поронах, яких ще року 1883-го не було.
Це засвідчує, наскільки вже тоді побільшало людей з обох боків Великого Лугу, що
там виникла потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий — з Нижньої
Хортиці й Розумівки на село Балабине.
Нижче Розумівки ліс тягнеться понад Дніпром версти чотири, ховаючи за собою
піски: це урочище Біляй, прозване так од козака Біляя. Оглядаючи 1916-го року цю
місцевість, де колись росли надзвичайно гарні дерева, я застав, що всі дорогі
тверді породи: дуб, граб, клен, берест і ясен — вирубано; покинуто з них лише
те, що не придатне на будову й вироби, себто низьке та криве, але верби,
осокори, явори й інші м'які дерева ще стояли в усій своїй красі.
За Біляєм, після невеликих пісків, біля устя Калинівського байраку та і в його
ложі, шумить ще ліс, хоч і не густий, а за ним — знову піски. На пісках у Біляях
і поблизу Крутого Яру помітні ознаки стародавнього житла або військового стану:
печища, череп'я та маслаки, кутасті кінці стріл, кулі, креміння, а часом і
гроші. До якої епохи належать усі ті речі, ще ніхто не дослідив; із того ж, що
д. Новицький року 1887-го знайшов тут амфору штучного виробу, треба гадати, що в
цих краях пробували люди й за часів Візантійського царства.
Не можна не пошкодувати про байдужість наших археологів до сього місця, бо всі
знахідки тут хутко розтягують, а було їх і на початку XIX століття дуже багато.
Як розповідав 1885 року дід Джерелівський, “...за Канівським, ближче до
Розумівки, на пісках, багато печищ., а біля них знаходили здоровенні, червоні
тикви; ці тикви не схожі на наші: вони заввишки аршин, або й більше, з двома
вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й становили на землю...”
Як зміг я помітити, за сорок літ, що я не бачив Великого Лугу, берегом Дніпра,
між устям Нижньої Хортиці та Лисою Горою все менше стає лісу, та дедалі більше
пісків, і долю правого берега Великого Лугу не важко вгадати.
Найчарівнішим місцем між Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр. Глибокі,
порослі дубовими лісами, тернами кручі сього яру неначе зберігають у собі
таємницю минулого життя сих місць; криниці ж із джерелами холодної, як лід, і
прозорої, мов кришталь, води надають йому вигляду привітного затишку. З
оповідань дідів, після зруйнування Січі запорожці ще довго ховалися тут од
кріпацтва, живучи в землянках, і позакопували в Канівському байраці та по всіх
Хортицях великі скарби.
Давно колись — кажуть діди — в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а тепер
тужать і журяться за козаками пугачі!..
Ліс із Крутого Яру в давні часи виходив на гору і слався степом до року ж
1916-го він зацілів лише в самому байраці; побіля нього ж, на горі, ростуть
тільки поодинокі груші.
Нижче Крутого Яру йде берегом добрий ліс, а. далі високий берег знову підсунувся
до Дніпра й випнувся горою на 50 сажнів заввишки, прозваною Лисою через те, що
на самісінькому її версі, над зеленим лісом, жовтіє сипучий пісок. Лисою звав її
у своїх записках навіть посол німецького цісаря Еріх Лясота, що проплив повз неї
 
Наші Друзі: Новини Львова