Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 184225
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Бучинський були з тих запорозьких дідів, що ще тридцять років тому не стерпіли
неправди, не захотіли втратити козацької волі й пересилилися разом із
найзавзятішим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кістки просилися в рідну
землю, воля ж через старість була вже їм не потрібна, і вони вирішили
клопотатися перед російським урядом, щоб їх узяв під свою ласку й пустив на
Україну доживати свого віку.
На перший час із тих запорожців, що перейшли з Губою, і з тих, що перекинулися
на руську сторону окремо від них, уряд склав окреме військо. Всіх їх набралося
на Буджаку біля п'яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм отаманом,
Бучинського — суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку — осавулами, а Олексу
Сокола — військовим писарем. Запорозькі втікачі, незважаючи на свою незначну
кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й
російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року
1807-го запорожцям звелено було зватись “Усть-Дунайським Військом”, проте
невідомо, з яких причин те військо проіснувало недовго; іще навіть не скінчилася
турецька війна, як воно було скасоване, їхні клейноди відвезли в Катеринодар.
Частина старшини й козаків Усть-Дунайського або Буджацького війська перейшла теж
на Чорномор'я; друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в
озеро Сосик в урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тієї ж назви.
Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморці тікали на Дунай,
задунайські запорожці переходили на російську сторону? Ми гадаємо, що не
знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила
на друге, доки один за одним не поскладала своїх кісток, де кому бог дав.
Після закінчення війни, року 1811-го, в Румунії робили перепис народу, бо там
набралося дуже багато всіляких забіглих душ, і найбільше — з України, що не мали
змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку чинили комісари російські,
турецькі й молдавські, і тоді російські підданці, щоб не дістатися знову своїм
панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими
підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону й
висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців одразу
збільшилась.

ВІЙНА ЗАПОРОЖЦІВ ІЗ НЕКРАСІВЦЯМИ
Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини,
запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на
їхньому місці. Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими
околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, і
за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було
потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських
гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козаки
не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував
їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися.
Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло
Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм
доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та
обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811-го
рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами
всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які
перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці —
протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького
Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть
одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке
Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до
липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного
свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов
із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку
різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.
Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812
рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і,
нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем
униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо
несподівані ранні морози скували Дунай кригою.
Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на
його усті в Катирлезі. Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під
час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого
степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу
річкою Дунайцем і з півдня — лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися
думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть
вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але
високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля
Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.
Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця.
Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських було надзвичайно
вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї
ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь
липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні
дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли
залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю
слабшого.
Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і
запорожцям казав: “Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів”; некрасівцям же на
їхні скарги відповідав: “Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то
просіть собі в султана іншої землі”.
Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши
одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на
кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля
моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована.
Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки
взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля турецький уряд
через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.

ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойовані ними землі,
певних відомостей нема; старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на
дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті, розказували не однаково: дехто з
них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадаський лиман, річкою
Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березі Дунаю між Тульчою й Ісакчою;
другі проводили її од міста Преславу на Георгіївському гирлі Дунаю до Разіна, і
треті — від Кам'яного лимана, біля того ж гирла Дунаю, і теж — до Разіна. На
схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів святого Георгія
до Чорного моря. Опріч того козаки хоч і перейшли всім кошем у Верхній Дунавець,
а ніколи не кидали рибальських заводів у Вилкові та Катирлезі, маючи там свої
військові паланки.
У Верхньому Дунавці запорожці впорядкували Січ, цілком подібну до останньої, на.
Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й
церква. Навкруг Січі від поля лежали окопи завдовжки в дві верстви, їх копали ще
в давні часи італійці, потім поновлювали некрасівці й, нарешті, підправляли
запорожці. З півдня й зі сходу Січ захищалась річкою Дунавцем, із сторчовим, у
10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден
та військових байдаків, на Дунавці, знову-таки, так само, як на Підпільній, було
зроблено Кіш.
Треба гадати, що отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих
запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що,
незважаючи на чималу добу в 40 років, яка відмежувала Покровську Січ од
Задунайської, вся старшина тут була із старих запорожців, бо інакше навряд чи
зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий лад. Тільки й одміни було в
Дунавці проти Січі на Підпільній, що шинок стояв не за окопами на Шамбаші, а
біля берега у самій Січі.
Січове життя за Дунаєм мало в чому відрізнялося од життя на Дніпрі. Так само не
допускалося жіноцтво; всі сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі,
виходили на хутори та слободи. Неподалік Січі, на північ, було велике запорозьке
 
Наші Друзі: Новини Львова