Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185879
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
виходили на хутори та слободи. Неподалік Січі, на північ, було велике запорозьке
село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили
в Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Преславі, Тульчі й подекуди окремими
хуторами; на острові ж святого Георгія лежало велике село Кара-Гарман та
запорозькі присілки в Івончі, Горгові та Катирлезі.
Військова рада та вибори військової старшини відбувалися щороку, а коли саме —
кажуть не однаково: добродій Скальковський в історії Нової Січі твердив, що, як
і на Дніпрі, старшину за Дунаєм обирали на Новий рік, а добродій Кондратович із
народних переказів передає, що те проводили на Покрову, в день престольного
свята в Січовій церкві.
Так само, як і два століття тому, за часів гетьманів Самійла Кішки й
Сагайдачного, після служби в церкві, на Січовий майдан виносили стіл і накривали
його килимом. Там військова старшина складала свої клейноди й по тому козаки, як
і споконвіку водилося, обирали нову старшину вільними голосами, причому
здебільшого декілька партій змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий
був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років підряд;
наприклад, відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до
1814-го; недбалих же скидали з кошевства навіть серез строку, як, скажімо, року
1816-го змінили чотирьох кошових.
В останні роки існування Січі права брати участь в обранні старшини почали
домагатися одружені козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала
такого кошового (Гладкого), який сам, своєю волею, скасував Запорозьке
Задунайське Військо.
Зберігся за Дунаєм і звичай, що старі, поважні козаки кінчали своє життя в
монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було такого монастиря, як
Самарський; із Задунайської Січі запорожцям доводилось іти “спасатись” або на
“Святу Гору” (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своєму
Мирнопояном.
Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час
війни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кінноти за Дунаєм козаки мали
небагато, певне, через те, що після згону з Буджака, під час російсько-турецької
війни 1787 — 1801 років, вони більше, як 15 років, не володіли степом. Тільки на
Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих
табунів.
Під час війни військом керували наказні отамани, обрані тими ж козаками, що
вирушали в похід. Як і за часів Нової Січі із запорожцями була своя церква й
священик.
Войовничий хист козаків за Дунаєм занепав. Це так і мало бути, бо зникла та
провідна мета, яка породила на світ Військо Запорозьке — боротьба з бусурманами
та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з
бусурманами, які вже нічим не зачіпали Україну, а за бусурманів проти християн,
і така суперечність не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад
бойового хисту в задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі коша
козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, таку
полегкість мали тільки ті запорожці, які вже побували на війні.
Старі дніпровські козаки після переходу Січі на Дунавець хутко почали вимирати,
бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом із
старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї; нові ж козаки, втікачі
з України, дивились на Січ Задунайську тільки, як на захисний куток, куди не
досягали довгі руки російського панства.
З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом дедалі міцнішало, а земля
між Дніпром та Дністром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато
труднішою. По дорозі українців ловили пани й забирали в неволю до себе. Між
Бугом та Дністром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдові
втікачі ще не були в безпеці, бо молдавани й турки, що жили у Молдові,
користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали їх
своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через
6 — 7 років блукання від одної неволі до другої.
Щоб полегшити втікачам подорож за Дунай, запорозький Кіш час від часу висилав на
Україну окремих “вожаїв”. Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на
прощу, а повертаючись назад, підмовляли людей тікати од панів і йти разом із
ними за Дунай на Січ. Такі “вожаї” приводили на Січ по десять, а іноді й більше
молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких “вожаїв”,
бо їм на Січі видавали пашпорти, як турецьким підданцям.
Про труднощі переходу за Дунай збереглися навіть пісні:
Ой, да Дунай-річка та широка,
Та на перевозі все глибока,
Да луги із лугами,
А береги з берегами...
Ой, там запорожці приїжджали
І молодих бурлак проводжали...
А тепер не проходять
І бурлак не проводять —
За превражими панами!
Ой, да наші пани все поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
“Да коли б нам їх піймати,
Да кого б нам оддати
Да у ті нещасні солдати”.
II
Там стояли все могили,
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
І луги з берегами...
Там чумаченьки проходили
І бурлаченьків провозили.
А тепер не проходять
І бурлак не провозять —
Все за вражими панами.
Наші бурлаченьки догадались —
Через Дунай-річку перебрались.
Та Дунай річка-мати,
Та не дай погибати
Нам, безщасним сіромахам.
Суд у Задунайській Січі був такий же, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні
отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що
й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки засуджували, як і на Запоріжжі, до шибениці.
Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого
вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика
з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до
себе, навчав, як служити, й після того висвячував і постригав.
Землю в Задунайському Запорожжі так само ділили, як і на Дніпрі. Всяк, хто
будував собі оселю, мав право орати землю й засівати стільки поля, скільки мав
сили доглядати. Дозволялося використовувати й робітників, так що й за Дунаєм
незабаром почався поділ товариства на дуків та голоту.
Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських
гирлах була сила-силенна і кожен курінь мав свого окремого гармашного завода, а
то й декілька. Збували рибу запорожці у великі міста по Дунаї: Галац, Браїлів та
інші. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут
ще в ті часи ходили табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі
гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а
й із капканами та іншим приладдям.
Окрім рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. Вони
вільно ходили працювати по всій Туреччині і заробляли там досить добре.
Горілку на Січ приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав
відрами на- кіш; торгували ж у шинку самі запорожці, кожен курінь по черзі, і
вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.
Від турецького султана запорожці мали жалування й “таїну”, себто припас. З нього
їм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олію, порох та олово (свинець). Скільки од
султана мав кожен козак таїни невідомо; жалування ж — десь 12 карбованців на
рік.
 
Наші Друзі: Новини Львова