Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185047
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
(селянами), в Єгипет. Та чутка, справді, дуже збентежила багатьох і сприяла
тому, що частина козаків прихильніше поставилась до переходу за Дунай, на
російську сторону.
З початку року 1828-го великий візир прислав на Січ наказ готувати козаків до
війни; на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 13000 запорожців було
вислано до Силістрії. Почувши, що треба йти “бити брат на брата”, багато
запорожців розбіглися по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це сприяло
заходам Гладкого. Він вирішив просто зрадити старих козаків і послати їх у
Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому перейти на російський бік, хоч і
міг передбачати, що султанський гнів за його зраду впаде на тих козаків, що
перебуватимуть у турецьких руках.
Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків, Гладкий хотів вирядити їх у
Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, змусили його самого йти
з ними. Щоб заспокоїти козаків, Гладкий вирушив у Силістрію, але там запевнив
візиря, що йому треба вернутись на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях
козаків, а далі, підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне
(Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візирю, і він відпустив
Гладкого на Січ.

ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦІВ
Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами й, побоюючись,
щоб старі діди, між якими ще був живий і грізний дід Рогозяний, колишній
кошовий, не подали звістки про його зраду в Тульчу, він похапцем склав на
байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та ще дещо з
військового добра й зі своїми прихильниками, кількістю біля 200 душ, сів на
байдаки й подався Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилкове.
Гладкому було байдуже, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому
лишилося двісті козаків, зате він віз із собою військові клейноди й, отже, стане
перед царські очі не як втікач із Туреччини Йосип Гладкий, а як кошовий отаман
Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити
кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилкове, він приєднав
до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи
рибальські заводи, хоч і не сказав їм навіщо бере їх із собою. Тільки
підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив усім запорожцям, куди
вони пливуть. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були з
ним, скорилися комендантові Ізмаїла.
У той час в Ізмаїлі перебував цар Микола І, і після недовгого карантину Гладкий
із запорожцями став перед ним і вручив йому військові клейноди й грамоти
турецького султана та німецького цісаря. При тому, як одностайно показують усі
джерела, сам Гладкий і козаки були в смушевих шапках із кольоровими верхами, в
жупанах із “чотирма рукавами”, себто з вильотами, в широких кольорових штанях та
шкуратяних чоботах, себто в тій одежі, в якій запорожці ходили в урочистий час і
два століття тому.
На прохання запорожців прийняти їх під свою ласку, цар одповів: “Бог вас
простить, батьківщина прощає і я прощаю!”.
Саме в той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтись через Дунай.
Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився цареві вказати таке місце. Недалеко
Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована серед дерев
і очеретів. Турки не знали про неї й лишили те місце без оборони, а Гладкий саме
туди й повіз переднє російське військо. За ним стало переправлятися й головне
військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав
Гладкому й себе перевезти на той бік, кошовий сів на стерно байдака, а за гребки
взялися курінні отамани та військові старшини, й разом вони перевезли царя на
запорозькому байдаку через Дунай до війська; згодом же так само повернули його й
назад до Ізмаїла. Задоволений імператор дав Гладкому чин полковника й, до того ж
іще, нагородив як його, так і всю старшину Георгіївськими хрестами.
Після того Йосип Гладкий брав зі своїми запорожцями участь у війні з турками і
дістав за те генеральського звання.
Коли скінчилася війна, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на
південному березі річки Кубані, та Гладкому це не сподобалося — він боявся, щоб
його Задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо від
нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за
Дунаєм, і він випросив у царя, щоб із Задунайських запорожців було засноване
окреме козацьке військо, похваляючись, що тоді він зуміє зібрати ще багато
запорожців з турецької сторони.
Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його
бажання й, призначивши для вихідців з-за Дунаю землю біля Азовського моря,
звелів називати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним
отаманом. Доки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу,
але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків,
але й ті козаки, що він хитрощами захопив із Катирлеза та Вилкового, побачивши
зміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього
назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його
однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати в Азовське
військо біглих людей, навіть молдаван і циганів.
Нарешті року 1832-го Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками
Бердою й Кальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому
— 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам — по 400 десятин, а
іншій старшині — по 200 десятин. На решті землі були засновані станиці
Микільська, або Кальчик, Стародубівка, Покровська та Новоспасівка, а далі був
переданий військові ще й посад Петровський.
Таким чином ніякої обіцяної запорожцям Січі на Кальчику закладено не було; із
запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, стали перевертнями:
Йосип Гладкий — генералом і заможним поміщиком, старшина — підпанками, козаки ж
— селянами.
Року 1865-го Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили на
Кубань і посадили між Анапою та Новоросійськом; решту ж повернули на поселенців
і почали брати на службу в російське військо, як про те навіть згадує пісня:
А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить.
А все ж нам козацьку славу зробить!
Під час переходу на Чорномор'я азовські козаки ще визнавали себе нащадками
запорожців і не хотіли виходити зі своїх осель на переселення, доки не понесли
разом із ними військові клейноди; коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не
як військо — однією купою зі своїм осередком, а мішають із донцями, терцями та
азіатами, то підняли справжній бунт, і тільки зброєю примусили виконати наказ
начальства.
Генерал Гладкий помер року 1866-го від холери в місті Олександрійську, де на
старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, впорядковану онуками. На
надгробку такий напис: “Генерал-майор Йосип Михайлович Гладкий. Козак
Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман Запорожской, Задунайской Сечи.
Скончался 10 июля 1866 года”. Нижче на тому надгробку вибито вірш Тараса
Шевченка “Б'ють пороги”, який найменше личить тому, хто подбав про скасування
останньої Запорозької Січі.
За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові, справді, здавалося, що
Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло, корисне Російській
державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто
літ, всім має бути ясно, що своїм вчинком Гладкий завдав лиха не тільки своїм
землякам, що загинули за Дунаєм від помсти турків, румун та мокан, а й усій
Російській державі; бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм велику українську
колонію, Росія має Добруджу, щільно залюднену румунами, між якими
винародовлюються останні нащадки задунайських запорожців.

КІНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦІВ
Коли звістка про зраду отамана запорозького Гладкого султанові розійшлася по
українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, розпач охопив увесь
український люд, бо всі боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі
кинулись тікати морем до російських берегів, залишивши все своє добро. Але
раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, до запорозьких осель
кинулися молдавани та мокани й почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати
й людей. Молдавани ж із села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусіднє
українське населення, щоб забрати їхні маєтності, й тільки молдавський священик
 
Наші Друзі: Новини Львова