Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185048
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
порось-порось-порось!.. Нема тепер і тієї сили риби, що тоді була. Оця риба, що
тепер, так і за рибу не щиталась. Тоді все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за
все одвічали. У одну тоню її витягали стільки, що на весь курінь ставало. Та все
тоді не так було. Тоді й зими тепліші були, ніж тепер, — це вже кацапи своїми
лаптями понаносили до нас холода...”
Дуже цікаве оповідання про Великий Луг та суміжний із ним степ записав етнограф
Я. П. Новицький 1887 року від вісімдесятивосьмилітнього діда Джигиря із села
Кушугумівки; він міг знати Великий Луг не раніш, як через 40 років після
скасування Війська Запорозького.
“За запорожців, — казав старий Джигир, — та ще й за моєї пам'яті, у Великому
Лузі і в степу багато було всякого, багато й птиці. Степ, де річки Терса,
Солона, Вовча, Гайчук і інші, тоді звали Диким Степом. Там бабаків було більше,
ніж тепер ховрахів. Ото що зостались на цілині густо могилки невеличкі, — то їх
нори. Як стали селитись слободи в степах, стало тісно й бабакам!.. Звайлували
вони відсіль в тридцятих годах.
Ще були, кажуть, дикі свині, та мені їх не довелось бачити; це ще було за
запорожців. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака. Жила в воді,
а іноді вилазила на берег. Були бобри — і ті нори робили в воді. Бобрів і я
бачив на своєму віку чимало; все було тягнуть хмиз в воду. Дикі кози і тепер є
по плавнях, та мало, а була їх сила! Вони любили пастись там, де мочар та дикий
хрін.
З дикої птиці було багато голубів: гніздились по лісах та по скелях. Водились ще
дикі гуси, лебеді, журавлі. Вони є й тепер, та мало. Водились огарі, тетерваки,
баклани. Тепер тетерваків нема й помину, — змандрували, а баклани й досі є, та
рідко, і більше на порогах. Вони чорні, сідають на каміння і заборах серед
Дніпра, де мало людей. Колись було багато деркачів, а тепер і тим місця мало. Не
густо тепер і качок стало за вражими стрільцями...
Риба, яка була тоді, така й тепер, тільки її не зосталось і сотої частини:
виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було, старі люди кажуть:
“Ловіть, хлопці, рибу та не переводьте, бо гріх!” Так, було, й робимо: наловимо
риби і котра велика — беремо, котра мала — геть її у воду і нехай росте.
Раніше і ліс густий був по плавнях: дуби товсті та гільчасті, сокори, лоза
непролазна, терни, груші, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як глянеш —
мов не той край: все попсовано та сплюндровано...
За запорозького уряду багато водилось пугачів: були вони по всіх байраках, була
їх сила по скелях на Дніпрі, а ще більше у Великому Лузі. За год, кажуть, перед
тим, як зруйновано Запорожжя — пугачі кричали день і ніч. Вони чули козацьку
недолю, чули й свою, бо як пішла земля в розділ та стали рубати ліс, то й
пугачам місця не стало. Про це є козацька пісня, дуже жалібна на голос:
Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку! —
Ой, як мені не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А мені нігде та прожити,
Нігде мені гнізда звити,
Малих діток виглядіти...
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку...”
Багато таких оповідок доводилося й мені чути од дідів у свої молоді роки, та на
превеликий жаль, я тоді не розумів тієї величезної ваги, яку має народне слово,
і не записував тих оповідей. Я почав знати Великий Луг з 1880 року, себто в ті
часи, коли, як казав дід Джигир, “все було попсовано та сплюндровано”, а проте
він робив на мене враження надзвичайного привілля. Ліси ще стояли неначе
нерухомі, красуючись своєю розмаїтістю. Подекуди дерева височіли щільною стіною,
де-не-де чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у зріст людини,
травою. Часом по них були розкидані або поодинокі дуби та велетні-осокори, або
груші, кислиці та купами бузина, — і це надавало галявинам дивовижної краси.
Із звірів у плавнях мені траплялися тільки свині, й то, напевне, не дикі, а
здичавілі, свійські. Щоб не годувати свиней, селяни з берегів Великого Лугу
виганяли в ті часи свиней у плавню і там лишали аж до зими. За літо свині
дичавіли, виводили в плавні поросят, які, виростаючи, ставали вже зовсім дикими
й навіть кидалися на людей. На зиму селяни намагалися забрати свиней у село, а
на тих, що не давалися до рук, влаштовували облави, як на диких.
Вовків і лисиць у мої часи було чимало, зайців же — велика сила. Мені
розказували тамтешні люди, що за повені зайці рятувалися на високих місцях і
збивалися в такі гурти, що їх можна було руками кидати в човни. Про диких кіз я
чув од стрільців, ніби вони в 1880 — 1888 роках ще водилися в плавнях, але сам я
їх не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем і хоч носив із собою по Великому
Лугу рушницю, та тільки виключно проти вовків.
Дуже часто, переходячи ліси, мені доводилося бачити озера. На їхніх берегах
здебільшого шуміли очерети й осока, з яких, мов чабани з-поміж отари овець,
маячили високі верби, купаючи свої гнучкі віти у воді. Де траплялися піскуваті
галявини, то вони були вкриті непрохідними шелюгами лоз; вогкі ж безлісні місця
заростали осокою аршинів у три заввишки та очеретами до трьох сажнів. Величезні,
срібно-руді китиці комишу хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися
чорногруді, м'які, мов боброве хутро, султани.
Страшно було заходити в таку гущавину очеретів, з яких не видно було навіть
неба, та зате там можна було назбирати цілі козуби ожини. Коли мені вдавалося
продертися крізь такі зарості до озера, або протоки, я завжди заставав на воді
диких качок, іноді такі великі табуни, що за ними тільки де-не-де виблискувала
вода та виглядали білі й жовті квітки водяних лілій.
З водяної птиці мені не довелося вже бачити лебедів; дикі ж гуси були так
налякані, що я стежив за ними лише під час перельотів з одного озера на інше.
Баклани й морські чайки водилися й на Дніпрі, й по лиманах; качки — по озерах та
протоках, чаплі й лелеки — скрізь по заводях, поміж осокою.
Дивує мене, що діди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю, себто
пеліканів, а проте у Великому Лузі вони траплялися цілими зграями. В роках 1880
— 1884-х я бачив їх і на піскуватих косах Дніпра між Олександрівськом та
Нікополем і на озерах Базавлугу, а між 1870 — 1880 роками навіть на каміннях
побіля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу, і лише в останню мою подорож на
Великий Луг, року 1916-го, я не тільки не побачив жодного пелікана, а й уже чув
од мисливців, що ця птиця, на жаль, давно не залітає у ці краї.
Щодо співочого й неспівочого повітряного птаства, то його у вісімдесятих роках
XIX століття було ще надзвичайно багато у Великому Лузі. Горлиці, зозулі, удоди
й ракші голосно й весело перегукувалися через лісові галявини, а од співів і
щебету соловейків, чижів, шпаків, щигликів та ремезів у вухах лящало.
Риби в мої часи у Великому Лузі ще було досить, причому соми, коропи й щуки
траплялись ще дуже великі — що ж до осетра та білуги, то їх водилося мало.
Найкраще ловилися у лузі раки, яких було сила-силенна.
Найдовше й найчастіше з околиць Великого Лугу мені доводилося пробувати в місті
Олександрівську, в селі Чернишівці біля Томаківського острова, в Нікополі, на
межі з Базавлугом, та в селі Покровському, на місці Нової Січі. Оглядати Великий
Луг пішки зовсім не можливо через численні протоки, які літньої й осінньої пори
хоча й неглибокі, але перебродити їх дуже забарно й неприємно. Оглядати, звісно,
найзручніше на човні, з якого можеш вийти на берег у кожному цікавому місці. В
надбережних селян та рибалок, мало не скрізь, є каюк (душогубка), і в ньому,
набравши із собою харчів, я їздив по Великому Лузі, не вертаючись до оселі іноді
по кілька днів. Такі каюки дуже легкі, добре слухають навіть одного весла; можна
проїжджати найдрібнішими мілкими протоками і неважко перетягати їх з однієї
протоки на іншу, як то буває потрібно. Але подорожувати по Великому Лугу треба
обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводі місцевої людини, бо можна
заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш. Перешкодою в
дослідженні Великого Лугу стає тільки швидка, на деяких протоках, течія, проти
якої на одному веслі не попливеш.
Під час моїх мандрів по Великому Лугу я не шукав собі подорожніх — мені любо
було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарівного місця на самоті зі своїми
думками та зі своїм жалем за славним минулим запорозького Великого Лугу.
Часом мені було моторошно серед очеретів, шелюгів та лісових пущ, але я
примушував себе перемагати почуття страху і заходив у самісінькі нетрі.
Найсумніше бувало, коли мене заставала ніч за кілька верств од житла. Тоді я
прив'язував човна серед якої-небудь спокійної протоки або озера до затопленої
 
Наші Друзі: Новини Львова