Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання про славне військо запорозьке низове

Переглядів: 185857
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Дунаю, турки здобули перемогу над спільниками й почали оточувати їх з усіх
боків. Побачивши свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговському з
рештою козаків тікати за Дністер, але гетьман, а разом із ним і запорожці мали
собі за велику ганьбу залишити молдаван при лихій годині, і всі вони до одного
на чолі із Свірговським поклали голови в бою біля Килії та річки Дунаю.
Про Свірговського, як і про Байду-Вишневецького, збереглася пісня, хоч треба
гадати, що вона не щиро народна:
Ой, як того пана Йвана,
Що Свірговського гетьмана,
Та як бусурмани піймали,
То голову йому рубали, —
Ой, голову йому рубали
Та на бунчук вішали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набігала,
По Україні тумани слала,
А Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тоді буйні вітри завивали:
— Де ж ви нашого гетьмана сподівали?
Тоді кречети налітали:
— Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тоді орли загомоніли:
— Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тоді жайворонки повилися:
— Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокій могилі,
Біля городу Килії,
На турецькій лінії.

ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)
Слідом за Свірговським, року 1575-го, на Запорожжі з'явився новий, жвавий та
завзятий ватажок — гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком.
Як і Вишневецький, він був родом із князів Гедиминови-чів, що давно перебували
на Україні й стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли
Ружинський ще жив у своєму маєтку на Волині, на його оселю наскочили татари,
вбили матір, а молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося відтоді
помстою до бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб
разом із козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.
Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днів збереглася у кобзарів
пісня:
— Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
Та чому ти ходиш в чорнім оксамиті?
— Гей, були ж у мене гості, гості татарове,
Одну нічку ночували:
Стареньку неньку зарубали,
А миленьку собі взяли.
— Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!
На Січі завзятий вояка і добрий товариш Богданко незабаром придбав собі поміж
товариством пошану, й коли року 1575-го запорожці почули, що татари вирушили
походом на Поділля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести
Військо Запорозьке на ворога.
Ружинський тільки й чекав такої нагоди й, хутко зібравши військо, кинувся з
кіннотою в татарські степи, випалюючи улуси, визволяючи невольників і завдаючи
татарам нелюдських мук. Не згірш од самих татар запорожці виколювали чоловікам
очі, вирізували жінкам груди і чавили кіньми татарських дітей — така у них була
тоді лютість на бусурманів.
Спустошивши чорноморські степи, Богданко вдерся в самісінький Крим та зчинив там
таку ж різанину. Почувши про руїну на своїх землях, татари чимдуж квапилися з
Поділля через Очаків до Криму, та запорожці, залишивши цей край, заступили
ворогам шлях у Прогноях і там, притиснувши орду до озер, багато вигубили їхнього
війська.
Після цього славного походу Богданко, разом із кошовим отаманом Павлюком, послав
до короля Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування й права Війська
Запорозького. Стефан Баторій, зважаючи на послуги запорожців, що нині були
потрібні для Польщі, 20 серпня 1576 року видав універсал, у якому ствердив за
Військом Запорозьким володіння містами Трахтемировим і Чигирином та всім Дніпром
од Трахтемирова вниз до лиману, а вбік од Дніпра на захід до річок Бугу та
Синюхи, а на схід — аж до річок Донець та Дон, себто всі ті землі, що їх
запорожці відвоювали в татар.
На цей універсал Баторія в подальшому житті під час суперечок за землі із
сусідніми державами завжди покладалися запорожці й пильно обстоювали здобуті за
часів Богданка — Ружинського права.
Разом з універсалом Стефан Баторій надав Війську Запорозькому військові
клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.
Того ж 1576 року московський цар, довідавшись, що татарська орда лагодилася
вирушити на Московщину, прислав на Січ подарунки й просив Ружинського, щоб
виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав, викликавши з України на
поміч городових козаків та діждавшись, доки орда вибралася в похід, кинувся з
військом на лівобережні улуси й почав їх палити. Тут сталось те, що й торік.
Татари, дізнавшись про козацький наскок, вернулися спішно назад із Московщини,
але запорожці перестріли орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич
забрали; невольників же визволили й пустили у рідні землі.
Впоравшись із татарами на суходолі, Ружинський почав пильнувати шлях із
Запорожжя до моря. Захопивши Самійла Кішку в полон та скориставшись часом, доки
січовики із Свірговським плуталися в молдавських справах, турки знову
відбудували місто Аслам-Кермень і ще дужче його зміцнили, ніж він був за часів
Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походів на море, Богданко року
1576-го підступив до Аслам-Керменю, обложив його з усіх боків, але не маючи
великих гармат, не міг його добути. За тієї нагоди один козак порадив зруйнувати
фортечні мури пороховим вибухом і похвалявся зробити те сам. Ружинський ухопився
за ту думку й, разом із козаками, заходився робити підкопи, щоб закласти під
мури міну. Та, на лихо запорожцям, козак так невміло вів роботу, що передчасно
стався вибух, і тоді ж було вбито і козака, і самого гетьмана Ружинського.
Не добувши Аслама, січовики все-таки вийшли в море й поруйнували татарські міста
на східному березі Криму.

ШАХ ТА ПІДКОВА
Після загибелі Богданка влада на Запорожжі перейшла до кошового отамана Шаха.
Діяльність його почалася з того, що він підстеріг у порогах ханського посланця,
який повертався з Москви з коштовними подарунками од царя, й відібрав у нього
всі ті коштовності й гроші.
Розгніваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою, що коли
той не приборкає козаків та не налякає Шаха, то він сам з ордою піде ловити Шаха
на Запорожжі й на Україні. Королеві на той час було невигідно зчіпатися з
татарами, і він прислав на Запорожжя заборону чинити шкоду татарам та виходити в
море. Запорожці, було, послухалися, та незабаром без війни знудилися й через рік
знову вирушили походом до Молдови.
Підвладні турецькому султанові землі Молдова й Волощина (Мультяни) мали своїх
окремих господарів, й вони завжди між собою ворогували, скидали один одного з
господарства та, підлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх підданців,
щоб зробити султанові коштовніші подарунки. Року 1577-го молдавські бояри,
неза-доволені своїм, призначеним турками, господарем, прислали на Січ гінців до
відомого на Запорожжі вояки й ватажка Івана Підкови, який начебто доводився
братом вбитому разом із Свірговським молдавському господареві Івоні, просити
його, щоб він ішов у Молдову й став їхнім господарем.
Прохання посланців було до вподоби Підкові, бо він був дуже рухливий та завзятий
і не знав, куди подіти свою силу, що, як засвідчують народні перекази, була така
 
Наші Друзі: Новини Львова