Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185880
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
через те, що околиці Великого Лугу, після скасування Запорозької Січі були
залюднені німцями та кріпаками з Великоросії, почасти ж через незнаття нащадками
запорожців історії своїх предків. Ліси по Великому Лугу й Базавлугу місцеві люди
називають тепер однаково — “плавнями”.
Запорожці, щоб знати, про яку частину Великого Лугу мовиться, до якого вона
куреня належала, прикладали до кожного кутка Лугу окрему назву, як-от: Сірківка,
Паліївщина, Васюрине, Степок, Наливач, Велика Пуща та інші, й окремо називали
будь-які, навіть найдрібніші, протоки, озера, лимани й острівці; довгим же
протокам надавали по кілька назв, виділяючи кожну окрему частину. Так, скажімо,
річка Лапинка, яка відірвалась од Дніпра біля Микитиного Рогу, через сім верст
має назву Бакай, ще за шість верст уже вона звалася Підпільною, а нижче села
Покровського (Нова Січ) — Піскуватою; річка Скарбна в південній частині
Базавлугу зветься Темною тощо. Не всі ці численні назви річок і озер дійшли до
наших днів, але ті, що збереглися, донесли нам поезію тих часів.
Які ж заробітки запорожцям давав Великий Луг і як могло бути, що козаки навіть у
ті часи, коли вороги змушували їх залишати свою Січ з усіма надбаними скарбами,
любенько добували собі готову їжу у свого батька Великого Лугу?
Перш за все Великий Луг був сполучений із Чорним морем широкою та глибокою
річкою Дніпром, і завдяки тому, щовесни сила риби, не маючи собі в морі
спокійного та захищеного від хвиль притулку, де б їй покласти ікру, рушала в
Дніпро, заходячи в озера, лимани та протоки. Найбільше таких місць було на
Дніпрі у Великому Лузі й через те можна вірити оповіданням, записаним ще в XVI
столітті, що в Дніпрових протоках, під час нересту, риба так щільно пливла, що
як устромиш у воду списа, то він не тонув і не хилився на бік, бо його тримала
своєю товщею риба.
Водилися у водах Великого Лугу велетенські білуги, ліктів по 18 (3 сажні)
завдовжки, що ледве шестеро козаків здужали підняти одну на плечі; попід
кручами, в чорториях, ховалися гладкі, товстоголові соми, цілими табунами
плавали осетри, севрюги та стерляді; величезні, ситі коропи та довгі, зубасті
щуки виблискували там проти сонця золотою та срібною лускою; косяками грали у
воді: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала,
язь і марена, а від дрібнішої риби ніколи не була спокійна пелена річки — так
часто вона підкидалася з води на повітря. Неважко було досхочу ловити рибу не
тільки сіткою та іншим причандаллям, а навіть захожій людині голими руками.
Величезна сила водилася тут і раків, які люблять спокійні плеса, оточені
очеретами та скелями, а у Великому Лузі їх дуже багато. Щоб довести, яка була в
Дніпрових плавнях сила добра, досить сказати, що за один захід витягали стільки
раків, що вони не вміщалися у двох великих лантухах, і частину доводилося
викидати назад у воду.
Та не тільки протоки й озера давали тут їжу козакам, не тільки рибою та раками
годувалися вони — скільки там було звірини, птиці, бджіл!
Великий Луг з усіх боків оточений безмежними степами, але східні не мали або
мали обмаль води, та й то гіркої. А який там захисток для звіра! Через те ліси,
як озера рибу, приваблювали до себе всіляку дичину. Коли ж у степах вибухала
пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже щоосені зумисне випалювали
посохлу від сонця траву, то вся живність із степів кидалася до Великого Лугу, де
за Дніпровими протоками, серед лісів та островів, вони були безпечні від вогню.
Із звірів у Великому Лузі водилися вовки, вепрі, олені, дикі кози (сугаки),
лисиці, коти, зайці, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куниці й виндихи,
нарешті, під осінню пору, заходили сюди і степові мешканці — тарпани (дикі
коні), перебуваючи найчастіше на Томаківському острові.
Найкраще привілля тут мала птиця. Ніхто не перешкоджав їй у Великому Лузі
кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX столітті
люди не чули одне одного. Дніпрові коси колись прямо біліли од баб (пеліканів)
та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами та качками часом не
видно було в озерах води; журавлі, лелеки та чаплі велично та спокійно походжали
по болотах; береги лиманів рябіли від безлічі куликів; кучеряві ж дерева Лугу
ставали притулком горлицям, зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам,
стрижам, соловейкам, чижам, щоглам та іншій співочій і неспівочій птиці, чий
спокій порушували хіба що соколи, яструби, шуліки та велетні-орли.
А скільки там було бджоли, що вільно роїлася на деревах і навіть в очереті; мед
же носила в дупла дерев, у розщелини скель і навіть у ямки між травою просто на
землі.
Тож нікого не здивує, що у Великому Лузі козаки не тільки мали собі готову їжу,
а навіть заробіток. Усе Військо Запорозьке харчувалося на Січі рибою й дичиною з
Великого Лугу, причому про запаси їжі для себе мав дбати кожен курінь, а, щоб
козаки не збивалися гуртом до наймиліших їм урочищ, і користувалися Лугом усі
однаково, то на Січі, в день Нового року, курінні отамани тягли жеребки, кому де
ловити рибу й полювати.
Рибальство й полювання тривало все літо, а позаяк у Великому Лузі всього було з
надтом і добувалося воно легко, то запорозькі громади добували далеко більше
риби й дичини, ніж її потрібно для війська, й увесь той лишок ішов на спродаж
через крамарів, які приїздили на Січ, — у Польщу, Московщину, Німеччину й
Туреччину. Для продажу рибу солили або в'ялили, а із звірів виробляли шкури.
Меду від диких бджіл у Великому Лузі добували так багато, що в запорожців він
вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду та воску вивозилося
до Цісарщини.
Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу —
не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини, зберігало багатства Лугу до
останніх днів своєї Січі в 1775 році — й покинуло Великий Луг із сльозами на
очах та нудьгою в серці. Руїна й нищення Великого Лугу почалися лише після того,
коли наприкінці XVIII століття його землі й води було поділено царицею Катериною
поміж великими вельможами, а ті пороздавали й річки, й озера, й ліси в оренду
таким людям, що за часів Запорожжя не сміли б у Великий Луг і носа поткнути; і
вони, коли не всі ліси, то, принаймні, найдорожчі з них дерева, як дуб, граб та
оріх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати передавали
окремим рибалкам і мисливцям.
Усе XIX століття велося таке грабіжницьке хазяйнування у Великому Лузі. Кожен
орендар або управитель намагався якомога більше мати прибутку з оренди і без
жалю винищував звіра, рибу і птицю, а заможні й часом вельможні землевласники
діставали собі прибутки з того, біля чого не працювали.
На щастя, винищити таку величезну площу, як мільйон десятин, неможливо було за
кілька десятиліть, і ще й у наші часи можна почути від старих людей оповідання
про колишнє привілля й щедроти Великого Лугу. 116-літ-ній дід Розсолода у 80-х
роках XIX століття в селі Чернишівці так розповідав про Великий Луг професорові
Д. Яворницькому:
“А бджоли було тієї! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по
бурдюгах — так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери;
більш усього від диких бджіл. Дика бджола скрізь, було, сидить: і на комишах, і
на вербах; де буркун — у буркуні; де трава — у траві. За нею і проходу не було:
то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лісу того? Бузина, свидина,
вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гілля, так хоч бери граблі та
горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так
патока з них і тече. А товщина лісу яка була? Верби, так їй-богу, десять аршин у
обхват...
А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, дикі кози, чокалки, виндихи — так один
за одним і біжать, так і плазують по траві. Вовків така сила була, що їх кийками
били, а з їх кож чоботи носили та кожанки робили. А їжака того — їжака!.. І
казати нічого. Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові; вони більше всього
по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавні яку свиню, то скоріше кидайся на
дерево, а то — хрю! хрю! хрю! Чмок — та до тебе, так рилом і пре; виставе морду
вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловіка, зараз до нього товць
рилом! З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні: вони цілими табунами
ходили. А що уже птиці було, так боже великий! Качок, лебедів, дрохв, хохітви,
гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерваків, куріп'ят — так хо-хо-хо!
І що то за сила тієї птиці була! Як підніметься з землі — сонце застеле, а як
сяде на дерево, то й гілля не видно: саме висе; а як спуститься на землю, то й
вона наче долівка, так і зачорніє. А лебеді як зведуться битись поміж себе, то
піднімуть такий крик, що батько, було, вискочить із бурдюга та давай на них
стрілять, щоб порозгонить, а вони піднімуться вгору та тільки
порось-порось-порось!.. Нема тепер і тієї сили риби, що тоді була. Оця риба, що
 
Наші Друзі: Новини Львова